Антон Алєксєєв

Суд як перформанс: роздуми про право, гру та справедливість

Нещодавно на VII Судовому форумі один із суддів жартома сказав, що суд — це перформанс. Але якщо замислитися, у цьому висловлюванні є глибокий зміст, особливо якщо розглядати його крізь призму книги Йохана Гейзінги Homo Ludens («Людина, що грає»). Давайте розберемося, у якому сенсі судовий процес можна назвати грою і які наслідки з цього випливають для моніторингу правосуддя.

Судовий процес як ритуал  

Перформанс, або вистава, своїм корінням сягає ритуальної сфери, пов’язаної з ігровою поведінкою. Недарма кажуть «грати на сцені». «Культ правосуддя» можна уявити як ритуал закликання богині Феміди в конкретний процес. Як у будь-якій грі чи виставі, важливо не лише брати участь, а й суворо дотримуватися певних правил: посилання на практику ЄСПЛ, окреслені процесуальним правом ролі сторін. Ці дії нагадують ритуальні жести, які не є просто формальністю, а покликані впливати на сам процес.  

Перформанс, змагання, азарт  

Будь-який судовий процес містить у собі елементи різних ігрових форм:  

Азартна гра — коли результат залежить від випадку (наприклад, від того, чи потрапить справа до принципового чи ангажованого судді).  

Змагання — суперечка сторін, у якій перемагає той, хто краще підготовлений і володіє технікою судового виступу.  

Словесний двобій — битва аргументів, емоцій і риторичних прийомів.  

Історично суд нагадував театральну виставу, де можна було використовувати будь-які прийоми: від ридань у жалобному вбранні до залучення натовпу прихильників. У Стародавньому Римі цей перформанс був невід’ємною частиною судового процесу. Стоїки намагалися вигнати ігровий елемент із судочинства, але перший же реформатор — Рутілій Руф — програв процес і був змушений піти у вигнання.  

Гра має свої правила — але які?  

Якщо суд — це гра, то насамперед треба розібратися в її реальних правилах. Аналізуючи сотні судових засідань, можна сказати, що, принаймні в деяких судових процесах, формально існують процесуальні норми, але на практиці вони не завжди визначають результат. У подібних справах суддя не стільки арбітр, скільки легітимізатор вироку (найчастіше обвинувального). Відповідно, можна припустити, що в таких ситуаціях гра ведеться не між обвинуваченням і захистом, а між обвинуваченням і судом з одного боку та захистом — з іншого. Якщо ми хочемо змінити баланс, потрібен додатковий гравець — наприклад, інститут «amicus curiae» (друга суду), який допоможе переформатувати роль суду з переважно обвинувальної на арбітражну.  

Як змінити гру?

Якщо суд — це сцена, чи можна змінити сюжет? Один зі способів — створювати перешкоди, які розривають ланцюг часто монотонних порушень права на справедливий суд. Можливо, варто наголошувати на тому, що саме суд, а не тільки сторони, несе відповідальність за порушення права на справедливий суд, адже саме суд повинен припиняти порушення ще на стадії судового процесу. Кожен процес вимагає індивідуального підходу, але головна мета — врівноважити сторони у грі.  

Суддя як герой міфу

У певному сенсі можна уявити суддю як героя міфу, який потрапив під чари злого чаклуна і має бути звільнений. Коли суд перетворюється на обвинувальний механізм, він втрачає свою справжню функцію. У такому разі завдання — створити умови, у яких суддя зможе вийти з цього мороку й знову стати справжнім арбітром.  

Гра на бажанні бути першим

В основі багатьох ігор лежить прагнення до переваги. Судовий процес — не виняток. Чи можна зіграти на цьому для посилення справедливого судочинства? Можливо, представивши, наприклад, моніторинг судових засідань як новий інструмент, що робить суддівську роботу більш професійною і підвищує репутацію тих, хто дійсно дотримується стандартів правосуддя.  

Висновок

Якщо розглядати суд як гру, ми можемо краще зрозуміти її правила і використовувати їх у стратегічному ключі. Моніторинг судових процесів — це не просто спостереження, а активна участь у зміні правил гри. А отже, важливо не лише фіксувати порушення, а й знаходити способи впливати на систему, щоб зробити її більш справедливою.  

Судовий процес — це, певною мірою, перформанс, але давайте не забувати, що ми маємо шанс вплинути на його сценарій. Адже повернення суду до стану чистого ритуалу й гри — це повернення до архаїки, коли дотримання форми було важливішим за пошук істини. Наша мета — пам’ятати ці витоки, але не залишатися в минулому, а розвивати судочинство як інструмент справедливості, а не просто сцену для ритуальної вистави.

Закон і Бізнес