Скасування Господарського кодексу: зміни в підходах до договірних відносин

Прийняття законопроєкту №6013, який скасовує Господарський кодекс, стало однією з найважливіших реформ у правовому регулюванні договірних відносин. 8.01.2025 закон ухвалений Верховною Радою в цілому, однак підпису Президента під ним ще немає.

Відповідно до «Прикінцевих та перехідних положень» закону, Господарський кодекс втратить чинність, починаючи з 1.01.2026, а відповідно і зміни в регулюванні договірних відносин запрацюють повноцінно вже з 2026 року.

Водночас, додатково ухвалений у контексті скасування ГК закон «Про особливості регулювання підприємницької діяльності у перехідний період» передбачає значний часовий проміжок для адаптації — 5 років, протягом яких суб’єкти господарювання мають поступово налаштувати свою діяльність відповідно до нових вимог.

Однією з важливих причин прийняття парламентом рішення про скасування ГК є намагання усунути тривалі колізії між нормами Господарського та Цивільного кодексів, які часто ускладнювали договірну практику у бізнес-середовищі, в тому числі, в судових господарських процесах. Закон також передбачає ліквідацію державних та комунальних підприємств із подальшим їх перетворенням у акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю, а також багато інших додаткових змін, які також потребують глибокого та критичного аналізу.

Однак, у межах цього аналізу зосередимося виключно на особливостях регулювання договірних відносин за ЦК та ГК, які становлять одну з ключових складових реформи.

Проблеми колізій між ГК та ЦК: як це було раніше

Однією з головних проблем існування паралельно двох кодексів було дублювання регулювання одних і тих самих правовідносин, але з різними підходами до визначення тих чи інших юридичних понять. Найбільше за все, ГК мав жорсткі формальні вимоги до укладання договорів, які часто створювали юриичні ризики для сторін.

Наприклад, ГК вимагав, щоб кожен договір містив чітко визначені істотні умови, без яких він вважався недійсним, зокрема, це стосувалось обов’язкового зазначення строків, обсягів та асортименту товарів (ст.180 ГК). Відсутність хоча б однієї з цих умов могла автоматично зробити договір недійсним, навіть якщо сторони фактично виконували його або у випадках коли одна зі сторін припиняла його виконання посилаючись на формальні підстави його недійсності відповідно до норм ГК.

Такий підхід фактично не враховував та не регулював укладання договорів через електронні листи чи інші форми комунікації або через підписання електронних договорів шляхом накладання електронних підписів, які широко використовуються у сучасному бізнесі. Це створювало додаткові труднощі для сторін у бізнесі, які звикли діяти швидко і гнучко, проте стикались з ризиками недотримання формальних вимог ГК.

На противагу ГК, Цивільний кодекс ґрунтується на принципі свободи договору, хоча в той же час, і сам ЦК також має досить значну кількість недоліків, пов’язаних із деякою «застарілістю» описаних у ЦК підходах до деяких юридичних понять. В будь-якому випадку, за рахунок більшої свободи договору та правочинів загалом порівняно із формалізованим підходом за ГК, такі недоліки за ЦК вдається врегульовувати за допомогою судової практики або за допомогою більш загального широкого їх трактування, зокрема, за ст.627 ЦК, яка передбачає, що сторони мають право самостійно визначати умови договору, якщо це не суперечить закону.

Важливим аспектом є визначення істотних умов договору. Згідно зі ст.638 ЦК, такими умовами є лише предмет договору, умови, визначені законом як істотні для певного виду договорів, або ті, які одна зі сторін вважає важливими. Це дозволяє уникнути автоматичної недійсності договорів через відсутність додаткових формальних умов, характерних для ГК.

Наприклад, якщо в договорі не вказані строки виконання зобов’язань, відповідно до ст.530 ЦК це не призводить до його недійсності. В таких випадках кредитор має право вимагати виконання зобов’язання в будь-який час, а боржник зобов’язаний виконати його у 7-денний строк від моменту пред’явлення вимоги, якщо інше не передбачено договором чи законодавством. Це положення забезпечує правову визначеність і дозволяє сторонам уникати спорів, які виникали через жорсткі формальні вимоги ГК.

Таким чином, перехід до регулювання договорів за ЦК сприяє спрощенню та модернізації правовідносин, дозволяючи сторонам укладати угоди більш оперативно, без зайвого формалізму, і зосереджуватися на суті домовленостей, а не на їх формі. Проте, звісно, із врахуванням особливостей, які містяться у ЦК для кожного з розділів окремих видів договору.

Ціна в договорах: новий підхід ЦК

Ціна як істотна умова договору була однією з найбільш формалізованих вимог у ГК. Відповідно до ст.189 ГК, ціна мала бути зазначена у гривнях, і це створювало труднощі для бізнесу, особливо в умовах коливань валютного курсу. Додатково до цього ст.198 ГК встановлювала жорсткі вимоги щодо виконання грошових зобов’язань у господарських відносинах, зокрема їх обов’язкове вираження в гривнях. У ній зазначалося, що грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, коли це прямо дозволено законодавством. Це створювало обмеження для бізнесу, враховуючи, що використання та «прив’язка» сторін до іноземної валюти вже є стандартною практикою.

Цивільний кодекс передбачає значно більш гнучкий підхід. Згідно зі ст.632 ЦК, ціна встановлюється за домовленістю сторін. Якщо ж ціна не зазначена в договорі, вона визначається на основі звичайних ринкових цін, що склалися на аналогічні товари, роботи чи послуги. Такий підхід дозволяє сторонам зосередитися на суті домовленостей, а не на формальних вимогах.

Додатково ст.691 ЦК передбачає можливість зміни ціни товару залежно від показників, що зумовлюють ціну товару, куди також можна віднести і коливання курсу валют на момент передачі або отримання товару. Це надзвичайно важливо для договорів, які передбачають валютні «прив’язки» за товар для зменшення юридичних ризиків, які впливають на продавців товару.

Різниця в регулюванні «недійсності»

Однією з ключових проблем у взаємодії норм ГК та ЦК була розбіжність у підходах до недійсності правочинів та зобов’язань.

У ЦК поняття недійсності правочинів отримало чітке визначення та деталізацію. Наприклад, стст.215—216 ЦК встановлюють конкретні підстави для визнання правочину недійсним, такі як його суперечність закону, укладення під впливом обману, помилки чи насильства, а також порушення вимог до форми правочину. Водночас, у ГК акцент робився на недійсність зобов’язань у господарських відносинах, що передбачало вужчий підхід. Господарський кодекс регулював лише ті аспекти, які безпосередньо стосувалися господарських договорів, залишаючи поза увагою універсальні принципи, характерні для ЦК.

Розбіжність у цих підходах створювала правову невизначеність, адже у багатьох випадках було складно зрозуміти, яке саме регулювання застосовувати.

Наприклад, якщо договір, укладений між підприємствами, порушував вимоги законодавства, виникала плутанина: застосовувати формалізований підхід ГК чи універсальні положення ЦК. Це спричиняло складнощі у судовій практиці, де суди змушені були вирішувати спори на підставі суперечливих норм.

Усунення ГК та перехід до регулювання за ЦК дозволив ліквідувати ці проблеми. Єдиний уніфікований підхід ЦК до регулювання недійсності правочинів забезпечив більшу передбачуваність правового середовища, сприяючи захисту інтересів сторін.

Юридичні особи: системний підхід ЦК

Регулювання юридичних осіб у ГК та ЦК суттєво відрізнялося, створюючи неоднозначність у правозастосуванні. Цивільний кодекс (ст.81) запровадив чітку класифікацію юридичних осіб на публічні та приватні, що дозволило розмежувати сфери їх діяльності. Відповідно до ст.84 ЦК, підприємницькі товариства повинні створюватися виключно у формі господарських товариств або виробничих кооперативів. Це забезпечує єдиний підхід до їх організації та діяльності, що відповідає європейським стандартам.

ГК, навпаки, мав ширше визначення суб’єктів господарювання, включаючи фізичних осіб-підприємців, іноземців та осіб без громадянства. Він також визнавав господарськими організаціями різноманітні підприємства, залежно від порядку формування їх статутного фонду, поділяючи їх на унітарні та корпоративні. Така класифікація створювала плутанину, оскільки не завжди враховувала чіткі межі між публічними та приватними юридичними особами.

Перехід до регулювання юридичних осіб виключно за ЦК усунув ці суперечності. Чіткі норми щодо створення, функціонування та ліквідації юридичних осіб дозволили створити більш системне правове середовище, яке сприяє стабільності бізнесу та залученню інвестицій. Це важливий крок у гармонізації українського законодавства із сучасними міжнародними стандартами.

Висновок

У контексті порівняння Господарського та Цивільного кодексів зазначимо, що перелічені у статті колізії — це лише верхівка айсберга. Насправді таких розбіжностей існує значно більше, і вони охоплюють різні аспекти правовідносин: від нюансів регулювання договірних зобов’язань до суперечливих підходів у правовому статусі суб’єктів господарювання. Ці колізії часто залишали простір для неоднозначного трактування законодавства, створюючи додаткові ризики для бізнесу та учасників правовідносин. Усе це підкреслює актуальність і необхідність скасування ГК для уніфікації та гармонізації українського правового середовища.

Скасування ГК стало ключовою реформою, спрямованою на модернізацію та спрощення правового регулювання договірних відносин. Відмова від дублювання норм ГК та ЦК, що часто створювало правову плутанину, забезпечила більш уніфікований та гнучкий підхід до регулювання різних аспектів господарської діяльності. Зокрема, скасування формалізованих і жорстких вимог ГК дозволило зосередитися на суті правочинів, сприяючи більшій свободі сторін у визначенні умов договорів і усуненню ризиків їх автоматичної недійсності через технічні недоліки.

Чітке регулювання юридичних осіб за ЦК усунуло колізії, які виникали через розширений підхід ГК до визначення суб’єктів господарювання. Систематизований підхід ЦК дозволяє забезпечити передбачуваність та стабільність правового середовища та зрозумілість «правил гри» для українського бізнес-середовища, що особливо важливо для інвесторів та учасників ринку.

Нарешті, усунення суперечностей у регулюванні недійсності правочинів і зобов’язань забезпечило правову визначеність, спрощуючи судову практику та надаючи сторонам чіткий алгоритм дій у випадках, коли їхні інтереси порушуються. Перехід до регулювання договірних відносин виключно за ЦК є значним кроком вперед у напрямку гармонізації українського законодавства із сучасними стандартами, сприяючи створенню ефективнішого, прозорішого та дружнього до бізнесу правового середовища.

Ця реформа не лише вирішує нагальні проблеми колізій, але й створює основу для подальшого вдосконалення законодавства, що відповідає потребам сучасної економіки та інтеграції України до європейського правового простору.

Закон і Бізнес