Коли держава не відповідає за шкоду, завдану військовими діями, — текст постанови ВС

З огляду на актуальність питання про відшкодування шкоди, завданої населенню України військовими діями, які розпочала РФ, Верховний Суд навів текст відповідної постанови Великої палати ВС.

Раніше «ЗіБ» наводив виклад цієї постанови від 12.05.2020 у справі №635/6172/17. Тепер є можливість ознайомитися із її повним текстом.

Зокрема у висновках щодо застосування норм права наголошено, що передбачене у ч.1 ст.19 закону №638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану внаслідок загибелі людини під час терористичного акту, зокрема у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил, незалежно від того, на якій території — підконтрольній чи непідконтрольній Україні — мав місце вказаний акт.

Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі ст.1 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

ВЕРХОВНИЙ СУД

Постанова

Іменем України

12 травня 2022 року м. Київ справа №635/6172/17

Провадження № 14-167цс20

Велика Палата Верховного Суду у складі

судді-доповідача Гудими Д. А.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор’євої І. В., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.

розглянула справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач), від імені якого діє представниця - адвокатка Приходько Олена Іванівна (далі - адвокатка), до Держави України в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМ України), Державної казначейської служби України (далі - ДКС України) про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи,

за касаційною скаргою, поданою від імені КМ України Головним територіальним управлінням юстиції у Харківській області(далі - ГТУЮ у Харківській області), на рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року, ухвалене суддею Бобко Т. В., та постанову Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року, прийняту колегією суддів у складі Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Вступ

1.           У 2015 році у Донецькій області на тимчасово окупованій території України у період проведення антитерористичної операції (далі - АТО) загинула жінка. Обставини її загибелі достеменно невідомі. За однією з версій це сталося, коли вона їхала непідконтрольною уряду територією в автомобілі, який поблизу блокпоста наїхав на міну. За іншою - причиною смерті став обстріл селища, в якому жила жінка, незаконними збройними формуваннями організації «Донецька народна республіка». Син загиблої звернувся до суду з позовом до Держави України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю матері внаслідок терористичного акту.

2.           Суди першої й апеляційної інстанцій вважали, що Держава Україна відповідальна за завдання позивачеві моральної шкоди через загибель його матері. Тому задовольнили позов, але частково (у відмінному розмірі від того, про який просив позивач). Відповідач із судовими рішеннями не погодився та подав касаційну скаргу. Стверджував, зокрема, що сама по собі наявність моральної шкоди, оціненої у будь-якому розмірі, не породжує обов’язку її компенсації державою, оскільки необхідно встановити наявність усіх елементів цивільного правопорушення.

3.           Розглядаючи цю справу, Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на такі ключові питання: 1) Чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» (далі - Закон № 638-IV) моральної шкоди, завданої через загибель матері внаслідок терористичного акту? 2) Які обов’язки має держава за статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що гарантує право на життя? 3) Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок терористичного акту?

(2) Короткий зміст позовної заяви

4.           23 жовтня 2017 року позивач подав до суду позовну заяву про «відшкодування шкоди, завданої смертю фізичної особи». Просив стягнути з Держави України в особі КМ України за рахунок коштів Державного бюджету України 1 000 000,00 грн відшкодування моральної шкоди, «заподіяної терористичним актом, що призвів до загибелі матері» позивача - ОСОБА_2 (далі - матір). Позовну заяву мотивував так:

4.1.       12 березня 2015 року внаслідок терористичного акту у селищі Красний Партизан (нова назва - Бетманове) Ясинуватського району (згідно з новим адміністративно-територіальним поділом - Донецького району) Донецької області матір загинула. Факт родинних відносин позивача із нею підтверджує рішення Харківського районного суду Харківської області від 25 березня 2016 року. Причиною смерті згідно з лікарським свідоцтвом про смерть від 13 березня 2015 року були множинні вибухові травми тіла внаслідок бойових дій.

4.2.       Оскільки жодних відомостей від правоохоронних органів щодо розслідування смерті матері позивач не отримував, 12 липня 2017 року він надіслав заяву до Управління Служби безпеки України в Донецькій області (далі - УСБ України в Донецькій області), після чого 29 липня 2017 року слідчий відділ УСБ України в Донецькій області вніс до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 22017050000000244 відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України) (терористичний акт, який призвів до загибелі людини).

4.3.       Згідно з розпорядженням КМ України «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» від 2 грудня 2015 року № 1275-р селище Бетманове належить до населених пунктів, в яких проводилася АТО.

4.4.       Оскільки КМ України організовує боротьбу з тероризмом, забезпечує необхідні сили, засоби та ресурси за Законом № 638-IV, то у спірних правовідносинах він є представником Держави України.

4.5.       Позивач підтримував із матір’ю близькі родинні та дружні стосунки. Спілкування з нею відбувалося під час особистих зустрічей (дуже часто), а також щоденних телефонних розмов. Втрата матері для позивача є «довічною» та непоправною, призвела до суттєвої негативної зміни життя, що відобразилося на погіршенні його здоров’я. Спосіб отримання інформації про загибель матері й обставини, пов’язані з її похованням (під час похорон позивач піддавав ризику власне життя), підтверджують завдання позивачеві моральної шкоди. Його моральні страждання та характер відносин із матір’ю засвідчує висновок психологічного експертного дослідження від 22 вересня 2017 року № 1/9/17 (далі - висновок психологічного експертного дослідження), медична документація, протокол опитування дружини позивача від 8 серпня 2017 року.

4.6.       Згідно з приписами Конституції України, Конвенції, статті 19 Закону № 638-IV та статей 1167, 1168 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), позивач має право на відшкодування Державою Україною моральної шкоди, завданої смертю матері.

4.7.       До ситуації, в якій опинився позивач, застосовними є висновки Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), сформульовані в його рішеннях від 8 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» (Ayder and Others v. Turkey, заява № 23656/94) та від 7 липня 2011 року у справі «Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства» (Al-Skeini and Others v. the United Kingdom, заява № 55721/07).

(3) Короткий зміст рішень суду першої інстанції

5.           24 квітня 2019 рокуХарківський районний суд Харківської областіухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив частково: стягнув з Державного бюджету України шляхом списання ДКС України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача 300 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи; у задоволенні решти вимог відмовив. Мотивував рішення так:

5.1.       12 березня 2015 року матір отримала множинні вибухові травми тіла внаслідок бойових дій під час проведення АТО у селищі Красний Партизан, що є тимчасово окупованою територією. Від цих травм матір померла. Факт її загибелі у результаті бойових дій - обстрілу з боку незаконних збройних формувань терористичної організації «Донецька народна республіка» селища Красний Партизан - також підтверджує витяг з ЄРДР від 29 липня 2017 року щодо кримінального провадження № 22017050000000244.

5.2.       Факт наявності душевних страждань позивача, яких він зазнав внаслідок смерті матері, підтверджують матеріали справи, показання свідка (дружини позивача).

5.3.       Відповідно до законодавства обов’язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу незалежно від її вини та до держави, яка відшкодувала шкоду фізичній особі, переходить право вимоги до винної особи. Наявність обвинувального вироку суду щодо осіб, які вчинили терористичний акт, не є умовою відшкодування шкоди державою на підставі статті 19 Закону № 638-IV.

5.4.       Обов’язковою умовою для задоволення вимоги про «відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої під час проведення АТО, є завдання такої шкоди на території АТО та внаслідок АТО». Відсутність відповідного закону не може бути перешкодою для захисту права позивача на відшкодування моральної шкоди від держави на підставі статті 19 Закону № 638-IV. Таке відшкодування не може залежати від бюджетних асигнувань.

5.5.       Враховуючи вимоги об’єктивності, розумності та справедливості, а також обставини справи щодо визначення розміру завданої позивачеві моральної шкоди, достатнім є її відшкодування у сумі 300 000,00 грн.

(4) Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

6.           30 липня 2019 року Харківський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року змінив у частині розміру відшкодування моральної шкоди шляхом збільшення суми стягнення до 500 000,00 грн. Мотивував постанову так:

6.1.       Висновок суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення на користь позивача моральної шкоди відповідає вимогам закону й обставинам справи.

6.2.       Згідно зі статтею 4 Закону № 638-IV саме КМ України у межах його компетенції здійснює організацію боротьби з тероризмом в Україні. Інші суб’єкти, які зазначені в цій статті, є такими, які безпосередньо у межах своєї компетенції здійснюють боротьбу з тероризмом.

6.3.       Для виникнення обов’язку держави з відшкодування шкоди не має значення, чи виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.

6.4.       У рішенні від 8 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ вказав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об’єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (§ 70).

6.5.       Відповідно до висновку психологічного експертного дослідження можливий розмір грошової компенсації за завдані позивачеві страждання (моральну шкоду) складає від 500 000,00 грн до 1 000 000,00 грн. Відповідачі зазначений висновок не спростували.

(5) Короткий зміст вимог касаційної скарги

7.           29 серпня 2019 року КМ України, від імені якого діяло ГТУЮ у Харківській області, подав касаційну скаргу. Просить скасувати рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року й ухвалити нове - про відмову у задоволенні позову.

(6) Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

8.           18 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що у цій справі є виключна правова проблема, вирішення якої потрібне для забезпечення розвитку права таформування єдиної правозастосовної практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої смертю (ушкодженням здоров’я) цивільних осіб на території проведення АТО (Операції об’єднаних сил), у тому числі на території, яка є неконтрольованою.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

9.           КМ України мотивував касаційну скаргу так:

9.1.       Терміни «антитерористична операція» та «терористичний акт» не є тотожними. Стаття 19 Закону № 638-IV передбачає відшкодування шкоди, завданої саме терористичним актом, і не передбачає відшкодування шкоди, завданої під час проведення АТО.

9.2.       Позивач не надав доказів, що стосовно нього КМ України вчинив незаконні дії чи бездіяльність. А сама по собі наявність шкоди у будь-якому розмірі не породжує обов’язку її компенсації державою, оскільки необхідно встановити наявність всіх елементів цивільного правопорушення, зокрема правильно визначивши відповідального суб’єкта.

9.3.       КМ України не є належним відповідачем у справі, оскільки визначені законодавством завдання та повноваження КМ України не передбачають поновлення порушеного права позивача.

9.4.       Висновок психологічного експертного дослідження складений через два роки після смерті матері. Тому надати об’єктивну оцінку морального стану позивача експерт не міг. Крім того, цей висновок не може бути доказом того, що саме внаслідок протиправних дій КМ України чи за наявності вини його посадових осіб позивачеві завдано моральних страждань.

9.5.       Суди першої й апеляційної інстанцій не оцінили витяг з ЄРДР від 7 червня 2018 року щодо кримінального провадження № 120140508830001734, розпочатого 30 червня 2014 року, у якому причиною смерті матері вказаний підрив на міні, тобто інша причина, ніж у витягу з ЄРДР від 29 липня 2017 року щодо кримінального провадження № 22017050000000244.

(2) Позиція позивача

10.        У жовтні 2019 року позивач подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення. Мотивував відзив так:

10.1.    Заподіяння позивачеві шкоди саме терористичним актом підтверджують досліджені докази та встановлені під час розгляду справи обставини, зокрема витяг з ЄРДР від 7 червня 2018 року щодо кримінального провадження № 120140508830001734.

10.2.    КМ України є належним представником Держави України у спірних правовідносинах.

10.3.    Для притягнення до відповідальності на підставі статті 1167 ЦК України не обов’язково встановлювати наявність всіх елементів цивільного правопорушення.

10.4.    Відсутність закону, необхідність прийняття якого передбачена у статті 19 Закону № 638-IV, не може бути перешкодою у захисті права позивача.

10.5.    Висновок психологічного експертного дослідження є письмовим доказом наявності завданих позивачеві моральних страждань через загибель матері та можливого розміру грошової компенсації.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи та висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Чи мав позивач легітимні очікування відшкодування державою на підставі статті 19 Закону № 638-IVморальної шкоди, завданої через загибель матері внаслідок терористичного акту?

11.        Суди першої й апеляційної інстанцій вказали, що згідно з витягом з ЄРДР від 29 липня 2017 року щодо кримінального провадження № 22017050000000244 того дня слідчий відділ УСБ України в Донецькій області вніс до ЄРДР відомості про те, що 12 березня 2015 року внаслідок обстрілу селища Красний Партизан з боку незаконних збройних формувань терористичної організації «Донецька народна республіка» загинула матір позивача На підставі лікарського свідоцтва про смерть суди зазначили, що безпосередньою причиною її загибелі стали множинні вибухові травми тіла.

12.        Позивач наполягав на тому, що відповідно до частини першої статті 19 Закону № 638-IV має право на відшкодування моральної шкоди, завданої у зв’язку із загибеллю матері. Суди попередніх інстанцій вважали, що вказана стаття дозволяє розраховувати на таке відшкодування за рахунок держави, тобто породжує у позивача легітимні очікування на отримання цього відшкодування від держави. На думку Великої Палати Верховного Суду, такий висновок судів є помилковим і не узгоджується зі змістом обов’язків держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

13.        Велика Палата Верховного Суду має встановити, чи охоплюється поняттям «майно» у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції право на відшкодування державою шкоди, передбачене у статті 19 Закону № 638-IV.

14.        Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (частина перша статті 1 Першого протоколу до Конвенції).

15.        Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття «майно» у частині першій статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як «майнові права», а отже, як «майно» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 5 січня 2000 року у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

16.        Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов’язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини», § 35).

17.        Особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 2 липня 2002 року у справі «Гайдук та інші проти України» (Gayduk and Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 50).

18.        Завдання моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов’язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

19.        Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 9 частини другої статті 16 ЦК України).

20.        Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України). Моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи  близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України). Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб (частина третя статті 23 ЦК України).

21.        Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала, зокрема, якщо шкоди завдано смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (пункт 1 частини другої статті 1167 ЦК України).

22.        Моральна шкода, завдана смертю фізичноїособи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім’єю (частина друга статті 1168 ЦК України).

23.        Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Положення статті 1177 ЦК України передбачають відшкодування шкоди, завданої лише фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення. Згідно з частиною першою статті 1207 цього кодексу у редакції, чинній до 3 липня 2020 року, шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину, відшкодовується потерпілому або особам, визначеним статтею 1200 ЦК України, державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (пункт 53)).

24.        Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частина друга статті 1177 ЦК України).

25.        Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, проаналізувавши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 9 червня 2013 року, та статті 1207 цього кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені та за наявності окремого закону, якого немає, і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим внаслідок кримінального правопорушення в Україні ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від держави. З огляду на це ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (див. ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08) і від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine, заява № 3958/13)).

26.        Частина перша статті 19 Закону № 638-IVпередбачає спеціальне правило, згідно з яким відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 Закону № 638-IV).

27.        З огляду на зміст вказаних приписів Закону № 638-IVреалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. Більше того, у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України»).

28.        Отже, передбачене у статті 19 Закону № 638-IVправо на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану позивачеві внаслідок загибелі матері під час терористичного акту у період проведення АТО незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. Узаконодавстві України немає такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача щодо права вимоги на підставі Закону № 638-IV до держави про відшкодування нею моральної шкоди, завданої у зв’язку із загибеллю матері позивача у період проведення АТО (див. аналогічні висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункти 36, 69), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/378/19 (пункти 7.5, 7.11)).

29.        Аргумент відзиву на касаційну скаргу про те, що відсутність закону, необхідність прийняття якого передбачена у статті 19 Закону № 638-IV, не може бути перешкодою у захисті права позивача, Велика Палата Верховного Суду вважає неприйнятним з огляду на її висновок про відсутність права у позивача згідно з указаною статтею. З тієї ж причини помилковими є висновки судів попередніх інстанцій про можливість часткового задоволення позову на підставі статті 19 Закону № 638-IV. Аргумент касаційної скарги про те, що ця стаття передбачає відшкодування шкоди, заподіяної громадянам лише терористичним актом, і не передбачає відшкодування шкоди, заподіяної у результаті проведення АТО, Велика Палата Верховного Суду не розглядає з огляду на її висновок про незастосовність приписів зазначеної статті до ситуації позивача.

(1.2) Які обов’язки має держава за статтею 2 Конвенції, що гарантує право на життя?

30.        Позивач просив стягнути з Держави України відшкодування моральної шкоди, завданої «терористичним актом, що призвів до загибелі матері», тим самим притягнути відповідача до відповідальності за порушення статті 2 Конвенції. Суд апеляційної інстанції вважав, що у цій справі вказана стаття є застосовною у частині обов’язку держави вживати належні заходи для того, аби захистити життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Велика Палата Верховного Суду погоджується з тим, що на правовідносини стосовно відшкодування шкоди, завданої порушенням права на життя, стаття 2 Конвенції поширюється. Однак у цій справі проблема полягає у тому, щоби встановити, чи перебувала матір позивача під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції, та чи порушила Держава України певні її обов’язки з тих, які випливають із указаної статті.

31.        Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3 Конституції України).

32.        Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави - захищати життя людини (частини перша та друга статті 27 Конституції України).

33.        Під час проведення військових операцій необхідно постійно дбати про безпеку цивільного населення, цивільних осіб та цивільних об’єктів. Слід ужити усіх практично можливих заходів, щоб уникнути випадкової загибелі цивільного населення, поранення цивільних осіб та пошкоджень цивільних об’єктів або принаймні звести такі випадки до мінімуму (норма 15 дослідження Міжнародного Комітету Червоного Хреста «Звичаєве міжнародне гуманітарне право», яке є збіркою практики держав у сфері міжнародного гуманітарного права з метою виявлення норм, що набули характеру звичаєвих і вперше опубліковане видавництвом Кембриджського університету у 2005 році).

34.        Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції. За змістом зазначеної статті поряд із негативним обов’язком не порушувати такі права та свободи держава має позитивні обов’язкигарантувати їх ефективне використання кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення будь-якого з цих обов’язків є самостійною підставою відповідальності держави, але лише тоді, якщо є підстави стверджувати, що вона мала юрисдикцію, зокрема на відповідній частині її території.

35.        Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя (речення перше та фрагмент речення другого частини першої статті 2 Конвенції).

36.        Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції; див. mutatismutandisрішення Великої Палати ЄСПЛ щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» (Ukraine v. Russia (re Crimea)) від 16 грудня 2020 року, заяви № 20958/14 і 38334/18, § 303-352). Так само не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

37.        За статтею 2 Конвенції обов’язки держави полягають у такому:

37.1.    Негативний обов’язок- у тому, що державні органи та службові особи держави не можуть позбавляти людину життя за винятком ситуацій, коли таке позбавлення є абсолютно необхідним (випадки, за яких держава може застосувати летальну силу, перелічені у частині другій статті 2 Конвенції). Протиправне заподіяння державою в особі її органів влади та службових осіб смерті людині є порушенням зазначеного обов’язку.

37.2.    Позитивний обов’язокмає два різновиди:

37.2.1. Матеріальний, згідно з яким держава повинна встановити законодавчі положення, які би захищали життя людини, передбачити юридичну відповідальність за протиправне позбавлення людини життя, а також має вживати обґрунтовані заходи для запобігання неправомірному позбавленню життя, коли відомо чи має бути відомо про реальний і безпосередній ризик для життя конкретної людини або групи людей, зумовлений злочинними діями третіх осіб.

Відповідальність за порушення останнього з наведених позитивних матеріальних обов’язків за статтею 2 Конвенції може настати, якщо держава (а) володіла інформацією про те, що за певних обставин життя конкретної людини чи групи людей могло бути поставлене під загрозу (необхідно довести, що влада знала або мала знати про цю загрозу), (б) могла вжити заходи, які би усунули ризик для життя, але не вжила їх. ЄСПЛ тлумачить зазначений конвенційний обов’язок так, щоби не покладати на державні органи непосильний або надмірний тягар. Тому з погляду Конвенції не кожна передбачувана загроза для життя зобов’язує державні органи вживати конкретні заходи, спрямовані на запобігання її втіленню (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom), заява № 87/1997/871/1083, § 115, 116 і від 24 жовтня 2002 року у справі «Мастроматео проти Італії» (Mastromatteo v. Italy), заява № 37703/97, § 68).

37.2.2. Процесуальний, згідно з яким держава має забезпечити об’єктивне й ефективне розслідування фактів посягання на людське життя незалежним органом. Для того, щоби бути ефективним, розслідування має дозволити встановити та покарати осіб, відповідальних за порушення права на життя. Наявність або відсутність результату розслідування не є вирішальною для оцінки належності виконання такого обов’язку. Обов’язковим для держави є вжиття заходів, спрямованих на встановлення та покарання винних (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 19 лютого 1998 року у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya v. Turkey), заява № 22729/93, § 86-87 і від 8 листопада 2005 року у справі «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine), заява № 34056/02, § 176).

38.        ОскількиКонвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, то порушення державою будь-якого з конвенційних обов’язків - як негативного, так і позитивного матеріального чи позитивного процесуального - може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації (відшкодування). Остання може мати різні форми та розміри, що залежатимуть, зокрема, від виду конкретного порушення, вчинення якого державою за конкретних обставин необхідно встановити.

(1.3) Чи обґрунтованою є вимога позивача про відшкодування державою моральної шкоди, якої він зазнав через загибель матері внаслідок терористичного акту?

39.        У позовній заяві позивач просив стягнути з відповідача відшкодування за «моральну шкоду, заподіяну терористичним актом, що призвів до загибелі матері» (т. 1, а. с. 9). Стверджував, що така шкода «полягала у незворотних моральних стражданнях та хвилюваннях, спричинених загибеллю матері внаслідок терористичного акту, а також незабезпеченням відповідачем права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції та статтею 27 Конституції України» (т. 1, а. с. 8). Проте, як було встановлено вище, помилково вважав, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок вказаної шкоди на підставі статті 19 Закону № 638-IV.

40.        Велика Палата Верховного Суду зауважує, що згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов’язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов’язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

41.        Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв’язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов’язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Так, наприклад, особа може доводити, що держава порушила її негативний обов’язок тим, що неправомірно позбавила людину життя, чи порушила позитивний матеріальний обов’язок тим, що не розробила компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя, чи порушила позитивний процесуальний обов’язок тим, що не провела об’єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту неправомірного втручання у право на життя конкретної особи. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов’язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо).

42.        Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов’язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя чи провести об’єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов’язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.

43.        Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов’язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов’язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи). З огляду на вказане з метою забезпечення єдності судової практики щодо присудження компенсації (відшкодування шкоди) за порушення прав, гарантованих Конвенцією, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 22 вересня 2021 року у справі № 242/68/19, про відмову у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди за одночасного присудження компенсації за невиконання державою позитивного матеріального обов’язку запровадити компенсаційний механізм за пошкоджене (зруйноване) майно в умовах збройного конфлікту (присуджена компенсація є відшкодуванням моральної шкоди).

44.        Велика Палата Верховного Суду розуміє, що втрата позивачем у справі № 635/6172/17 матері, яка загинула за трагічних обставин, є жахливою і непоправною незалежно від того, чи це сталося на тимчасово окупованій території внаслідок обстрілу селища Красний Партизан з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка», чи внаслідок того, що біля блокпоста недалеко від зазначеного селища автомобіль, в якому перебувала зокрема матір позивача, підірвався на міні. Така втрата безперечно зумовлює сильні моральні, а подекуди і фізичні страждання у будь-якої людини, яка дорожить спілкуванням із матір’ю, цінує останню, її щоденну турботу, вклад у виховання тощо.

45.        Проте проблема цієї справи полягає не у тому, чи страждав морально позивач, не у тому, як краще у грошовому еквіваленті оцінити ці його страждання, навіть не стільки у тому, який нормативний припис слід застосувати для присудження відповідного відшкодування. Ключова проблема справи - це те, чи має за відповідні моральні страждання позивача нести цивільну відповідальність саме Держава Україна. І якщо так, то за порушення нею якого саме обов’язку з гарантування права на життя така відповідальність має настати. Для вирішення цієї проблеми слід з’ясувати, у чому полягали скарги позивача на порушення відповідачем конвенційних гарантій права на життя матері, чи перебувала остання у момент її загибелі під юрисдикцією Держави України у сенсі статті 1 Конвенції, а також чи встановили суди попередніх інстанцій обставини невиконання чи неналежного виконання Державою Україною її обов’язків щодо гарантування права на життя загиблої.

46.        У касаційній скарзі КМ України зазначив, що факту наявності шкоди у будь-якому розмірі недостатньо для її компенсації саме державою. А з огляду на викладені у позові обставини та матеріали справи неможливо встановити елементи цивільного правопорушення, яке вчинив відповідач відносно позивача та внаслідок якого останній нібито зазнав моральних страждань. Велика Палата Верховного Суду з цим аргументом погоджується.

(1.3.1) Щодо виконання відповідачем негативного обов’язку з гарантування права на життя матері позивача

47.        Позивач не стверджував, що загибель матері була наслідком порушення Державою Україною цього обов’язку, а суди попередніх інстанцій не встановили, що така загибель відбулася саме внаслідок дій Держави України. Отже, ця справа не стосується права на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок загибелі матері через посягання на її життя саме з боку відповідача.

48.        Помилковим є твердження суду першої інстанції про те, що «обов’язковою умовою для задоволення позовних вимог про відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої під час проведення АТО, є завдання такої шкоди на території АТО та внаслідок АТО». По-перше, жодних причинно-наслідкових зв’язків між проведенням силами Держави України АТО та загибеллю матері позивача суд першої інстанції не встановлював, відповідне питання не досліджував. По-друге, на території проведення АТО під час такої операції можуть мати місце порушення державою обов’язків з гарантування прав і свобод не тільки внаслідок АТО. Зрештою, порушувати права та свободи може не тільки держава, навіть на території, де вона проводить АТО.

49.        Якщо ж позивач вважає, що його матір загинула внаслідок діяння Російської Федерації (далі - РФ), то за це не може бути відповідальною Україна. Згідно з висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії РФ, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни (див. постанову від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19).

50.        Російська Федерація як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 8 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об’єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на РФ як на державу, що здійснює окупацію (частини п’ята та дев’ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

(1.3.2) Щодо виконання відповідачем позитивного матеріального обов’язку з гарантування права на життя матері позивача

51.        Позивач стверджує, що вже з огляду на сам факт загибелі його матері внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов’язана відшкодувати моральну шкоду, яка полягає у стражданнях, спричинених цією загибеллю, незабезпеченням відповідачем права на життя. Проте, як зазначено вище (пункт 36), згідно зі статтею 2 Конвенції держава не несе відповідальності за кожну загибель людини у межах її кордонів. Немає підстав вважати, що таку відповідальність за кожну загибель людини на державу поклали й інші акти чинного законодавства України, зокрема на тимчасово окупованих територіях, щодо яких в України відсутня юрисдикція у сенсі статті 1 Конвенції.

52.        У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил, суди мають з’ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов’язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов’язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв’язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов’язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

53.        Україна залишається об’єктом збройної агресії з боку РФ, яку остання здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

54.        Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії РФ (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIIIЗаяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала РФ державою-агресором (абзац шостий Звернення).

55.        У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії РФ проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами РФ озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року)(абзац п’ятий пункту 1 Заяви).

56.        27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії РФ розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил РФ(абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви).

57.        Наслідком збройної агресії РФ проти України стала нелегітимна воєнна окупація і подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя - невід’ємної складової державної території України, воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях (абзац перший пункту 3 Заяви).РФ своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України, у тому числі право на життя, в Автономній Республіці Крим і місті Севастополі, у Донецькій та Луганській областях. Жертвами збройної агресії РФ стало мирне населення, зокрема жінки та діти (абзаци четвертий і п’ятий пункту 3 Заяви).

58.        24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії РФ проти України - повномасштабне вторгнення агресора на нашу суверенну територію.У цей день Україна розірвала з РФ дипломатичні відносини.

59.        2 березня 2022 року збройну агресію РФ проти України у резолюції ES-11/1 «Агресія проти України» визнала Генеральна Асамблея ООН. Вона вимагає від РФ негайного припинення застосування сили проти України, утримання від погроз чи застосування сили проти будь-якої держави ООН, повного та безумовного виведення збройних сил з території України у межах її міжнародно-визнаних кордонів, а також забезпечення повного захисту цивільних осіб, включаючи гуманітарний персонал, журналістів та осіб, які перебувають у вразливому становищі, у тому числі жінок і дітей.

60.        16 березня 2022 року Міжнародний суд ООН у міждержавній справі України проти Росії ухвалив рішення про вжиття тимчасових заходів, згідно з яким визначив, що РФ має негайно зупинити воєнні дії, які вона розпочала на території України 24 лютого 2022 року.

61.        14 квітня 2022 року Верховна Рада України визнала дії, вчинені Збройними силами РФ та її політичним і військовим керівництвом під час останньої фази збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року, геноцидом Українського народу (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої згідно з постановою Верховної Ради України № 2188-IX).

62.        27 квітня 2022 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію «Наслідки продовження агресії Російської Федерації проти України: роль і відповідь Ради Європи» № 2433. Визнала, що агресія РФ проти України є безпрецедентним актом як сама по собі, так і за її далекосяжними наслідками, бо провокує найважчу гуманітарну кризу в Європі з найбільшою кількістю жертв, наймасштабнішим внутрішнім і зовнішнім переміщенням населення з часів Другої світової війни.

63.        Тимчасово окупованими територіями у Донецькій та Луганській областях на день ухвалення Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» визнані частини території України, в межах яких збройні формування РФ та окупаційна адміністрація РФ встановили та здійснюють загальний контроль, зокрема сухопутна територія та її внутрішні води у межах окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей (пункт 1 частини першої статті 1 вказаного Закону від 18 січня 2018 року).

64.        Селище Красний Партизан на час загибелі матері позивача було включене до затвердженого розпорядженням КМ України від 7 листопада 2014 року № 1085-р Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження. Станом на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду селище Бетманове (попередня назва - Красний Партизан) належить до населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, згідно з відповідним Переліком, затвердженим у вигляді Додатка 1 до розпорядження КМ України від 7 листопада 2014 року № 1085-р у редакції розпорядження КМ України від 2 лютого 2022 року № 117-р (попередня редакція - від 7 лютого 2018 року № 79-р).

65.        Суди попередніх інстанцій встановили, що територія, на якій загинула матір позивача, була на той час тимчасово окупованою. Відповідно Держава Україна не контролювала цю частину її території настільки, щоби попередити загибель матері позивача, навіть якщо би вона могла та мала це зробити. Відповідач визнав, що за дотримання і захист прав людини на цих територіях за міжнародним гуманітарним правом відповідає РФ як держава, яка фактично окупувала і контролює частину Донецької і Луганської областей. Вона ж відповідає і за відшкодування будь-якої шкоди, завданої на цих територіях громадянам України (частинип’ята та дев’ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

66.        Навіть якщо припустити, що у момент загибелі матері позивача Держава Україна могла здійснювати елементи її влади на окремих територіях селища Красний Партизан (тобто, якщо вона мала там обмежену юрисдикцію), то позивач у поданих до суду документах не вказував і не доводив, що відповідачеві було чи мало бути відомо про загрози для життя його матері, зокрема про міни на тому узбіччі, яким із боку тимчасово окупованої території рухався автомобіль, в якому перебували матір позивача й інші п’ятеро осіб (згідно з витягом із ЄРДР від 7 червня 2018 року у кримінальному провадженні № 12014050830001734). Позивач не обґрунтовував, що Держава Україна до того моменту, як загинула його матір, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для її життя від таких мін, розташованих на непідконтрольній уряду України території. Так само позивач не доводив, що Держава Україна знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка» селища Красний Партизан (згідно з витягом з ЄРДР від 29 липня 2017 року щодо кримінального провадження № 22017050000000244) і могла вжити, але не вжила заходи з попередження такого обстрілу, тобто з усунення ризику для життя матері позивача. Отже, останній не обґрунтував порушення Державою Україною її позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя матері.

67.        Загибель пасажирки автомобіля за достеменно невстановлених обставин (чи то внаслідок обстрілу з боку незаконних збройних формувань організації «Донецька народна республіка» тимчасово окупованого селища Красний Партизан, чи то внаслідок підриву там автомобіля на міні) та виконання Державою Україною позитивного матеріального обов’язку щодо гарантування права на життя цієї пасажирки не перебувають у причинно-наслідковому зв’язку.

68.        Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що, починаючи зі стадії подання позову, позивач користувався професійною правничою допомогою обраної ним адвокатки (т. 1, а. с. 30-32), а у суді апеляційної інстанції - також адвоката Тарасенка Олега Володимировича (т. 1, а. с. 269-272). Проте, як у позовній заяві (т. 1, а. с. 2-9), так і в інших поданих до суду заявах по суті справи (стаття 174 ЦПК України) - відповіді на відзив КМ України на позовну заяву (т. 1, а. с. 69-71), відповіді на заперечення ДКС України (т. 1, а. с. 76-77), апеляційній скарзі (т. 1, а. с. 205-206), відзиві на апеляційну скаргу КМ України (т. 1, а. с. 252-253), відзиві на касаційну скаргу КМ України (т. 2, а. с. 24-25) - відсутні будь-які чіткі аргументи щодо фактичних підстав для відшкодування моральної шкоди, крім факту її наявності. У вказаних процесуальних документах викладені фрагменти міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, законів України, рішень ЄСПЛ, а також інтерпретації деяких із цих фрагментів. Позивач і його адвокати зосередили увагу на підтвердженні глибини моральних страждань позивача та визначенні розміру відповідного відшкодування. Натомість порушення Державою Україною конкретних обов’язків з гарантування права на життя матері позивача у заявах по суті справи не обґрунтовували.

69.        30 липня 2019 року у суді апеляційної інстанції представник позивача - адвокат Тарасенко О. В. - зазначив, що Держава Україна порушила позитивний матеріальний обов’язок (технічний запис судового засідання, т. 1, а. с. 279; файл 20190730-121310; час: 12:22:00 - 12:22:15). Проте адвокат не пов’язав це твердження із обставинами справи, не навів жодного факту порушення відповідачем такого обов’язку щодо позивача та його матері. Більше того, не звернув увагу на єдину підставу позову, визначену у позовній заяві, - завдання позивачеві моральної шкоди внаслідок терористичного акту, що призвів до загибелі матері, а не внаслідок невиконання державою позитивного матеріального обов’язку з гарантування права на життя цієї жінки.

70.        З огляду на викладене, за обставин цієї справи відсутні підстави для відповідальності Держави України за неналежне виконання вказаного обов’язку.

71.        Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що внаслідок збройної агресії РФ Україна вирішила створити спеціальний механізм для визначення всіх збитків, які завдала держава-агресор. Такий обов’язок Україна підтвердила у постанові КМ України «Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації» від 20 березня 2022 року № 326 (далі - постанова № 326).

72.        Визначення шкоди та збитків здійснюється окремо, зокрема, за таким напрямом як людські втрати та пов’язані з ними соціальні витрати - напрям, що включає всі людські втрати (смерть або каліцтво цивільних осіб), що виникли в результаті збройної агресії РФ, а також витрати, пов’язані з призначенням різних видів державної соціальної допомоги та наданням соціальних послуг (підпункт 1 пункту 2 постанови № 326). Одним із основних показників, які оцінюються в межах цього напряму, є кількість цивільних осіб, загиблих внаслідок збройної агресії РФ (абзац третій підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).

73.        Визначення шкоди та обсягу соціальних виплат, які забезпечуються відповідно до законодавства, у грошовій формі здійснюється згідно з методикою, затвердженою наказом Мінсоцполітики, за погодженням з Мінреінтеграції. Відповідальним за визначення шкоди та збитків за наведеним напрямом є Мінсоцполітики (абзаци 8 і 9 підпункту 1 пункту 2 постанови № 326).

74.        Отже, Україна в особі Мінсоцполітики взяла на себе позитивний матеріальний обов’язок визначити правила, спрямовані на відновлення прав потерпілих унаслідок, зокрема, загибелі цивільних осіб через збройну агресію РФ. Його невиконання чи неналежне виконання може бути окремою підставою для позову про відшкодування Україною шкоди, завданої затримкою виконання цього обов’язку. Розмір такого відшкодування залежить від складності проблеми, яку має вирішити держава, умов (воєнних, соціально-економічних, політичних), у яких цю проблему слід вирішити, тривалості невиконання чи неналежного виконання відповідного обов’язку, важливості вирішення відповідної проблеми для конкретної особи тощо. Проте таке відшкодування не може бути пов’язаним і співмірним із розміром тієї шкоди, яка завдана загибеллю людини внаслідок збройної агресії РФ проти України (див. пункти 41-42 цієї постанови).

(1.3.3) Щодо виконання відповідачем позитивного процесуального обов’язку з гарантування права на життя матері позивача

75.        Позивач не скаржився на необ’єктивність і неефективність розслідування за фактом загибелі матері, тобто не стверджував, що держава неналежно виконала її позитивний процесуальний обов’язок з гарантування права на життя (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 3 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (пункти 65-69)).

76.        У позовній заяві позивач вказав, що оскільки він не мав відомостей про розслідування загибелі матері, яка сталася 12 березня 2015 року, то 12 липня 2017 року надіслав заяву до УСБ України в Донецькій області, після чого 29 липня 2017 року це управління внесло відомості в ЄРДР за № 22017050000000244 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України (терористичний акт, який призвів до загибелі людини). Позивач також надав лист слідчого відділу ГУ СБ України в Донецькій області від 7 червня 2018 року, відповідно до якого кримінальне провадження № 22017050000000244 об’єднане з кримінальним провадженням № 12014050830001734 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частинами першою - третьою статті 258 КК України. Досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12014050830001734 триває (т. 1, а. с. 112).

77.        Апеляційний суд звернув увагу на те, що згідно з висновками ЄСПЛ відсутність об’єктивного та незалежного розслідування загибелі людини є самостійною підставою відповідальності держави. Проте підставою позову у цій справі не є завдання позивачеві моральної шкоди внаслідок неналежного розслідування кримінального провадження № 22017050000000244, розпочатого за фактом терористичного акту, внаслідок якого на тимчасово окупованій території загинула матір позивача, чи кримінального провадження № 12014050830001734, з яким перше було об’єднане. Тому суди першої й апеляційної інстанцій питання належності виконання державою позитивного процесуального обов’язку за статтею 2 Конвенції не досліджували, факти його порушення відповідачем не встановили.

(1.3.4) Висновки щодо скарг на порушення відповідачем гарантованого статтею 2 Конвенції права на життя матері позивача

78.        Велика Палата Верховного Суду вважає, що позивач не обґрунтував вимогу про відшкодування державою моральної шкоди, не зазначив факти (обставини), за яких можна би було стверджувати про порушення нею конкретних обов’язків (негативного, позитивного матеріального, позитивного процесуального) з гарантування права на життя матері позивача. Суди ж частково задовольнили позов, не встановивши у судових рішеннях жодного факту невиконання чи неналежного виконання саме Державою Україною її обов’язків з гарантування зазначеного права.

79.        Як загибелі людей у періоди проведення державою АТО, Операції об’єднаних сил, так і загальновідомих фактів про бойові дії, вибухи й обстріли (зокрема з боку незаконних збройних формувань), через які у зазначені періоди загинуло цивільне населення, недостатньо для того, аби покласти на Державу Україну відповідальність за смерть цих людей. Держава відповідає за власні дії чи бездіяльність щодо гарантування права на життя за статтею 2 Конвенції. Проте порушення відповідних гарантій позивач має обґрунтувати (про обов’язок доказування див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ щодо прийнятності від 5 липня 2016 року у справі «Лісний та інші проти України і Росії» (Lisnyy And Others v. Ukraine And Russia), заява № 5355/15 та 2 інші). Причому, як вірно зазначив КМ України у касаційній скарзі, підтвердженням такого порушення не може слугувати висновок психологічного експертного дослідження, бо суб’єкт правопорушення й об’єктивна сторона останнього встановлюються на підставі фактичних даних, а не їхнього суб’єктивного сприйняття потерпілим. Також не є підтвердженням порушення Державою Україною її обов’язків за статтею 2 Конвенції цитування у процесуальних документах позивача приписів законодавства України, зокрема чинних для неї міжнародних договорів, і практики їхнього застосування.

80.        Припис пункту 1 частини другої статті 1167 ЦК України зокрема передбачає, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, який її завдав. Тобто у визначених в цій частині випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб’єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов’язку обґрунтувати, а суд - обов’язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача). У цій справі суди не встановили всі елементи складу правопорушення, за вчинення якого вони притягнули Державу Україну до цивільної відповідальності.

81.        Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення (невиконання чи неналежне виконання) яких конвенційних обов’язків (негативного чи певного позитивного) позивач вимагає від держави відшкодування моральної шкоди, чи мало місце таке порушення, у яких діях або бездіяльності держави воно виражене і, зрештою, який розмір відшкодування є обґрунтованим відповідно до цього порушення та з огляду на практику ЄСПЛ щодо подібних ситуацій.

82.        Стосовно застосованих судами першої й апеляційної інстанцій висновків ЄСПЛ, сформульованих у рішенні в справі «Айдер та інші проти Туреччини», про які позивач зазначав ще у позовній заяві (т. 1, а. с. 7), Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на істотну відмінність обставин тієї справи та справи № 635/6172/17. Справа Айдера й інших заявників не стосувалася захисту права на життя. Вони скаржилися на масштабне руйнування їхніх будівель у населеному пункті. Стверджували, що знищення цього майна становило частину планової операції, яку проводили сили безпеки Туреччини, завдаючи контрудару у місті, яке нібито підтримувало Курдську робітничу партію (§ 10). ЄСПЛ встановив порушення статей 3, 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до неї, оскільки агенти держави-відповідача зруйнували домівки і знищили майно заявників, змусивши їх та їхні сім’ї страждати, залишити місто та налагоджувати нове життя, що становило нелюдське поводження (§ 110-111), особливо значне і невиправдане втручання у право на повагу до приватного та сімейного життя і житла, а також у право на мирне володіння майном (§ 116-121). Натомість справа № 635/6172/17 не стосується знищення Державою Україною житла позивача та його матері з метою примусити їх покинути територію проживання.

83.        Суттєво відмінними за обставинами від справи № 635/6172/17 є й інші згадані у рішенні суду першої інстанції справи, які розглянув ЄСПЛ: «Горовенки та Бугара проти України» (Gorovenky and Bugara v. Ukraine, заяви № 36146/05 і 42418/05, рішення від 12 січня 2012 року щодо умисного вбивства працівником міліції двох осіб з табельної зброї, отриманої всупереч чинному законодавству), «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року, яке не стосується захисту права на життя), «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine, заява № 63134/00, рішення від 8 листопада 2005 року, яке не стосується захисту права на життя), «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia, заява № 59498/00, рішення від 7 травня 2002 року, яке не стосується захисту права на життя).

84.        Так само суттєво відрізняються за обставинами справа № 635/6172/17 та справа «Аль-Скейні та інші проти Сполученого Королівства», на застосуванні висновків ЄСПЛ у рішенні в якій наполягав позивач (т. 1, а. с. 7). Справа Аль-Скейні та інших заявників стосувалася окупації з травня 2003 року до червня 2004 року Іраку, під час якої британські війська взяли на себе відповідальність за забезпечення безпеки і надання підтримки цивільній адміністрації у провінції Басра (§ 147). Заявники були близькими родичами шести громадян Іраку, вбитих у цій провінції в 2003 році під час окупації. Натомість Держава Україна не окупувала територію іншої держави. На час загибелі матері позивача відповідач не контролював і на час розгляду справи № 635/6172/17 не контролює частину власної території, на якій сталася ця загибель. Якщо позивач вважає його ситуацію подібною із ситуацією заявників у справі Аль-Скейні, які потерпіли від дій окупаційної влади в Іраку, то і відповідачем за позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої загибеллю матері, мала би бути держава-окупант, яка за територією селища Красний Партизан (тепер - Бетманове) здійснювала та здійснює ефективний контроль.

(1.4) Щодо інших доводів касаційної скарги

85.        Відповідач зазначив, що висновок психологічного експертного дослідження був складений через два роки після смерті матері позивача, з огляду на що експерт не міг надати об’єктивну оцінку морального стану позивача. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що за змістом частини першої статті 400 ЦПК України вона неповноважна вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу глибини страждань позивача та про перевагу одних доказів таких страждань над іншими. Тому відповідний аргумент касаційної скарги є неприйнятним.

86.        У касаційній скарзі відповідач також зауважив, що суди попередніх інстанцій не оцінили витяг із ЄРДР від 7 червня 2018 року у кримінальному провадженні № 12014050830001734 (т. 1, а. с. 113). Натомість позивач у відзиві на касаційну скаргу зазначив, що суди попередніх інстанцій вказаний витяг дослідили. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у рішеннях судів попередніх інстанцій відсутня згадка про витяг із ЄРДР від 7 червня 2018 року у кримінальному провадженні № 12014050830001734. Проте формулювання фабул кримінального провадження у таких витягах не є доказами порушення Державою Україною права на життя матері позивача та не впливають на висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування статті 19 Закону № 638-IV, статті 1167 ЦК України та статті 2 Конвенції.

87.        Відповідач також скаржився на те, що до повноважень КМ України не належить відшкодування шкоди, завданої терористичним актом, і він не є належним відповідачем у цій справі. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що одним із відповідачів у справі, яких визначив позивач, є Держава Україна, а не КМ України. Останній уособлює державу як сторону справи. Тому зазначений аргумент касаційної скарги щодо неналежного відповідача є необґрунтованим.

88.        Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

89.        Держава набуває і здійснює цивільні права та обов’язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

90.        Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом). Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника (частина четверта статті 38 ЦПК України у вказаній редакції). Близькі за змістом приписи є у частині другій статті 48 і в частині четвертій статті 58 ЦПК України у редакції, чинній на вирішення справи у судах.

91.        Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (пункт 6.22), від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (пункт 33), від 18 грудня 2019 рокуу справі № 688/2479/16-ц(пункти 25-28), від 6 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (пункт 8.6)).

92.        КМ України у сферах правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, зокрема, здійснює контроль за додержанням законодавства органами виконавчої влади, їх посадовими особами; здійснює заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади та їх керівниками (абзац другий та четвертий пункту 3 частини першої статті 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

93.        КМ України може бути позивачем та відповідачем у судах, зокрема звертатися до суду, якщо це необхідно для здійснення його повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України. Інтереси КМ України у судах представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами України або актами КМ України (частина перша та друга статті 37 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

94.        З огляду на наведені приписи відсутні підстави вважати, що за тією вимогою, яку заявив позивач, Держава Україна як відповідач не виступає в особі КМ України, процесуальне представництво якого у судах здійснює, якщо інше не передбачено законами України або актами КМ України, Міністерство юстиції України.

95.        Крім Держави України в особі КМ України, позивач визначив окремим відповідачем ДКС України. Велика Палата Верховного Суду нагадує, що залучення або незалучення до участі у спорах з державою ДКС України чи її територіального органу не впливає на правильність визначення відповідача у справі, оскільки таким належним відповідачем є Держава Україна, а не ДКС України чи її територіальний орган (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (пункт 44), від 25 березня 2020 року № 641/8857/17 (пункт 64)). Тому у спорах про стягнення з держави коштів, зокрема і про стягнення відшкодування завданої шкоди (компенсації), немає необхідності визначати відповідачем ДКС України або її територіальний орган. Останні зобов’язані виконати відповідне рішення суду незалежно від їхньої участі у розгляді справи за позовом до держави.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

96.        Пункт 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 8 лютого 2020 року, передбачає, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання ним чинності.

97.        Оскільки позивач подав касаційну скаргу 2 вересня 2019 року, Велика Палата Верховного Суду переглянула судові рішення на підставі приписів ЦПК України у редакції, яка діяла до 8 лютого 2020 року.

98.        Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).

99.        Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини перша та третя статті 412 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX).

100.     З огляду на надану оцінку аргументам учасників справи й оскарженим судовим рішенням Велика Палата Верховного Суду вважає, що у цій справі суди неправильно застосували норми матеріального права. Тому касаційну скаргу слід задовольнити: рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року скасувати й ухвалити нове рішення - про відмову у задоволенні позову.

(3) Висновки щодо застосування норм права

101.     Передбачене у частині першій статті 19 Закону № 638-IV право на відшкодування державою відповідно до закону шкоди, завданої терористичним актом, не породжує без спеціального закону легітимного очікування на отримання від України такого відшкодування за моральну шкоду, завдану внаслідок загибелі людини під час терористичного акту, зокрема у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил, незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт.

102.     Самі по собі факти загибелі людей на підконтрольній державі території, тобто на тій, на якій вона здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції (зокрема у межах її кордонів у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил), не означають автоматичне порушення гарантій права на життя за статтею 2 Конвенції. Тим більше не означає таке автоматичне порушення і загибель людей на території, яку держава у межах її кордонів із незалежних від неї причин не контролює (тобто на тій, на якій вона не здійснює юрисдикцію у сенсі статті 1 Конвенції). Аналогічно не є підставою для покладення на державу відповідальності за Конвенцією самі по собі факти порушення у межах кордонів України (зокрема і у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил) громадського порядку, миру, знищення чи пошкодження майна, створення загрози безпеці людей унаслідок вибухів, обстрілів тощо, у тому числі з боку осіб, які не діяли як агенти цієї держави.

103.     Згідно з Конвенцією держава-учасниця несе відповідальність лише за власні дії чи бездіяльність щодо виконання негативних і позитивних (матеріальних, процесуальних) обов’язків із гарантування конвенційних прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Якщо держава поширювала її юрисдикцію на відповідну територію, де сталося стверджуване порушення права, обставини (факти) невиконання чи неналежного виконання державою у конкретній ситуації певного з наведених обов’язків для притягнення її до відповідальності на підставі Конвенції та протоколів до неї треба чітко встановити.

104.     Відсутність у законодавстві України приписів щодо відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв’язку із загибеллю її близького родича внаслідок терористичного акту, не перешкоджає такій особі доводити у суді, що стосовно права на життя її близького родича у відповідній ситуації певний конвенційний обов’язок - негативний або позитивний (матеріальний, процесуальний) - держава не виконала чи виконала неналежно, та вимагати від неї відшкодування (компенсації) за це на підставі статті 2 Конвенції. Причому право на відшкодування за порушення державою позитивних обов’язків особа матиме впродовж усього часу їхнього невиконання чи неналежного виконання (відсутності компенсаційних механізмів, неналежного розслідування тощо).

105.     Залежно від обставин порушення права на життя та зумовлених ним наслідків для потерпілого відповідна компенсація (відшкодування) з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися. Так, у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов’язків розробити компенсаційні механізми за неправомірне втручання у право на життя та провести об’єктивне й ефективне розслідування незалежним органом факту такого втручання, це відшкодування буде суттєво меншим, ніж як за порушення державою негативного обов’язку не втручатися у вказане право людини, яка перебувала під державним контролем.

106.     Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов’язку є стягненням відшкодування моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов’язку залежно від виду права, про яке йде мова, може передбачати відшкодування як моральної, так і матеріальної шкоди (наприклад, за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи).

107.     У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об’єднаних сил, суди мають з’ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов’язки з такого гарантування (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов’язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв’язок між ними і невиконанням або неналежним відповідного обов’язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

108.     У визначених у частині другій статті 1167 ЦК України випадках не потрібно встановлювати вину держави як елемент суб’єктивної сторони складу цивільного правопорушення. Проте це не позбавляє позивача обов’язку обґрунтувати, а суд - обов’язку встановити інші елементи такого правопорушення (не тільки наявність шкоди, але й те, що вона є наслідком саме діяння держави-відповідача).

Керуючись статтею 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою та третьою статті 412, статтями 416, 418, 419 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX, Велика Палата Верховного Суду

п о с т а н о в и л а :

1.    Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити.

2.    Рішення Харківського районного суду Харківської області від 24 квітня 2019 року та постанову Харківського апеляційного суду від 30 липня 2019 року скасувати й ухвалити нове рішення: у задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави України в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю фізичної особи, відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Закон і Бізнес