Право на самоорганізацію

Чому суд не має повноважень виключити учасника, яким не вдоволені в товаристві?

Ніхто, крім самого товариства з обмеженою відповідальністю, не може прийняти рішення про виключення одного з учасників. Якщо ж із такою вимогою звертаються до суду, слід відмовляти по суті.

Перевага інтересів

Зарубіжне законодавство дає чимало прикладів, коли не збори, а суд може прийняти рішення про виключення учасників товариств. Тому видається, що ця галузь права в нашій країні потребує істотних змін, зокрема й щодо запровадження судового порядку виключення. Передбачена чинним законодавством процедура виключення учасника з товариства, з одного боку, дозволяє оперативно позбутись особи, яка не виконує своїх обов’язків або перешкоджає товариству, а з другого — не захищає учасника від безпідставного виключення. Такий порядок не сприяє правовій охороні інтересів людини, яку виключають.

Виключення є способом примусового припинення корпоративних прав з ініціативи товариства за вчинене правопорушення. У цій ситуації товариство й учасник є сторонами конфлікту, а тому не можуть бути об’єктивними. Фактично товариство може виключити учасника без достатніх підстав, а він потім змушений витрачати багато зусиль та часу для відновлення своїх прав у судовому порядку. Врешті питання про правомірність виключення все одно остаточно вирішується судом. Отже, судовий порядок виключення учасників товариств міг би бути гарантією охорони прав.

Якщо ж на цю саму проблему дивитися з позиції інтересів товариства, то, навпаки, йому краще було б мати можливість оперативного впливу на недобросовісного учасника. Очевидно, що в разі виникнення корпоративного конфлікту він не буде сприяти діяльності товариства (іншими словами — більшості), яке має намір його виключити. Поки триватиме судовий процес у справі про виключення учасника, він формально залишатиметься учасником, а отже, й надалі впливатиме на діяльність товариства, братиме участь у зборах або, навпаки, зриватиме їх тощо. Він вже чужий серед своїх. Інтереси товариства від цього можуть істотно постраждати.

Ось тут і постає проблема: чиї інтереси є пріоритетними, учасника чи товариства? Хто повинен йти до суду: учасник, аби довести протиправність виключення, чи товариство, щоб довести наявність підстав для виключення?

Чинне законодавство вирішує це питання на користь товариства. І для цього є достатньо підстав. З позиції держави, товариство — це не лише союз учасників, а й роботодавець, платник податків, виробник. Тому держава зацікавлена в збереженні товариств, створенні умов для його нормальної, ефективної діяльності. Гарантією забезпечення інтересів товариства в спорі, причиною якого є претензії до учасника, котрий не виконує своїх корпоративних обов’язків, є виключення його за рішенням більшості. Інтереси учасника слід гарантувати, забезпечуючи йому реальну справедливу компенсацію.

У світі є дві основні моделі регулювання відносин щодо виключення учасників з товариств: за рішенням товариства й за рішенням суду. Ці моделі грунтуються на різному розв’язанні проблеми пріоритетності об’єкта правової охорони. Українська модель передбачає, що рішення про виключення приймають загальні збори учасників товариства. Із цього й слід виходити під час розгляду цих спорів.

Вітчизняна практика

В Україні питання про судовий порядок виключення розглядається як спосіб розв’язання проблеми неможливості забезпечити кворум під час вирішення питання про виключення. Тривалий час ця проблема розв’язувалася шляхом звернення до суду з позовом про виключення учасника з товариства. Позивачі зазначали, що існує спір, який не може бути вирішений згідно з установчими документами, а, оскільки відповідно до ч.2 ст.124 Конституції «юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі», суд повинен вирішити й цей спір. Такі аргументи часто знаходили підтримку суддів.

Проте з 2006 року ситуація змінилася. В узагальненні практики розгляду судами корпоративних спорів увага господарських судів звертається на те, що вирішення питання про виключення учасника з товариства належить до компетенції загальних зборів останнього й не може здійснюватися за вердиктом суду.

Вищий господарський суд теж указував, що під час слухання справ, пов’язаних з виключенням з товариств, слід ураховувати, що прийняття такого рішення законом віднесено до компетенції учасників товариств, а не суду. Відповідно до рекомендацій президії ВГС «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» від 28.12.2007 №04-5/14 суд тільки перевіряє обгрунтованість та законність прий­няття рішення про виключення учасника в разі подання останнім позовної заяви про визнання такого рішення недійсним. Таким чином, питання про виключення учасника з товариства вирішується виключно товариствами, а не судами.

Положення ч.2 ст.124 Конституції є основою для розвитку законодавства, що визначає судоустрій та повноваження судів. Незважаючи на те що норма сформульована декількома словами, її зміст тлумачився неодноразово.

Вперше це зробив Верховний Суд. У постанові Пленуму ВС «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від 30.05.97 №7 висловлено думку, що з часу введення Основного Закону в дію суди не мають права відмовляти фізичним чи юридичним особам у прийнятті до розгляду заяв і звернень. Феміда не вправі відмовити в судовому захисті прав і свобод людини та громадянина, у прий­нятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з підстав, не передбачених Конституцією чи законом. При цьому слід мати на увазі, що права і свободи людини та громадянина, закріплені актом найвищої юридичної сили, відповідно до ст.22 останнього не є вичерпними.

Конституційне регулювання

Зміст ч.2 ст.124 Конституції тричі був предметом тлумачення КС. Він сформулював кілька важливих правових позицій:

• юрисдикція судів — це повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання (рішення від 25.12.97 №9-зп/1997);

• до юрисдикції судів належить вирішення питань, що мають правовий характер (7.05.2002, №8-рп/ 2002);

• право особи на звернення до суду не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами (9.07.2002, №15-рп/2002);

• кожен із суб’єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду; суб’єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб’єкти цих правовідносин (9.07.2002, №15-рп/2002).

Відповідно до позиції КС положення ч.2 ст.124 слід застосовувати у взаємозв’язку з ч.1 ст.55 Основного Закону, за якою кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити в правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права та свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші обмеження прав та свобод. Відмова суду в прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно з ст.64 Конституції не може бути обмежене.

Для вирішення питання про належність справи (спору або іншого правового питання) до юрисдикції певного суду необхідно встановити наявність між учасниками правовідносин, тобто відносин, урегульованих правом. Коло таких стосунків є невичерпним. Важко назвати суспільні відносини, які ще не мають правового характеру, не регулюються тією чи іншою мірою.

Взаємини між особами в приватній сфері завжди можуть розглядатися під кутом майнових чи особистих немайнових прав або принаймні інтересів, що відразу дозволяє кваліфікувати їх як правові. Немає такого приватного і тим більше публічного (за участю держави) спору, який не можна було б вирішити з допомогою права. Широкий підхід до суспільних відносин цілком узгоджується з тією роллю, яка покладається на суд, відповідає ідеї верховенства права та правової держави.

Корпоративні відносини, безумовно, є правовими. І права сторін повинні бути захищені. З урахуванням попередніх міркувань щодо юрисдикції суду гарантією захисту прав є можливість звернутися до суду по вирішення спору.

Виключають не учасники

Можливість захисту прав учасника, якого виключили, сумніву не викликає. Інша річ із захистом прав товариства та інших учасників. Слід пам’ятати, що виключення є санкцією за невиконання корпоративних обов’язків перед товариством. Сторонами корпоративних відносин є учасник і товариство. Отже, лише останнє як сторона (в особі своїх органів) має право вимагати виконання корпоративних обов’язків та застосовувати відповідні санкції, зокрема виключення. Учасники не мають корпоративних обов’язків один щодо одного, а тому їм не належить право вимоги. Інші учасники, навіть узяті всі разом, не є тотожними товариству. Товариство — це самостійний суб’єкт корпоративних правовідносин, який реалізує свою дієздатність через органи. Отже, виключення — це санкція, яка може бути застосована товариством, а не учасниками.

Її застосування є правом товариства, і тому логічно, щоб реалізація цього права залежала лише від товариства. Це означає, що ніхто не може перешкодити товариству за наявності підстав прийняти рішення про виключення учасника. Проблема кворуму не є перешкодою, оскільки, як видається, голоси учасника, котрого виключають, ураховуватися не повинні.

Водночас ніхто не може ухвалити це рішення замість товариства. Не може цього зробити й суд. За чинним законодавством, суд не може виключити учасника з товариства ні за позовом іншого учасника, ні за позовом товариства. Учасники, які зацікавлені у виключенні, скликають загальні збори, вносять це питання до порядку денного, голосують. Ось це і є спосіб реалізації їхніх корпоративних інтересів.

Якщо ж рішення із цього питання не прийнято, значить, товариство не реалізувало свого права. Більше того, товариство не зобов’язане прий­мати рішення про виключення учасника навіть за наявності беззаперечних підстав. Це не дозволяє й іншим учасникам домагатися виключення в судовому порядку, тобто в обхід товариства.

Таким чином, учасникові не належить право на звернення з позовною заявою про виключення. Не може він подавати таку заяву і в інтересах товариства. Ці вимоги належать до юрисдикції судів, але в їх задоволенні слід відмовляти. Відмова в доступі до суду в цій категорії справ була б порушенням ст.124 Конституції та ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на що справедливо звертав увагу суддя КС Дмитро Лилак в окремій думці до рішення від 5.02.2013 №1-рп/2013.

Чи можна на підставі цього сказати, що учасники позбавлені можливості впливу на колегу-боржника? Такий висновок був би передчасним. Безперечно, особи, які є учасниками одного товариства, зацікавлені у взаємному виконанні корпоративних обов’язків. Вони не є сторонніми особами щодо товариства, й кожен з них, як батьки за сина, переймаються його долею. Якість виконання учасниками своїх обов’язків впливає на результати
діяльності товариства, а отже, перебуває у взаємозв’язку з майновими інтересами кожного учасника. Отже, учасники мають охоронюваний законом правомірний інтерес у належному виконанні обов’язків щодо товариства. Цей інтерес теж може бути об’єктом судового захисту. Проте захищатися він повинен не шляхом виключення з товариства недобросовісного учасника, а шляхом спонукання його до виконання своїх зобов’язань.

Зобов’язання учасників щодо вкладів є зобов’язаннями щодо третьої особи (товариства). Відповідно до ч.2 ст.636 ЦК «виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом або не випливає із суті договору».

Таким чином, у разі, якщо учасник не вносить вкладу до статутного капіталу, інші учасники або товариство (кожен є належним позивачем) можуть подати позов на учасника про виконання зобов’язання в натурі. Стягнення вкладу за судовим рішенням повинне стати дієвим способом захисту прав товариства та інтересів учасників. Натомість виключення особи з товариства не є способом захисту прав учасника чи товариства, оскільки не призводить до усунення порушення чи поновлення права, а є тільки санкцією за порушення.

ВОЛОДИМИР КРАВЧУК - суддя Львівського окружного адміністративного суду, доктор юридичних наук