Буква і дух

Про цивільний процес під час війни, надмірний формалізм і санкції розповіли судді

Правосуддя під час війни — постійний пошук балансу між буквою процесуального закону та реальністю, яку законодавець не передбачив. Де закінчується дотримання форми і починається відмова в доступі до суду?

Норми для мирного життя

У межах X Харківського міжнародного юридичного форуму відбулася панель «Право на справедливий суд в умовах збройного конфлікту і повоєнного відновлення країни у вимірі ЄКПЛ». Відкрив дискусію секретар Пленуму Верховного Суду, суддя Касаційного цивільного суду Дмитро Луспеник.

Суддя нагадав, що Конституція та ст.6 конвенції зобов’язують забезпечити судовий захист навіть під час війни. Проте всі норми судочинства орієнтовані на мирне життя. «Якщо хтось мені скаже, що є така країна у світі, в якій судова система, процесуальне право і процесуальна форма підготовлені для роботи під час війни, я буду дуже радий. Я такої країни не знайшов», — зазначив спікер.

З початку повномасштабного вторгнення до ЦПК внесли 17 змін, проте, на думку Д.Луспеника, вони точкові й не завжди дієві, а комплексних системних змін так і не відбулося. Законопроєкт №8358, який акумулював напрацювання ВС, 1 вересня цього року включили до порядку денного парламенту, однак суддя не очікує його прийняття: «Тому нам сьогодні потрібно працювати, думати, як забезпечити належне відправлення правосуддя».

Найболючішою проблемою доповідач назвав зупинення проваджень, коли учасник справи є військовослужбовцем. Спершу суди з’ясовували, чи переведена військова частина на воєнний стан, адже траплялося, що платник аліментів служив у тиловому місті, а до суду не з’являвся, бо він «на війні». Утім, Велика палата ВС визнала п.2 ч.1 ст.251 ЦПК імперативною нормою та вказала, що під час війни всі військові частини вважаються переведеними на воєнний стан. Тож суди зобов’язані зупиняти провадження, навіть коли мати просить стягнути кошти на дитину. 11.09.2026 Пленум ВС погодився з колегією суддів КЦС і звернувся з поданням до Конституційного Суду, але лише щодо справ про стягнення аліментів — у контексті найкращого забезпечення інтересів дітей.

Окремо спікер зупинився на законі №2541-IX, ухваленому ще у 2022 році, який набрав чинності тільки 5.08.2026. «На сьогодні це нонсенс у законотворенні України», — наголосив суддя. Закон змінив склад суду у справах про усиновлення та посилив роль прокурора, однак перехідних положень не містить. Відтак суди почали масово звертатися до ВС із питанням, на якій стадії розпочатих справ залучати прокурора.

Серед новел судової практики воєнного часу Д.Луспеник виокремив застосування ВП ВС «формули Радбруха» — тріади справедливості, доцільності та правової визначеності. Водночас він застеріг, що ця формула має застосовуватися як виняток, а не як правило.

Наостанок суддя звернувся до науковців по допомогу з відновленням втрачених судових проваджень на Харківщині, Херсонщині, Донеччині та Луганщині. ВП вже вказала, що суд не може відмовити в доступі до правосуддя, навіть коли суддя загинув після оголошення вступної та резолютивної частин рішення і повного тексту немає. «Як це виконувати, ми наразі не знаємо, але сподіваємося, що науковці нам допоможуть», — визнав спікер.

Відповідаючи на запитання модератора, д.ю.н. Тетяни Цувіної, щодо посилення касаційних фільтрів, Д.Луспеник висловив переконання, що чинних норм достатньо, «їх просто треба розумно застосовувати».

Скасування заради скасування

Суддя Касаційного цивільного суду Наталія Сакара присвятила виступ надмірному формалізму як перешкоді в доступі до правосуддя. За її словами, майже кожна третя касаційна скарга містить посилання на те, що суди допустили надмірний формалізм. Оскільки національне законодавство не містить визначення цього явища, важливо відрізняти справжні його прояви від ситуацій, коли учасник справи просто не хоче виконувати вимоги процесуального закону.

Орієнтиром спікер назвала практику ЄСПЛ, зокрема рішення у справі «Зубач проти Хорватії», в якому Суд наголосив: надмірний формалізм може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду. Власне визначення суддя сформулювала так: «Це коли допускається механічне дотримання норм процесуального права безвідносно до врахування доцільності цього, виходячи з конкретних обставин. Тобто коли ми застосовуємо процес заради процесу, коли ми скасовуємо заради скасування безвідносно мети захисту прав людини».

Далі Н.Сакара навела низку прикладів, коли ВС виправляв надто формальний підхід судів нижчих інстанцій. В одній зі справ апеляційну скаргу виклали на 49 аркушах дрібним шрифтом, без жодного абзацу, з вигуками та значками. Її залишили без руху, а згодом повернули, бо стиль нібито не відповідав діловій мові.

«Можу одразу сказати, 49 аркушів напружує на початковому етапі, коли ти отримуєш таку скаргу», — зізналася суддя. Проте ЦПК не містить ні шаблонів фраз, ні обмежень щодо кількості сторінок, а ознак зловживання у скарзі не було.

Інший приклад стосувався електронного суду. Учасник створив у системі супровідний лист і додав до нього апеляційну скаргу в форматі Word. Апеляційний суд повернув скаргу як непідписану, хоча все, що надсилається через ЄСІТС, підписується електронним підписом. Щонайменше суд міг залишити скаргу без руху й роз’яснити порядок її оформлення, наголосила спікер.

Відповідаючи на запитання Т.Цувіної про межу між активністю судді та порушенням ст.6 конвенції, Н.Сакара пояснила її на прикладі. ЦПК вимагає, щоб особа, яка подає документи через «Електронний суд», надіслала їх іншим учасникам, які не мають без електронного кабінету, поштою з описом вкладення. Якщо ж вони направлені на їхню електронну пошту, суд має право наполягати на виконанні вимоги закону. «Тут не буде ніякого прояву надмірного формалізму, тому що це вимога Цивільного процесуального кодексу», — підсумувала суддя.

Межі розсуду

Суддя апеляційної палати Вищого антикорупційного суду Микола Рубащенко розповів про санкції та право на справедливий суд. За його даними, в Державному реєстрі санкцій майже 14 тис. фізичних осіб та близько 10 тис. юридичних. Санкції є позасудовим механізмом швидкого реагування: вони дозволяють миттєво заблокувати загрозу національній безпеці, але водночас наділяють виконавчу владу повноваженнями обмежувати фундаментальні права без судових процедур. «Чим більшою є кількість підсанкційних суб’єктів, тим, зрозуміло, більшим є відповідний ризик», — зауважив спікер.

Головним запобіжником від свавілля, за словами судді, є судовий контроль. Стандарти для нього сформулював суд ЄС у справах «Каді проти Ради та Комісії» (2008) та «Комісія та інші проти Каді» (2013).

Саудівського бізнесмена внесли до санкційного списку за підозрою у фінансуванні «Аль-Каїди» без повідомлення причин і можливості заперечити. Суд ЄС дійшов висновку, що обґрунтування санкцій має містити точні й конкретні причини, тягар доказування лежить на органі, що їх запровадив, а судовий контроль не може обмежуватися абстрактною оцінкою.

Дискреція органів не безмежна і щодо дозволів на використання заморожених коштів. У справі «Пефтієв та інші» Суд ЄС визнав, що доступ до коштів для оплати юридичних послуг є необхідною умовою ефективного оскарження санкцій. А в справі «Російсько-Киргизький фонд розвитку проти Бельгії» — що такі винятки охоплюють і судовий збір.

«Це, по суті, частина права на справедливий суд, яку не можна обмежити навіть у найскладніших умовах воєнного стану», — наголосив М.Рубащенко. Натомість в Україні такої процедури досі немає, хоча європейські партнери постійно нагадують про неї.

Окремо суддя зупинився на рішенні ЄСПЛ у справі «ТОВ «М.С.Л.» проти України». Суд не знайшов індивідуального обґрунтування санкцій, а національні суди обмежилися перевіркою формальної відповідності рішення РНБО та указу Президента закону.

«Якщо ви подивитеся на Державний реєстр санкцій, то побачите там колонку «підстава для застосування санкцій». Але що ми там бачимо? Просто скопійований пункт закону», — пояснив спікер. У реєстрах країн-партнерів, навпаки, хоча б коротко зазначено, за що саме застосовано санкцію.

Тож, на думку судді, вдосконалення слід починати з індивідуалізованого обґрунтування санкцій, вжиття заходів для повідомлення підсанкційних осіб, права подавати заперечення, зокрема в адміністративному порядку, та запровадження механізму ліцензування.

Відповідаючи на запитання Т.Цувіної, чи вже вплинуло рішення у справі «ТОВ «М.С.Л.» проти України» на практику, М.Рубащенко зауважив, що наразі це проявляється хоча б у тому, що думки суддів розділяються. «Не все так швидко, але ми побачимо результат у реальній практиці навіть до того, як будуть внесені зміни до закону. Я в цьому переконаний», — підсумував він.

Закон і Бізнес