Забезпечувальні механізми

Правовий режим заарештованих і переданих в управління АРМА корпоративних прав

Комплексне реформування механізмів виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, вивело їх на якісно новий рівень функціонування. Поряд із цим відповідні зміни закономірно торкнулися існуючих нормативних конструкцій майнових відносин, що сприяло виникненню в умовах практики багатьох проблемних питань.

Зміст і прояви проблеми

Одним з них стала проблема правового режиму майна після його передачі в управління АРМА, глибина якої підкреслюється не лише логікою її змісту, проте і неоднаковістю, а подекуди і суперечливістю судової практики в ході розгляду конкретних судових справ.

Проблема вдосконалення забезпечувальних механізмів відносно майна,  одержаного від корупційних та інших злочинів, на початку 2000-х років стала особливо актуальною. Адже в умовах розвитку цифрових технологій, юридичних конструкцій і водночас з урахуванням рівня оперативності майнового обороту у світлі глобалізації ринків відповідальне зберігання та арешт не завжди виглядали актуально.

Відповідальне зберігання, відповідно до складеної ще у радянський період розвитку кримінального процесуального законодавства практики, пов’язувалося з тимчасовою передачею майнових благ третій особі, яка не є їх власником, або ж безпосередньо на зберігання власнику, що у випадку відчуження такого майна останнім погіршувало його юридичне становище порушенням процесуальних обов’язків, покладених на нього слідчим.

Своєю чергою абсолютно блокуючий характер арешту майна хоча і забезпечував «юридичне знерухомлення» останнього або ж його «юридичну недоторканість», проте одночасно створював загрозу знищення або знецінення активів внаслідок втрати ними своїх властивостей.

Тобто, як відповідальне зберігання, так і арешт виявлялися не завжди неефективними, оскільки повністю блокуючи можливість вчинення юридично значимих дій щодо активів, створювали умови для їх втрати або ж зниження їх вартості в умовах поки що підозри, а не доведеного факту вчинення кримінально правопорушення. Своєю чергою не доведення останнього в умовах завдання відповідних збитків закономірно піднімало проблему звернення вже «потерпілого» у майнових відносинах суб’єкта (колишнього підозрюваного у кримінальній справі) до держави з вимогою їх відшкодування.

Крім того, як зазначалося у 2019 році колишнім Генеральним прокурором України, наприклад, накладення арешту на рахунки, а не на майно суб’єктів господарювання нафтової або газової сфери, пов’язується у тому числі з ризиками припинення існування відповідного суб’єкта, а також невиконання ним податкових зобов’язань [1, 21:07–22:15]. З цього закономірно слідують і негативні наслідки як для приватних інтересів фігуранта кримінальної справи і працівників відповідного суб’єкта господарювання, так і для економіки держави, тобто для публічних інтересів у цілому.

У цьому сенсі проведена реформа, яка охопила одночасно структурно-організаційний та процедурний аспекти відповідної сфери суспільних відносин внесла елемент раціональності та ефективності у відповідну проблему шляхом впровадження прогресивного та цивілізованого, а головне такого, що здатен узгодити приватні та публічні інтереси, механізму виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.

Організаційним наслідком реформи стало створення окремого органу державної влади – Національного агентства України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів, що забезпечило концентрацію відповідних повноважень, а тому і досвіду у межах однієї організаційної структури.

В якості процедурних наслідків виступали зміни положень чинного законодавства України, в частині порядку управління відповідними активами, а також забезпечення за рахунок нього майнових вимог кредиторів.

Важливим для розуміння характеру піднятої проблеми, а тому і шляхів її вирішення виступає та обставина, що нововведення фактично були інтегровані у складний механізм правового регулювання майнових відносин внаслідок чого останній був модифікований у відповідній частині. Цей факт має важливе методологічне значення для практики правозастосування, здійснюваного у тому числі службовцями Національного агентства, суб’єктами управління, а також суддями.

Тобто новий механізм не має автономного характеру і не реалізовується як окрема самостійна і самодостатня процедура. Він безпосередньо будується на юридичних механізмах виникнення, переходу та припинення майнових суб’єктивних прав, які лише частково зазнали зміни внаслідок вдосконалення у ході реформи забезпечувальних конструкцій, пов’язаних з виявленням, розшуком та управлінням активами, одержаними від корупційних та інших злочинів. У зв’язку з цим останні стали лише певною частиною (сегментом) відповідних існуючих механізмів з якими пов’язуються і логічно, і термінологічною, і конструктивно, що, своєю чергою, визначає їх розгляд в умовах практики саме в аспекті гармонізації з такими механізмами, а не у відриві від останніх як самостійних конструкцій.

Безпосереднім проявом проблеми виступають складнощі у розумінні господарськими судами правового режиму майна, переданого в управління, наслідком чого виступає у тому числі встановлення різного роду безпідставних обмежень або навпаки необґрунтованих дозволів розпорядження відповідним майном, що не відповідають характеру його правового режиму.

В якості одного з прикладів такої практики виступає постанова Касаційного господарського суду від 19.12.2024 у справі № 903/62/23.

Справа пов’язується у тому числі із застосуванням п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» згідно з якою приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 зазначеного Закону, крім рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету [2, ст. 5]. Однак при цьому обставини, проаналізовані у межах справи, пов’язуються зі складними проблемами, розв’язання яких покладається на господарські суди у ході вирішення відповідних кейсів.

Рішенням господарського суду першої інстанції стягнуто з Акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Волиньгаз» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Оператор газотранспортної системи України» грошові суми основного боргу, пені, 3% річних, інфляційні втрати та витрати по сплаті судового збору.

Приватним виконавцем винесено постанови про відкриття виконавчого провадження по виконанню наказу господарського суду; стягнення з боржника основної винагороди; стягнення мінімальних витрат виконавчого провадження; арешт коштів боржника в межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору/основної винагороди приватного виконавця, витрат виконавчого провадження, штрафів; арешт майна Боржника в межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця, мінімальні витрати виконавчого провадження, штрафів; зупинення виконавчих дій з примусового виконання у частині стягнення суми за наказом про примусове виконання рішення Господарського суду першої інстанції.

Боржником подано до суду скаргу на дії приватного виконавця.

Ухвалою господарського суду першої інстанції скаргу боржника задоволено частково та визнано неправомірними дії приватного виконавця про: відкриття виконавчого провадження щодо виконання наказу господарського суду першої інстанції; арешт коштів боржника; арешт майна боржника; зупинення вчинення виконавчих дій з примусового виконання у частині виконання суми за наказом про примусове виконання рішення господарського суду першої інстанції.

Визнано протиправними та скасовано постанови приватного виконавця про: відкриття виконавчого провадження щодо виконання наказу господарського суду першої інстанції; арешт коштів боржника; арешт майна боржника; зупинення вчинення виконавчих дій з примусового виконання у частині виконання суми за наказом про примусове виконання рішення господарського суду першої інстанції.

Ухвала мотивована тим, що з 24.05.2022 до дати відкриття спірного виконавчого провадження частка держави в особі Національного агентства у статутному капіталі АТ  «Волиньгаз» перевищує 25 відсотків.

До такого висновку місцевий господарський суд прийшов, зокрема з огляду на те, що ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 17.05.2022 у справі №757/11188/22-к накладено арешт на корпоративні права, заборонено здійснювати облікові операції щодо внесення змін до системи депозитарного обліку щодо цих акцій та розпоряджатися ними, що належать на праві власності, зокрема: ПрАТ "Газтек" (48,5732% від загальної кількості); ТОВ «Омега капітал» (8,31% від загальної кількості); ТОВ «Транзит інвест» (24,6137% від загальної кількості).

Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 24.05.2022 у справі №757/11783/22-к в управління Національного агентства передано корпоративні права, а саме цінні папери ПрАТ «Газтек» та Відповідача, що в сукупності становить 81,48% статутного капіталу товариства.

У подальшому, з метою запобігання ризику виникнення надзвичайної ситуації в енергетичній сфері, відповідно до статті 21-1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів», розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28.05.2022 N 429-р за пропозицією Національного агентства та Міністерства енергетики прийнято рішення щодо передачі в управління АТ «ДАТ «Чорноморнафтогаз» активів, на які згідно ухвали Печерського районного суду м. Києва від 17.05.2022 у справі № 757/11188/22-к (кримінальне провадження №*000160 від 22.07.2021) накладено арешт.

Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до статті 1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» управління активами, що здійснюється Національним агентством, включає діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні.

За висновками суду, обсяг вказаних прав Національного агентства є тотожнім змісту права власності, який наведений у статті 317 Цивільного кодексу України (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном), тобто до Національного агентства фактично перейшли всі повноваження власника АТ «Волиньгаз».

З посиланнями на пункт 2 частини другої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" місцевий господарський суд виснував, що вищевикладене унеможливлює здійснення Приватним виконавцем примусового виконання рішень про стягнення з АТ «Волиньгаз», а тому відсутні підстави для відкриття спірного виконавчого провадження та здійснення будь-яких виконавчих дій, у тому числі винесення постанов про арешт коштів та майна Боржника та про зупинення вчинення виконавчих дій від 10.06.2024.

За висновками суду, вказана норма закону не містить будь-якої вказівки на те, що частка держави в розмірі більш ніж 25% статутного капіталу має належати їй лише на праві власності, тому може бути поширена і на випадки тимчасового здійснення Національним агентством, як органом центральної виконавчої влади, діяльності з управління корпоративними правами відповідної юридичної особи.

Постановою Апеляційного господарського суду від 11.09.2024 апеляційні скарги Позивача та Приватного виконавця задоволено та скасовано ухвалу Господарського першої інстанції в частині задоволення скарги АТ «Волиньгаз» на дії приватного виконавця та в частині визнання протиправною та скасування постанови приватного виконавця від 10.06.2024. Судом прийнято в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні скарги Боржника на дії приватного виконавця та відмовлено у задоволенні скарги Боржника щодо визнання протиправною та скасування постанови приватного виконавця від 10.06.2024 ВП №75256047.

Своєю чергою Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду, зокрема звернув увагу на те, що визначений п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» (далі – Закон України «Про Національне агентство») зміст управління активами є тотожним змісту права власності, наведеному у статті 317 Цивільного кодексу України (власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном).

У зв’язку з чим з урахуванням викладеного та зважаючи на вимоги статті 1 зазначеного Закону (управління активами, що здійснюється Національним агентством, включає діяльність із володіння, користування та розпорядження ними) суд першої інстанції правомірно ухвалив про наявність підстав для ототожнення таких правовідносин зі змістом права власності.

Крім того, на переконання Суду касаційної інстанції, вищевикладене дає підстави для висновку, що при виконанні судових рішень щодо стягнення коштів за рахунок активів боржника, які у передбаченому законом порядку передані в управління Національного агентства як центрального органу державної виконавчої влади, підлягає застосуванню пункт 2 частини другої статті 5 Закону України «Про виконавче провадження», оскільки вказана норма не має будь-яких застережень відносно того, що частка держави в розмірі більш ніж 25% статутного капіталу має належати їй лише на праві власності та/або з зазначенням про це у відповідних державних реєстрах [3].

Не аналізуючи анатомію конкретно цієї справи, розглянемо підняту проблему як модельний кейс у відриві від конкретних дат і деталей для того, щоб сприяти формуванню ефективної судової практики розв’язання відповідних, безумовно, складних питань, а тому і забезпечення необхідного рівня захисту прав учасників судових проваджень.

Методика і методологія розв’язання проблеми

Перед тим як приступити безпосередньо до аналізу важливих аспектів окресленого кейсу, а також висвітлення способу розв’язання, пов’язаних з ним проблемних питань, необхідно акцентувати увагу на особливостях правового регулювання відповідних відносин, що у цілому визначають специфіку методологічної бази кваліфікації важливих для аналізованої правової ситуації обставин або ж, іншими словами, на характері охоплення відповідних відносин положеннями різної галузевої належності.

Сьогодні це питання набуває особливо актуального значення, оскільки великий обсяг суспільних відносин регулюється одночасно нормативними положеннями різної галузевої приналежності, що закономірно пов’язується з проблемою конфлікту правового впливу, а також піднімає питання гармонізації міжгалузевого правового регулювання.

Аналізований нами кейс безпосередньо пов’язується з цими феноменами, адже йдеться про право власності, здійснення якого блокується правовими засобами кримінально-процесуальної природи (арешт) зі спричиненням наслідків у формі встановлення управління відповідним майном підставо якого є спочатку акту органу державної влади, а потім – цивільно-правовий договір.

У цьому перетині і взаємозалежності причинно-наслідкових зв’язків  закономірно постають питання з приводу того які нормативні положення, в якій частині і відносно яких фрагментів відповідного ланцюга повинні застосовуватися.

Насправді на рівні описаної ситуації, яка сьогодні є лише однією з багатьох подібних, і при цьому яких до недавнього часу було не так багато,  можна побачити сучасні тенденції розвитку права, які проявляються у все більш ретельній регламентації суспільних відносин, зокрема шляхом розширення існуючих конструкцій, що у кінцевому рахунку призводить до максимального зближення і навіть поєднання в окремих частинах моделей поведінки, що визначаються приватно-правовими та публічно-правовими нормами.

У зв’язку з цим характер проблеми цілком логічно визначає і методику та методологію її вирішення в основу яких повинен покладатися дедуктивний аналіз відповідних обставин, який передбачає послідовне вирішення спочатку загальних і так би мовити, базових аспектів проблеми, а потім і її конкретних проявів. Адже складність окресленої справи унеможливлює визначення «анатомії» досліджуваної конструкції і її природи без дослідження її коріння, тобто правової основи. У протилежному випадку існують ризики застосування невірного аналітичного інструментарію, а тому і формування невірних висновків. У цьому, своєю чергою, отримує безпосередній прояв зв’язок науки цивільного права та практики правозастосування, який забезпечується як на рівні конструкцій, так і на рівні методології їх аналізу.

Крім того, складність відповідних причинно-наслідкових зв’язків, що є наслідком регламентації аналізованих правовідносини положеннями різних нормативно-правових актів, обумовлює необхідність активного застосування герменевтичного методу, а також методів лексичного аналізу нормативних положень у поєднанні зі структурно-функціональним методом відносно усієї конструкції правовідносини і зв’язків між окремими її елементами.

Правове природа аналізованих відносин

З огляду на вкладене у першу чергу необхідно зважати на характер регулювання відповідних відносин.

Як відомо, саме положення чинного цивільного законодавства України регулюють усі майнові відносини, що складаються з приводу оборотоздатних майнових благ, а також щодо виконання незаборонених законом робіт та надання послуг. Своєю чергою ЦК України називають економічною Конституцією України [4, с. 52], а Господарський кодекс України при цьому не поширює свою дію на майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК України (ч. 1 ст. 4) і водночас встановлює, що майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України  з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (а. 2 ч. 1 ст. 174) [5, ст.ст. 4 та 174].

 У сучасних умовах практично немає майнових відносин, які б не охоплювалися регулюванням спеціальними положеннями цивільного законодавства України або принципами цивільного права.

Зокрема, як зазначається у ч. 2 ст. 1 ЦК України до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом [6, ст. 1]. З цього приводу у цілому постає проблема чи можна вважати відносини з накладення арешту на майно фізичної особи, а також встановлення щодо нього управління такими, які «засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні».

Очевидною є та обставина, що особа, на чиє майно накладається арешт, не обирає чи вступати їй у відповідні відносини з органом державної влади, не може протистояти цьому, а відповідні наслідки для її майнової сфери настають незалежно від її волевиявлення у чому отримує відображення застосування до неї публічно-правового примусу [7, с. 225]. Але, по-перше, за загальним правилом, у випадку накладення заборони відчуження на майно особи, у тому числі арешту судом, зокрема в якості забезпечення позову, або, наприклад, внаслідок встановлення договірної заборони, пов’язаної з передачею майна у заставу, відповідна особа залишається власником такого майна; по-друге, застосування відповідного примусу має чіткі часові межі, які звершуються, власне, встановленням арешту.

У контексті ст.1 ЦК України майновими відносинами, як зазначає Н.С. Кузнєцова, є перш за все відносини власності, що виникають у зв’язку із закріпленням матеріальних благ за уповноваженими суб’єктами і здійсненням останніми правомочностей з володіння, користування та розпорядження цими благами [8, с. 12].

З цього слідує, що у межах процедурних відносин накладення арешту, якщо він накладається у позадоговірному порядку, особа, права якої на майно обмежуються, не виступає юридично рівною відносно суб’єкта, актом якого така заборона накладається. Проте після завершення процедури накладення арешту, а тому і припинення відповідних процедурних правовідносин, власник майна, як правило, продовжує перебувати у цивільних правовідносин з приводу відповідних майнових благ, які засновані на юридичній рівності, проте вже з урахуванням встановлених щодо його суб’єктивних прав обмежень.

Таким чином, практично усі майнові відносини, що виникають в Україні з приводу оборотоздатних об’єктів і не заборонених до виконання робіт та надання послуг, є цивільними за своєю природою і охоплюються положеннями цивільного законодавства.

Своєю чергою положення публічного права можуть вносити у відповідні цивільно-правові конструкції свої «модифікації», які, по-перше, можуть набувати у тому числі приватно-правових ознак, а, по-друге, зберігають за собою значення публічно-правових елементів у межах приватно-правових механізмів. Такими модифікаціями можуть виступати у тому числі підстави виникнення, переходу, припинення та обмеження суб’єктивних цивільних прав, які при цьому реалізовуються у формі публічно-правових процедур. Однак відповідні процедури є лише «надбудовами» над цивільно-правовими конструкціями або ж, інакше кажучи інтегрованими у них компонентами. Передумовами їх реалізації виступають наявні цивільно-правові відносини без яких такі процедури не можуть реалізовуватися, адже об’єктом аналізу у рамках таких процедур виступають у тому числі цивільні правовідносини, а наслідком їх реалізації виступають, відповідно, виникнення, переходу, припинення та обмеження суб’єктивних цивільних прав. У зв’язку з цим вони, як правило, виконують службову або ж сервісну роль, а тому у відриві від сфери цивільного права не мають самостійного значення. Крім того, у межах цивільно-правової сфери вони демонструють свою нехарактерність у тому числі при виконанні функції легітимації обставин правої реальності [9, с. 269], не кажучи вже про правовстановлення.

Для прикладу, набуття особою права власності на нерухоме майно, як зазначається у ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» пов’язується з необхідністю їх державної реєстрації [10, ст. 3]. При цьому сама реєстрація у своїй сутності являє собою процедуру адміністративного характеру у ході надання якої встановлюються обставини цивільно-правового характеру, зокрема набуття особою прав як умови їх реєстрації, наявність обтяжень прав правопопередника, що виступають перешкодами для реалізації відповідної процедури тощо. При цьому наслідки реєстрації також мають цивільно-правовий характер, оскільки фіксують набуття зміну чи припинення прав на нерухомість.

Також, наприклад, примусове відчуження об’єктів нерухомого майна пов’язується з реалізацією публічно-правової процедури у ході якої воля особи, майно якої відчужується, не враховується, однак при цьому умовою застосування такої процедури виступає наявність у особи, майно якої відчужується права власності на нього, у ході процедури встановлюються обставини цивільно-правового характеру, зокрема наявність прав на відповідне майно у третіх осіб та вартість майна, а внаслідок її реалізації право власності на нерухомість набуває держава, яка у подальшому здійснює його у межах цивільних правовідносин.

Націоналізація може передбачати у тому числі прийняття акта адміністративно-правового характеру, однак його наслідком є зміна власника. Своєю чергою приватизація майна навпаки, як правило завершується не адміністративно-правовим актом, а таким, що слідує за ним, укладення цивільно-правового договору купівлі-продажу (див. ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна») [11, ст. 26], однак її наслідком є зміна власника майна.

Саме тому усі окреслені обставини отримали відображення у ст. 346 ЦК України в якості підстав припинення права власності [6, ст. 346].

Повертаючись до аналізованого кейсу, зазначимо, що передумовою застосування до особи такого заходу як арешт її майна виступає наявність у неї права власності на відповідне майно. Водночас у світлі зазначеного вище, ключовим виступає питання чи зберігаються за особою право власності на корпоративні права у випадку накладення арешту на них, а також подальшої їх передачі в управління Національному агентству?

При цьому в якості основних аргументів щодо неможливості приватного виконавця виконувати у примусовому порядку судові рішення щодо юридичної особи, корпоративні права щодо якої передано в управління Національному агентству, як вбачається, виступають дві обставини:

1) внаслідок встановлення управління майном на підставі положень Закону України «Про Національне агентство» право власності особи на таке майно припиняється у зв’язку з переходом повноважень власника до Національного  агентства;

2) з п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» не вбачається, що частка держави в розмірі більш ніж 25% статутного капіталу має належати їй лише на праві власності, у зв’язку з цим ця норма може бути поширена і на випадки тимчасового здійснення Національним агентством, як органом центральної виконавчої влади, діяльності з управління корпоративними правами відповідної юридичної особи (п.п. 2.3 та 2.4 постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 грудня 2024 року у справі № 903/62/23 [3, п.п. 2.3 та 2.4]).

Водночас очевидно, що другий з окреслених аргументів може стати предметом аналізу у ході розгляду першого або, принаймні, розгляд першого може стати передумовою для більш глибокого аналізу другого.

У зв’язку з цим розглянемо підняту проблему з урахуванням сформованих вище висновків і в контексті важливих для справи обставин.

Аналіз обставин і припущень

Юридичні наслідки акту з передачі майна в управління АРМА

Положення Закону України «Про Національне агентство» не дозволяють однозначно встановити, що внаслідок передачі арештованого майна в управління Національному агентству відбувається припинення права власності на таке майно у власника і виникнення такого права у Національного агентства.

Зокрема, як слідує з ч. 1 ст. 2 зазначеного Закону Національне агентство є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що забезпечує формування та реалізацію державної політики, зокрема з управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави або які конфісковано у кримінальному провадженні чи стягнено за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими [12, ст. 2].

При цьому ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Національне агентство», зокрема встановлюється, що Національне агентство здійснює управління активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, у тому числі як захід забезпечення позову — лише щодо позову, пред’явленого в інтересах держави, із встановленням заборони розпоряджатися та/або користуватися такими активами, а також у позовному провадженні у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави із встановленням заборони користуватися такими активами.

Зазначені активи приймаються в управління на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора [12, ст. 2].

Як ми зазначали раніше, за загальним правилом, встановлення заборони відчуження майна, у тому числі арешту, не спричиняє наслідок у формі припинення права власності на таке майно або ж його переходу до держави, а лише блокує (обмежує) можливості власника володіти, користуватися та/або розпоряджатися відповідним майном.

Вочевидь, що «згода власника активів» не може бути інтерпретована як певний специфічний вид цивільно-правового договору відчуження майнових благ.

Цивільному законодавству України відомий так званий договір РЕПО, який передбачає відчуження майна (як правило, цінних паперів) з обов’язком набувача здійснити у подальшому їх зворотне відчуження відчужувачу. Проте, такий договір, як правило, має оплатний характер. Тому його використання у відносинах з Національним агентством передбачає виплату останнім відчужувачу певної грошової винагороди, за загальним правилом, еквівалентної вартості майна. Однак, у такому разі руйнується забезпечувальна спрямованість арешту та управління у цілому, адже після виплати винагороди вони припиняють виконувати забезпечувальну функцію.

Своєю чергою договір дарування хоча і має безоплатний характер, проте не може встановлювати обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру (ч. 2 ст. 717 ЦК України) [6, ст. 717].

Своєю чергою припущення про перехід до держави в особі Національного агентства права власності на арештоване майно внаслідок його отримання Національним агентством в управління «на підставі ухвали слідчого судді, суду» виглядає занадто дискусійним у контексті вимог ч.ч. 5 та 6 ст. 41 Конституції України, якими передбачається, що примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом [13, ст. 41].

Тобто, примусове відчуження має оплатний характер, що не узгоджується із забезпечувальною спрямованістю управління. Своєю чергою конфіскація, як встановлюється положеннями КПК України, застосовується з набранням законної сили вироком суду, яким встановлюється вчинення відповідною особою кримінального правопорушення.

У зв’язку з цим примусове відчуження державою відповідного майна до моменту вступу у силу судового рішення явно викликає проблеми із забезпеченням недоторканості права власності в аспекті міжнародних стандартів. Проте розглянемо цей аспект питання більш ретельно далі.

Про те, що з передачею майна в управління Національному агентству не відбувається переходу права власності свідчать й окремі положення Закону України «Про Національне агентство».

Зокрема пп.2 та 3 п. 3 ч. 7 ст. 21 Закону встановлюється, що у разі здійснення управління активами у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі чи акцій, паїв управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління відповідної юридичної особи зобов’язаний погоджувати свої дії з власником таких активів.

Дія цієї частини не поширюється на управління активами у виняткових випадках з особливостями, передбаченими цим Законом [12, ст. 21].

Очевидно, що у даному випадку йдеться саме про особу, на чиє майно накладено арешт, адже Національне агентство позначається у тексті цієї статті Закону саме як «Національне агентство», тобто, йдеться про двох різних суб’єктів.

Крім того, що як вбачається з ч. 8 ст. 21 Закону України «Про Національне агентство» навіть під час управління майном, здійснюваним органом державної влади, воно продовжує перебувати під арештом [12, ст. 21]. Проте у цьому немає жодного сенсу, якщо слідувати припущенню, що Національне агентство є власником такого майна. Тобто постає питання: що саме забезпечує арешт, якщо право власності вже належить державі?

При цьому ч. 1 ст. 21-1 Закону України «Про Національне агентство» передбачається, що у виняткових випадках управління активами, зазначеними в частині першій статті 21 Закону, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, може здійснюватися шляхом їх передачі в управління підприємству, установі, організації, що належить до сфери управління міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, або господарському товариству, 50 і більше відсотків акцій (часток) якого знаходиться у статутних капіталах господарських товариств, частка держави в яких становить 100 відсотків, на підставі рішення Кабінету Міністрів України без дотримання вимог, передбачених частиною другою статті 21 Закону [12, ст. 21]. Однак, очевидно, що цей винятковий випадок узгоджується у цілому з правовою природою управління, визначеною положеннями Закону і відрізняється від звичайного управління, регламентованого Законом, лише в частині умов та підстав його встановлення, а також порядку здійснення, який, вочевидь з урахуванням ризиків, які зумовлюють необхідність використання виняткових підстав для встановлення управління, не передбачає обов’язку погодження управителем своїх дій з власником таких активів, тобто особою, активи якої передано в управління.

У цілому звернення у цьому сенсі до положень глави 25 «Припинення права власності» ЦК України унеможливлює кваліфікацію переходу права власності на майно до Національного агентства внаслідок встановлення управління таким майном (якщо виходити з припущення, що такий перехід має місце) в якості реалізації одного з механізмів, передбачених відповідними положеннями. Хіба що у такому разі реалізовується механізм, що чітко не передбачений ЦК України, як про це зазначається в ч. 2 ст. 346 ЦК України [6, ст. 346].

Володіння, користування та розпорядження майном

Припущення про те, що поєднання у Національного агентства можливостей володіння, користування та розпорядження майном свідчить про набуття державою в особі органу державної влади права власності на відповідні майнові блага зіштовхується з певними проблемами.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про національне агентство» управління активами визначається, зокрема як діяльність із володіння, користування та розпорядження активами, на які накладено арешт у кримінальному провадженні чи у справі про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави і вирішено питання про їх передачу Національному агентству [12, ст. 1].

Своєю чергою ч. 1 ст. 317 ЦК України, дійсно, встановлюється, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном [6, ст. 317].

Але з цього приводу важливо акцентувати увагу на тому, що у ст. 317 ЦК України йдеться про володіння, користування та розпоряджання «своїм майном».

Це положення з одного боку розкриває зміст права власності, тобто характер правомочностей, сукупність яких утворює право власності, а з іншого боку зазначеним словосполученням підкреслює характер юридичного зв’язку особи з майном у межах якого відповідні правомочності утворюватимуть право власності. Тобто «своїм майном» – це конкретизація положення про правомочності.

Окреслене отримує розвиток, а тому і підтвердження у двох аспектах.

Першим виступають положення розділу ІІ «Речові права на чуже майно», у тому числі глави 30 «Загальні положення про речові права на чуже майно».

Частина 1 ст. 395 ЦК України містить перелік речових прав на чуже майно до яких відносяться, зокрема право володіння, право користування (сервітут), емфітевзис та суперфіцій і при цьому перелік є невичерпним, оскільки ч. 2 зазначеної статті встановлюється, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно [6, ст. 395].

Речові права на «чуже майно» чітко корелюють з володінням, користуванням та розпоряджанням «своїм майном», яке характерне для права власності.

Речові права на чуже майно дуже часто також складаються з правомочностей володіння, користування та розпорядження.

Другим аспектом виступає те, що зобов’язальні правовідносини передбачають виникнення у особи, яка не є власником майна, правомочностей володіння, користування та розпорядження. Зокрема, представник може володіти та користуватися майном і при цьому може бути управомочений власником на розпорядження ним.

Відповідно до ч. 1 ст. 774 ЦК України передання наймачем речі у володіння та користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом [6, ст. 774]. Таким чином, наймач речі володіє та користується предметом найму і при цьому, якщо відповідне обмеження зняте з нього умовами договору найму, він може також розпоряджатися нею шляхом передачі у піднайм, зосереджуючи таким чином у своїх руках правомочності володіння, користування та розпорядження відповідним майном.

Зберігач має право володіти предметом договору зберігання, а також, з дозволу поклажодавця, користуватися річчю, переданою йому на зберігання і навіть передавати її у користування іншій особі (ст. 944 ЦК України) [6, ст. 944], об’єднуючи таким чином правомочності володіння, користування та розпорядження.

Більше того, положення глави 70 передбачають можливість виникнення у управителя за договором управління майном прав та обов’язки з управління без виникнення довірчої власності на таке майно (ст.1029 ЦК України). При цьому здійснення управління передбачає у тому числі розпорядження майном, хоча і з обмеженими можливостями в частині відчуження і передачі у заставу (ст. 1037 ЦК України) [6, ст. 1037].

Особливістю усіх зазначених випадків є лише те, що відповідні особи розпоряджатимуться «не своїм майном», а «чужим майном», що і унеможливлює розгляд сукупності їх правомочностей володіння, користування та розпорядження як права власності.

Довірча власність як варіант… ?

Вітчизняному правопорядку відома така конструкція як довірча власність (ч. 2 ст. 316, пар. 8 гл. 49 «Забезпечення виконання зобов’язання», ч. 2 ст. 1029, ч. 5 ст. 1033 ЦК України) [6, ст.ст. 316, 597-1 – 597-13, 1029, 1033], щодо якої при цьому існує багато обговорень та дискусій.

Тим не менше, у силу того, що у розглядуваній нами ситуації йдеться про управління майном і при цьому саме договір управління розглядається ЦК України в якості однієї з підстав виникнення довірчої власності (ч. 2 ст. 1029) [6, ст. 1029], існує необхідність розгляду аналізованого найми кейсу саме з точки зору цієї конструкції. Крім того, як зазначає Р.А. Майданик, право довірчої власності за ЦК України, на відміну від англо-американського інституту траста, не створює ефекту «розщепленого» права власності, який характеризує одночасне існування декількох титулів власності з різним обсягом і характером повноважень. Адже за цивільним законодавством України довірчий власник виступає єдиним суб’єктом речового права на майно, яке перебуває у довірчій власності у той час як установник управління і вигодонабувач мають лише зобов’язальні права стосовно відповідного майна [14, с. 672]. З цього слідує, що внаслідок виникнення довірчої власності право власності, яке існувало до такого виникнення, припиняється. Це прямо слідує і з відповідних нормативним положень.

У першу чергу слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК України особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору [6, ст. 316].

Проблема полягає у тому, що право управління виникає у Національного агентства не у силу закону, як це відбулося, наприклад, з правами власності на землю державної і територіальної громади внаслідок їх розмежування (розділ ІІ закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» [15, розділ ІІ «Прикінцеві та перехідні положення»]), а внаслідок процедур, визначених Законом України «Про національне агентство», що не одне й те саме.

Поряд із цим, роблячи спробу вирішити це питання посередництвом розширеного тлумачення положень ЦК України для застосування аналогії, констатуємо, що підстава динаміки майнового цивільного правовідношення не перетворює відповідні відносини з цивільних на будь-які інші. У зв’язку з цим цивільні за своєю природою відносини управління не виходять з-під регулювання положень ЦК України навіть у тому разі, якщо підставою їх виникнення виступає акт органу державної влади. Адже обставиною, яка детермінує характер правовідносини виступає не підстава їх виникнення, якою згідно зі ст. 11 ЦК України можуть виступати не лише договори чи інші правочини, проте також і акти органів державної влади [6, ст. 11], а саме природа відповідних відносин.

При цьому положення спеціального законодавства можуть конкретизувати або ж модифікувати відповідні цивільно-правові за своєю природою конструкції, що обумовлюється у тому числі специфікою мети їх використання, яка може мати у тому числі публічно-правовий характер. Однак при цьому, якщо підставою виникнення цивільного за своєю природою правовідношення є акт органу державною влади, і водночас окремі аспекти відповідних правовідносин не врегульовані чітко законом, зокрема і в силу поєднання у їх конструкції елементів різних правовідносини, тоді на відповідні правовідносини, які у зв’язку з характером підстави їх виникнення мають недоговірний характер, поширюються у силу аналогії положення цивільного законодавства, що регламентують відповідні договірні відносини в частині, де вони не суперечать природі відповідних недоговірних відносин. Одним з прикладів цього виступає судовий секвестр, який згідно зі ст. 976 ЦК України може виникати як на підставі договору, так і за рішенням суду [6, ст. 976]. Проте, у силу того, що недоговірні відносини зберігання не врегульовані ЦК України, на них внаслідок застосування аналогії, як зазначає К. В. Ступницький, поширюються відповідні положення ЦК України, що регулюють відповідні договірні відносини [16, с. 8, 82–83].

Проте проблема полягає у тому, що відносно секвестру ст. 976 ЦК України чітко визначає рішення суду в якості підстави виникнення відносин зберігання у той час як відносно відносин управління цього не зазначено. Більше того, застосування до управління, здійснюваного Національним агентством, у порядку аналогії положень §8 глави 49 «Забезпечення виконання зобов’язання», а також глави 70 «Управління майном», які фактично запроваджують два можливих випадки встановлення довірчої власності, зіштовхується з іншими перешкодами, які виключають відповідну можливість.

Стосовно положень §8 глави 49 «Забезпечення виконання зобов’язання» необхідно звернути увагу на таке.

Відповідно до частини першої ст. 597-1 ЦК України з моменту встановлення довірчої власності право власності особи, яка передала своє майно у довірчу власність, припиняється. Проте …

По-перше, відповідно до ч. 1 ст. 597-3 ЦК України довірча власність виникає на підставі договору, укладеного у письмовій формі [6, ст. 597-3], що з самого початку ставить під сумнів можливість застосування аналогії для поширення норм параграфу 8 глави 49 ЦК України до відносин з управління майном, здійснюваним Національним агентством. Для прикладу, ч. 1 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» прямо встановлюється, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду [17, ст. 3].

По-друге, відповідно до ч. 2 ст. 597-2 ЦК України якщо законом не встановлено інше, об’єктом довірчої власності не можуть бути корпоративні права [6, ст. 597-1]. За таких обставин стає очевидним, що відповідні положення ЦК України не проектувалися для безпосереднього регулювання відносин з управління корпоративними правами.

По-третє, положення §8 глави 49 ЦК України орієнтовані на забезпечення зобов’язання, яким відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку [6, ст. 509].

З цим же пов’язується і специфіка підстав звернення стягнення на предмет управління. Відповідно до ч. 1 ст. 597-6 ЦК України у разі прострочення виконання боржником основного зобов’язання довірчий власник має право звернути стягнення на об’єкт довірчої власності за умови, що строк прострочення перевищує 20 календарних днів. У разі прострочення боржником виконання частини основного зобов’язання довірчий власник має право звернути стягнення на об’єкт довірчої власності, якщо прострочення виконання боржником основного зобов’язання триває більше 30 календарних днів [6, ст. 597-6].

Своєю чергою відповідно до пп.1–5 ч. 4 ст.21 Закону України «Про національне агентство» рухоме майно може бути передано для реалізації без згоди власника за рішенням слідчого судді, суду за наявності хоча б однієї з таких підстав:

1) майно піддається швидкому псуванню;

2) майно швидко втрачає свою вартість;

3) витрати на зберігання рухомого майна протягом одного календарного року становлять більше 50 відсотків його вартості.

Нерухоме майно не може бути передано для реалізації без згоди власника такого майна до винесення обвинувального вироку суду, що набрав законної сили, або іншого судового рішення, що набрало законної сили, яке є підставою для застосування спеціальної конфіскації відповідно до Кримінального процесуального кодексу України, або судового рішення, яке набрало законної сили, про визнання активів необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави [12, ст. 21].

Таким чином, до відносин з управління арештованим майном, здійснюваним Національним агентством, неможливо в порядку аналогії закону чи аналогії права повноцінно застосувати норми §8 глави 49 ЦК України. У першу чергу це пов’язується з рівнем регулювання відповідних відносин Законом України «Про Національне агентство». Адже, як зазначається ч. 1 ст. 8 ЦК України аналогія закону застосовується у випадку, якщо цивільні відносини не врегульовані ЦК України, іншими актами цивільного законодавства або договором [6, ст. 8]. Проте відповідні відносини врегульовані зазначеним вище Законом і при цьому досить ретельно.

Своєю чергою аналогія права може бути застосована у разі неможливості використання аналогії закону (ч. 2 ст. 8 ЦК України) [6, ст. 8]. При застосуванні ж аналогії виникає ризик утворення гібридної конструкції правозастосування внаслідок якого норми параграфу 8 глави 49 ЦК України застосовуватимуться до управління, здійснюваного Національним агентством, для якого характерний зовсім інший правовий режим.

Другою і при цьому принциповою обставиною виступає те, що для виникнення довірчої власності, яке передбачає припинення права власності особи, що існувало на майно до встановлення довірчої власності, вимагається чітке волевиявлення власника майна.

Очевидно, що це пов’язується з крайньою мірю втручання у право власності шляхом його обмеження або навіть більш точно сказати – позбавлення власника майна внаслідок встановлення управління щодо відповідних майнових благ. Саме тому у ч. 2 ст. 316 ЦК України право довірчої власності розглядається як особливий вид права власності, який виникає внаслідок закону або договору [6, ст. 316]. Адже якщо держава встановлюватиме довірче управління відносно майна власника в односторонньому порядку, тоді вона у такий спосіб позбавляє його права власності. При цьому таке позбавлення хоча і має забезпечувальний характер, проте відбувається ще до встановлення рішенням суду, що набрало законної сили, вини особи у вчиненні кримінального правопорушення. Тобто йдеться про таке собі «превентивне позбавлення права власності». Хоча при цьому а.а. 4 – 6 ст. 41 Конституції України, як ми зазначали, чітко встановлюється, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом [13, ст. 41].

Своєю чергою відповідно до ст. 354 ЦК України до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом.

Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно, крім випадків, визначених законом [6, ст. 354].

Своєю чергою положення КПК України диференціюють два види конфіскації – «звичайну», тобто конфіскацію майна як вид покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи (п. 3 ч. 2 ст. 170), а також спеціальну (п. 2 ч. 2 ст. 170).

При цьому ч. 5 ст. 170 КПК України встановлюється, що у випадку, передбаченому  пунктом 3 частини другої статті 170 КПК України [застосування арешту з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи] (виділено нами. – І. Ж.) арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна [18, ст. 100].

Таким чином «загальна» конфіскація, застосовувана на підставі положень КПК України, не передбачає перехід права власності на майно підозрюваного до держави до моменту застосування судом конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи за рішенням, що набуло законної сили.

Своєю чергою ч. 9 ст. 100 КПК України, зокрема встановлюється, що питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження. Такі докази і документи повинні зберігатися до набрання рішенням законної сили. У разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 КПК України. При цьому відповідно до п. 6 зазначеної частини ст. 100 КПК України гроші, цінності та інше майно, що одержані фізичною або юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від нього, а також майно, в яке їх було повністю або частково перетворено, конфіскуються, а відповідно до п. 6-1 зазначеної частини майно (грошові кошти або інше майно, а також доходи від них) засудженого за вчинення корупційного злочину, легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, його пов’язаної особи конфіскується, якщо в суді не підтверджено законність підстав набуття прав на таке майно

Також відповідно до ч. 10 ст. 100 КПК України під час вирішення питання щодо спеціальної конфіскації насамперед має бути вирішене питання про повернення грошей, цінностей та іншого майна власнику (законному володільцю) та/або про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням [18, ст. 100].

Таким чином, проаналізовані положення Конституції України, ЦК України та КПК України свідчать про неможливість набуття права власності державою на майно, щодо якого накладено арешт у кримінальній справі, до ухвалення судом рішення, яким вирішується питання про конфіскацію майна підозрюваного, а також до вирішення питання про проведення спеціальної конфіскації.

У протилежному випадку, якщо припускати, що Закон України «Про національне агентство» запроваджує нову підставу припинення права власності особи на майно, що не передбачена ч. 1 ст. 346 ЦК України, то вона не може застосовуватися на підставі цієї частини, оскільки не передбачена її змістом у той час як а. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК України передбачається, що у разі, якщо суб’єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов’язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до Цивільного кодексу України [6, ст. 4]. Своєю чергою ч. 1 ст. 346 ЦК України встановлюється numerus clausus підстав припинення права власності серед яких при цьому є і визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (п. 12 ч. 1), що, як вбачається, здійснюється на підставі рішення суду [6, ст. 346].

Своєю чергою відповідно до ч. 2 ст. 346 ЦК України право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом [6, ст. 346], проте тоді це не узгоджується не лише з Конституцією України та ЦК України, проте також і з КПК України, оскільки особа позбавляється права власності ще до вставлення рішенням, що набрало законної сили, її вини у вчиненні кримінального правопорушення.

Саме тому, як показує практика регулювання відносин довірчої власності положеннями ЦК України, законодавча технологія складання основного акту цивільного законодавства України суворо стоїть на позиціях чіткого визначення випадків виникнення довірчої власності, а також необхідності чіткого волевиявлення при встановленні довірчої власності. Іншими словами, довірча власність виникає (а тому право власності у особи на відповідне майно припиняється) у випадку, якщо відповідні підстави чітко визначені законом як такі, що спричиняють виникнення довірчої власності або ж виникнення довірчої власності здійснюється чітким волевиявленням установником управління.

З цього ж слідує і неможливість застосування до відносин управління, здійснюваного Національним агентством внаслідок передачі йому арештованих активів, тобто до відносин, що виникають між Національним агентством і особою, щодо майна якої встановлюється управління, положень глави 70 ЦК України адже відповідно до ч. 5 ст. 1033 ЦК України управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном. Договір про управління майном не тягне за собою переходу права власності до управителя на майно, передане в управління [6, ст. 1033].

При будь-якій інтерпретації цього положення Національне агентство не може вважатися суб’єктом довірчої власності щодо майна, переданого йому в управління, оскільки в аспекті першого речення зазначеного положення договір відсутній, а Закон України «Про Національне агентство» не передбачає виникнення у Національного агентства права довірчої власності на передане йому в управління майном. Водночас друге речення аналізованого положення взагалі не передбачає переходу права власності до управителя, хоча, ймовірно, у даному випадку підкреслюється розмежування механізму припинення власності та виникнення довірчої власності від переходу права власності.

Крім того, про те, що внаслідок передачі майна в управління Національному агентству не відбувається припинення права власності у особи, якій таке майно належить на момент встановлення управління, свідчать термінологічні особливості та окремі положення.

До термінологічних особливостей відносяться вживання у положеннях §8 глави 49 ЦК України словосполучення «довірчий засновник», а у положеннях глави 70 ЦК України «установник управління» для позначення особи власника майно якого передається в управління [6, глави 49 та 70]. Своєю чергою у положеннях Закону України «Про Національне агентство» і при цьому у тих, якими встановлюється порядок та особливості управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами для позначення відповідної особи вживається термін «власник» (ст.ст. 19, 20, 21) [12, ст. 19, 20, 21], що підкреслює збереження зазначеного правового статусу за відповідною особою.

Серед відповідних положень виступають пп.2 та 3 п. 3 ч. 7 ст. 21 згідно з якими у разі здійснення управління активами у вигляді частки у статутному (складеному) капіталі чи акцій, паїв управитель під час здійснення повноважень власника таких активів у вищих органах управління відповідної юридичної особи зобов’язаний погоджувати свої дії з власником таких активів.

І водночас встановлюється, що дія цієї частини не поширюється на управління активами у виняткових випадках з особливостями, передбаченими Законом України «Про Національне агентство» [12, ст. 21].

Якщо припускати, що внаслідок управління припиняється право власності на відповідне майно і виникає право довірчої власності у Національного агентства, тоді має поставати закономірне запитання навіщо узгоджувати управління з власником, який вже не власником відповідного майна? Припущення про те, що під «власником» у даному випадку розуміється Національне агентство, не містить під собою жодного обґрунтування, оскільки суперечить формальній логіці. По-перше, Національне агентство позначається у відповідних положеннях саме як «Національне агентство», а, по-друге, дивно, виглядатиме, наприклад, положення Закону України «Про Національне агентство» яким встановлюється право Національного агентства прийняти рішення про реалізацію майна без згоди Національного агентства (ч. 4 ст. 21) [12, ст. 21] [як власника такого майна].

Якщо ж вважати, що право власності припиняться лише у винятковому випадку, передбаченому ст. 21-1 зазначеного Закону, одним з яких є ризик збою та/або переривання функціонування таких активів, що може призвести до виникнення надзвичайних ситуацій або збоїв у тепло-, енерго-, електро-, водопостачанні або водовідведенні або постачанні природного газу (п. 1 ч. 1 ст. 21-1) [12, ст. 21-1], тоді це не узгоджуватиметься і з положеннями КПК України, і з положеннями ЦК України, і з іншими положеннями Закону України «Про Національне агентство».

У цілому ж аналіз положень цього Закону дозволяє стверджувати, що ним запроваджується два види управління майном, що, однак, не отримало чіткого розмежування на рівні відповідних норм, а також диференціації у контексті правового регулювання. Йдеться не про реалізацію відповідних активів або передачу їх в управління, як це визначено ч. 1 ст. 21, а запровадження саме двох видів управління у контексті правового режиму майна.

Абзац 2 ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Національне агентство», зокрема передбачає, що активи, на які накладено арешт у кримінальному провадженні, приймаються в управління Національним агентством на підставі ухвали слідчого судді, суду чи згоди власника активів, копії яких надсилаються Національному агентству не пізніше наступного робочого дня після їх винесення (надання) з відповідним зверненням прокурора [12, ст. 19]. Але, у разі, якщо підставою для встановлення управління є «згода власника», тоді ймовірно повинно йтися про укладення між ним та національним агентством договору управління за правилам ЦК України. Проте, у силу того, що укладення такого договору зазначеним Законом не передбачається, сама згода, вочевидь, до нього прирівняна бути не може у силу можливих дефектів змісту, а дії Національного агентства все одно повинні у силу ст. 19 Конституції України узгоджуватися з положеннями Закону, йдеться про регулювання Законом недоговірних відносин управління майном на які у силу з’ясованих вище обставин можуть поширюватися лише найбільш загальні, так би повити концептуальні і природовстановлюючі положення. У протилежному неодмінно виникатиме конфлікт правового регулювання.

Це і є основний вид «управління», здійснюваний Національним агентством.

Про другий дозволяють стверджувати описані вище процедурні особливості. Адже, якщо внаслідок застосування судом конфіскації активів вони одразу з моменту набуття рішенням суду законної сили переходять у власність держави, тоді «реалізація активів, конфіскованих у кримінальному провадженні чи стягнених за рішенням суду в дохід держави внаслідок визнання їх необґрунтованими» як елемент управління ними (пункт 4 частини першої статті 1) [12, ст. 1] можна вважати здійсненням державою в особі Національного агентства правомочностей власника такого майна, тобто управління державним майном (див. ч. 2 ст. 23 Закону України «Про національне агентство» [12, ст. 23]). Проте не раніше.

Якщо ж майно вважатиметься таким, що перебуває власності особи, у якої його було конфісковано, до його реалізації, то у такому разі Національне агентство управлятиме «чужим» майном, а не здійснюватиме стосовно нього правомочності власника, тобто держави.

Проте, на жаль, відповідні особливості не отримали розкриття на рівні положень Закону, що також ускладнює судам осмислення природи здійснюваного Національним агентством управління.

Хоча при цьому у цілому кращій орієнтації у відповідних питаннях могло би сприяти внесення змін до ЦК України, зокрема до ст. 316, 597-1 та 1033 ЦК України шляхом уточнення особливостей регулювання недоговірних відносин управління, а також встановлення які саме положення ЦК України застосовуються до відповідних відносин.

Що ж стосується а. 2 ч. 2 ст. 21 Закону України «Про Національне агентство» згідно з яким управління активами здійснюється на підставі договору, укладеного відповідно до глави 70 Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом [12, ст. 21], то, він розвиває положення ч. 1 ст. 21 Закону України «Про Національне агентство» з якими перебуває у межах одного структурного блоку і згідно з яким управління рухомим та нерухомим майном, цінними паперами, майновими та іншими правами здійснюється Національним агентством шляхом реалізації відповідних активів або передачі їх в управління [12, ст. 21]. Тобто йдеться певною мірою про «наступне» управління, так як в укладенні відповідного договору між Національним агентством та управителем власник участі не приймає.

З цього ж слідує і те, що за принципом nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet внаслідок укладення такого договору в управителя також не може виникати довірчої власності на відповідне майно, оскільки таким правом не наділяється Національне агентство.

Спірний характер наступної передачі майна в управління

Якщо виходити з припущення, що внаслідок передачі активів в управління Національному агентству відбувається припинення права власності на таке майно у його власника і виникнення права власності на нього у держави в особі Національного агентства, тоді створюється критична ситуація не просто конфліктного регулювання відповідних відносин різними нормативними положеннями, проте і ризики виходу Національним агентством за межі своїх повноважень, у чому отримуватиме прояв порушення ч. 2 ст. 19 Конституції України.

У межах вітчизняного правопорядку діє Закон України «Про управління об’єктами державної власності».

Абзацом 5 ч. 1 ст. 3 Закону корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій визнаються в якості об’єктів управління [19, ст. 3].

Пунктом 14 ч. 2 ст. 5 зазначеного Закону встановлюється, що Кабінет Міністрів України приймає за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об’єктами державної власності, рішення про передачу повноважень з управління корпоративними правами держави уповноваженим органам управління та господарським структурам [19, ст. 5]. Відповідним органом відповідно до ст. 1 Закону України «Про Фонд державного майна України» виступає Фонд державного майна України [20, ст. 2].

Більше того, ч. 12 ст. 11 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» встановлюється, що у разі якщо корпоративні права держави перевищують 25 відсотків статутного капіталу господарської організації, до складу наглядової ради обов’язково включається представник Фонду державного майна України або уповноваженого органу управління [19, ст. 5].

Крім того, відносини у сфері регулювання корпоративними правами, що належать державі окремо регулюються положеннями Порядку надання завдань на голосування представникам держави на загальних зборах господарського товариства, у статутному капіталі якого є корпоративні права держави, затвердженого постановою КМУ від 30.10.2014 №678 [21].

«Частка держави у статутному капіталі … »

Вирішення проблеми, пов’язаних з часткою держави у статутному капіталі, «автономно» від характеру юридичного зв’язку держави з такою часткою породжує великий ризик застосування до правової ситуації нормативних положень, не орієнтованих на відповідну ситуацію. З іншого боку більш поглиблений системний аналіз нормативних положень, зокрема із застосуванням правил тлумачення, може більш чітко зорієнтувати у природі конкретного нормативного положення і сфери його застосування.

Нагадаємо, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 зазначеного Закону, крім рішень, за якими боржником є держава, державні органи, Національний банк України, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, державні та комунальні підприємства, установи, організації, юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків, та/або які фінансуються виключно за кошти державного або місцевого бюджету [2, ст. 5].

Окреслений вище аналіз чітко продемонстрував, що держава в особі Національного агентства не стає власником арештованих активів, внаслідок передачі відповідного майна в управління Національному агентству.

Водночас, на користь того, що під «часткою держави у статутному капіталі» в контексті п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» мається на увазі саме право власності держави на частку у статутному капіталі слугує як логіка змісту положень спеціального законодавства, так і положень самого Закону України «Про виконавче провадження».

Так, відповідно до ч. 1 ст. 152 ЦК України акціонерне товариство є господарським товариством, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями [6, ст. 152].

Відповідно до а. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства» акціонери не відповідають за зобов’язаннями товариства і несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, лише в межах номінальної вартості належних їм акцій [22, ст. 3].

Своєю чергою акціонерами товариства, як визначається частиною першою статті 5 зазначеного Закону, можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, або територіальна громада в особі органу, уповноваженого управляти комунальним майном, які є власниками акцій товариства [22, ст. 5].

З цього слідує, що статутний капітал акціонерного товариства поділений на визначену кількість часток корпоративні права за якими посвідчуються акціями. При цьому власниками акцій є акціонери, тобто особи належність акцій яким забезпечується правом власності. У зв’язку з цим акціонери є особами, яким на праві власності належить частка у статутному капіталі акціонерного товариства.

Звідси слідує, що особа, якій не належить право власності на акції, не є акціонером акціонерного товариства, а тому їй не належить частка у статутному капіталі такого товариства.

Окреслене дозволяє стверджувати, що під «часткою держави у статутному капіталі» у контексті п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження», зокрема якщо йдеться про частку у статутному капіталі акціонерного товариства, розуміється саме частка держави у статутному капіталі акціонерного товариства, забезпечена правом власності держави на акції такого товариства.

В якості ще одного методичного шляху вирішення проблеми виступає аналіз положень самого Закону України «Про виконавче провадження».

Статтею 53-1 Закону, зокрема встановлюється, що особливості звернення стягнення на частку (частину частки) учасника товариства з обмеженою відповідальністю та учасника товариства з додатковою відповідальністю визначаються Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» [2, ст. 53-1].

Тобто, у п. 2 ч. 2 ст. 5 зазначеного Закону йдеться про «юридичні особи, частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків», у той час як у статті 53-1 про «частку (частину частки) учасника товариства з обмеженою відповідальністю» як предмет звернення стягнення.

Але, якщо слідувати припущенню, що у ст. 5 йдеться не лише про право власності проте, зокрема і про права, пов’язані з управлінням відповідним майном, тоді аналогічне припущення повністю застосовне і до ст. 53-1 у якій також не зазначено, що йдеться про право власності.

Застосування цього припущення, своєю чергою, показує «аномальні» наслідки звернення стягнення на частку (частину частки) учасника товариства з обмеженою відповідальністю за умови, що така частка не належить «учаснику» товариства на праві власності, а пов’язується з управлінням корпоративними правами. Наслідки такого аналізу свідчить про те, що у ст. 53-1 йдеться саме про право власності особи на частку, що, своєю чергою у межах логіки юридичної технології складання положень Закону України «Про виконавче провадження» свідчить і по те, що у ст. 5 словосполучення «частка держави у статутному капіталі» розуміється як право власності держави на частку у статутному капіталі [2, ст. 5] (закономірно, що державі не може належати частка у господарському товаристві і при цьому вона не буде його учасником). У протилежному випадку неможливо пояснити чому в одній статті Закону відповідна лексична конструкція застосовується для позначення права власності, а у іншій – будь-якого права на частку, хоча контексти вживання відповідних знакових утворень є ідентичними.

Що ж стосується самих результатів відповідного аналізу, то відповідно до частини першої ст. 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» звернення стягнення на частку учасника товариства здійснюється на виконання виконавчого документа про стягнення з учасника грошових коштів, на підставі виконавчого документа про звернення стягнення на частку боржника або майнового поручителя, яка передана у заставу в забезпечення власного зобов’язання або зобов’язання іншої особи, або відповідно до способу позасудового звернення стягнення на частку учасника товариства, що передбачений договором застави частки у статутному капіталі товариства та відповідає позасудовим способам звернення стягнення, встановленим Законом України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [23, ст. 22].

Відповідно до ч. 2 зазначеної статті Закону у разі звернення стягнення на частку у статутному капіталі товариства на підставі виконавчого документа виконавець повідомляє товариство про намір звернути стягнення на частку учасника товариства (боржника) та надсилає постанову про накладення арешту на частку. Товариство повинне протягом 30 днів з дня одержання такого повідомлення надати відомості, необхідні для розрахунку вартості частки боржника відповідно до частини четвертої цієї статті [23, ст. 22].

Своєю чергою ч. 8 ст. 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» встановлюється, що у разі, якщо товариство не виконає обов’язків відповідно до частини другої чи третьої цієї статті, або учасники товариства чи заставодержатель не скористаються правом на придбання частки, або якщо договір купівлі-продажу вважатиметься розірваним відповідно до частини сьомої цієї статті, частка передається на реалізацію на аукціоні в загальному порядку [23, ст. 22].

У зв’язку з цим, якщо ж виходити із того, що стягнення може бути звернено не лише на майно, яке перебуває у власності особи, проте також і на майно, що перебуває у володінні особи, тобто у тому числі на корпоративні права, що перебувають в управлінні Національного агентства, тоді виходить, що внаслідок звернення стягнення та таке майно (у тому числі на права, пов’язані з володінням часткою у статутному капіталі господарського товариства для управління нею), знову ж таки, за принципом nemo plus iuris ad alium transferre potest, quam ipse haberet особа (у тому числі кредитор) за результатами аукціону повинна набути право управляти майном третьої особи.

У контексті п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження», якщо виходити із того, що формулювання «частка держави у статутному капіталі яких перевищує 25 відсотків» охоплює у тому числі і права управління, то з цього слідує, що державний (проте не приватний) виконавець може звернути стягнення на відповідні майнові права, проте у кінцевому рахунку переможець конкурсу може набути право управляти відповідним майном, а не право власності на нього. Однак, ураховуючи те, що у сутності йдеться не лише про право, а й про обов’язок управляти відповідним майном, що покладений на Національне агентство Законом України «Про Національне агентство» або Національним агентством на управителя за договором управління, тоді у такому разі переможець конкурсу набуде права і обов’язки управляти відповідним майном, а не право власності на нього.

За наявності договору управління це означатиме заміну управителя за договором, а тому і ризик для кредитора бути притягнутим до юридичної відповідальності за невиконання або неналежне виконання умов договору управління. Однак у такому разі взагалі поставатиме проблема як на переможця конкурсу можуть бути покладені права і обов’язки управління, що покладені на Національне агентство Законом України «Про Національне агентство»?

Питанням залишається і те, яким чином, наприклад, кредитор, який має майнові вимоги до боржника, може задовольнити їх, набувши права управителя без права відчуження відповідного майна (заборона на яке встановлена для управителя Законом України «Про Національне агентство») з привласненням суми відчуження.

З огляду на викладене вище, очевидно, що обмеження, встановлене п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» стосується права власності на частку у статутному капіталі юридичної особи і при цьому не застосовується до випадків управління Національним агентством майном, на яке накладено арешт, оскільки таке управління не створює (не збільшує) обсяг права власності держави на частку у статутному капіталі відповідної юридичної особи.

Висновки

Підводячи підсумок під викладеним, слід визнати, що піднята проблема має складний і комплексний характер. З одного боку досліджувані правовідносини регулюються положеннями різної галузевою приналежності, що значно ускладнює встановлення причинно-наслідкових зв’язків, а тому і кваліфікацію важливих обставин правової реальності. В цій же частині загострюється і проблема понятійно-категоріального апарату.

З іншого боку, внаслідок прийняття Закону України «Про національне агентство», що, як ми зазначали раніше є прогресивним кроком, не було внесено відповідних змін до ЦК України, хоча у цілому діяльність Національного агентства безпосередньо пов’язується з впливом його діяльності на право власності фізичних та юридичних осіб, яке виступає основним майновим правом, визначеним положеннями чинного цивільного законодавства України.

Як наслідок, окреслене значно ускладнює практику застосування судами відповідних нормативних положень.

Поряд із цим, як відомо автору у тому числі з особистого досвіду, в ході розгляду ВРП дисциплінарних скарг на суддів, пов’язаних з ухваленими процесуальними документами, колегіальний орган державної влади у ході оцінки прийнятого судом рішення дуже часто надає перевагу саме «автономному» відносно позиції вищих судових інстанцій, аналізу судом обставин конкретного кейсу. Конкретним втіленням такого підходу є застосування до судді дисциплінарного стягнення, незважаючи на слідування ним при ухваленні рішення актуальній позиції вищої судової інстанції [Див.: 24; 25].

У зв’язку з цим, зважаючи на окреслені обставини, а також приймаючи до уваги сформовані вище висновки, вважаємо, що накладення арешту на корпоративні права особи з їх наступною передачею в управління Національному агентству, не спричиняє припинення права власності на таке майно у його власника, а також виникнення відповідного права у Національного агентства.

У зв’язку з цим управління таким майном Національним агентством не призводить до виникнення або збільшення обсягу корпоративних прав держави у статутному капіталі юридичної особи корпоративні права відносно якої передані в управління Національному агентству або третій особі.

З цього слідує непоширення обмеження, встановленого п. 2 ч. 2 ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження» на приватних виконавців у випадку управління Національним агентством відповідними корпоративними правами.

Список використаних джерел:

1. Юрій Луценко – про Зеленського, критику Порошенка, комбінатора Коломойського та розмови з олігархами. Українська правда (18 листопада 2019 року). (дата звернення: 25.01.2025).

2. Про виконавче провадження: Закон України від 02.06.2016 р. № 1404-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 30. Ст. 542 (із змінами).

3. Постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2024 р., судова справа № 903/62/23. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/123916454 (дата звернення: 01.02.2025).

4. Кузнєцова Н. С., Кохановська О. В. Сучасне приватне право України: вектори європейського розвитку. Вісник Національної академії правових наук України. 2016. № 3 (86). С. 49–55.

5. Господарський кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 436- IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. № 18. Ст. 144 (із змінами).

6. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. Відомості Верховної Ради України. 2003. №№ 40–44. Ст. 356 (із змінами).

7. Яроцький В. Л. Приватноправовий примус в цивільних охоронних правовідносинах. Вісник Національної академії правових наук України. Харків, 2018. № 1. Т. 25. С. 219–235.

8. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. / Кузнєцова Н. С. та ін.; за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. 4-те вид., перероб. і допов. Київ: Юрінком Інтер, 2011. Т. 1. 808 с.

9. Погребняк В. Я. Виникнення, перехід та припинення суб’єктивних цивільних прав: проблеми теорії та практики: монографія. Київ: Алерта, 2020. 640 с.

10. Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень: Закон України від 01.07.2004 р. № 1952–IV. Відомості Верховної Ради України. 2004. № 51. Ст. 553 (із змінами).

11. Про приватизацію державного і комунального майна: Закон України від 18.01.2018 р. № 2269-VІІІ. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 12. Ст. 68 (із змінами).

12. Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів: Закон України від 10.11.2015 р. № 772-VIІІ. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 1. Ст. 2 (із змінами).

13. Конституція України: станом на 02.02.2025 р. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. ст. 141 (зі змінами).

14. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. / Кузнєцова Н. С. та ін. : за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. 4-те вид., перероб. і допов. Київ: Юрінком Інтер, 2010. Т. ІІ. 1056 с.

15. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності : Закон України від 06.09.2012 р. № 5245–VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 36. Ст. 472 (зі змінами).

16. Ступницький К. В. Цивільні правовідносини у сфері зберігання речей, що є предметом спору (секвестр) в Україні: дис. … канд.. юрид. наук. Харків, 2020. 216 с.

17. Про іпотеку: Закон України від 05.06.2003 р. № 898-IV Відомості Верховної Ради України. 2003. № 38. Ст. 313 (зі змінами).

18. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. №№ 9–10, 11–12, 13 Ст. 88 (із змінами).

19. Про управління об’єктами державної власності: Закон України від 21.09.2006 р. № 185-V. Відомості Верховної Ради України. 2006. № 46. Ст. 456 (із змінами).

20. Про Фонд державного майна України: Закон України від 09.12.2011 р. № 4107-VІ. Відомості Верховної Ради України. 2012. № 28. Ст. 311 (із змінами).

21. Про деякі питання управління корпоративними правами держави: постанова Кабінету Міністрів України від 30.10.2014 р. № 678. Офіційний вісник України. 2014. № 97. Ст. 2803 (зі змінами).

22. Про акціонерні товариства: Закон України від 27.07.2022 р. № 2465-ІХ. Відомості Верховної Ради України. 2023. № 18–19. Ст. 81 (із змінами).

23. Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю: Закон України від 06.02.2018 р. № 2275-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2018. № 13. Ст. 69 (із змінами).

24. Жигалкін І. На фундаменті розмитості критеріїв. Диференціація «немайнового» і «майнового» спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність). Закон і Бізнес (23 березня 2024 року). URL: (дата звернення: 05.02.2025).

25. Жигалкін І. Двічі в одну справу. Перешкоди у забезпеченні неупередженості ВРП та відповідальність її членів. Закон і Бізнес (18 листопада 2024 року). (дата звернення: 05.02.2025).

Закон і Бізнес