Людина vs влада

Особливості застосування ВРП висновків ЄСПЛ відносно скаржника, судді та держави у дисциплінарних провадженнях

Євроінтеграційний вектор розвитку України зобов’язує. Для держави це означає не просто юридично стати частиною сім’ї європейських країн, однак також розділити дух й вектор розвитку європейського права, а тому й імплементувати європейські цінності та стандарти у більшості сфер суспільного життя, насамперед у діяльності державних інституцій.

Тому «перезавантаження» існуючих або створення нових органів державної влади одним з яких виступає ВРП, спрямовується перш за все на досягнення цієї мети, а відповідні зміни покликані вивести оновлені чи нові інституції на новий якісний рівень функціонування, що забезпечуватиме впровадження відповідних цінностей й стандартів у життя в конкретних практичних умовах.

Сьогодні дуже важливо, щоб члени ВРП усвідомлювали, що вони не є членами ВРЮ версії 2.0, і не приміряли на себе роль членів відповідної інституції, яка функціонувала у певних політичних та правових умовах, а являють собою суб'єктів публічної служби принципово нового органу державної влади, що функціонує у нових юридичних реаліях і для якого існують чіткі орієнтири роботи, визначені кращим досвідом діяльності аналогічних органів державної влади провідних європейських країн, практикою ЄСПЛ, а також останніми юридичними розробками у відповідній сфері. У протилежному випадку життєздатність інституції, а також ідеї про необхідність її існування може стрімко загаснути, особливо зважаючи на практику окремих країн світу, у яких дисциплінарні провадження відносно суддів забезпечують адміністративні суди вищих судових інстанцій.

1. Позитивна юридична відповідальність суб'єктів публічної служби

Відповідальність виступає одним із головних драйверів еволюції суспільства і держави. Саме відповідальність сприяє підвищенню ціннісних стандартів суспільного життя, впровадженню державою засобів їх правового забезпечення, а також стимулює якісні зміни в самому інструментальному компоненті держави, зокрема у державному апараті як інституційній складовій механізму державного управління і регулювання суспільних відносин.

Мова йде не про філософські концепції та ідеї, а про конкретні прагматичні закономірності поступу суспільства і держави, які мають конкретний юридичний прояв на рівні правового регулювання конкретних суспільних відносин, а тому і про закономірності розвитку права.

Для того, щоб зрозуміти цю проблему необхідно у першу чергу поставити запитання що саме підштовхує суспільство і державу до еволюції? Чому сьогодні до державного управління висуваються якісно нові вимоги, що не висувалися до нього, скажімо, у 90-х роках ХХ століття? Тобто більш сурові вимоги. Чому сьогодні правові позиції Верховного Суду щодо застосування положень кодифікованих нормативно-правових актів є якісно глибшими, ніж позиції вищих судових інстанцій вітчизняної системи правосуддя на початку ХХ століття при відносно незначних змінах у відповідних актах? Чому законодавча база регулювання суспільних відносин збільшується, а саме регулювання таких відносин у зв'язку з цим стає більш якісним? Чому апарат держави є набагато розвиненішим, ніж на початку ХХ століття? І, нарешті, чому сьогодні громадяни все більше замислюються над переходом до використання альтернативних джерел енергії, над зменшенням обсягів шкідливих викидів в атмосферу та на впровадженні новітніх технологій у всіх сферах суспільного життя? Чому сьогодні формуються чіткі суспільні запити на підвищення рівня життя, запровадження механізмів ефективного захисту суб'єктивних прав та інтересів, підвищення рівня якості отримуваних від держави послуг, якості механізмів забезпечення охорони здоров'я, функціонування механізмів участі у здійсненні державної влади? Чому виникають нові генерації суб'єктивних прав?

Звісно можна стверджувати, що багато з наведених суспільних запитів є результатом впливу «зовнішніх» факторів, зокрема таких як європейські стандарти і орієнтація України на імплементацію європейських цінностей у межах євроінтеграційного шляху розвитку держави, а також таких як сучасні екологічні виклики, проте не можна не визнавати того, що суспільство і держава змінюються у чому чітко простежується у тому числі прагнення до відповідних змін. При цьому держава і суспільство перебувають у тісному зв’язку між собою, що яскраво ілюструється власне в аспекті відповідальності держави перед суспільством і суспільства перед державою.

Потужний суспільний запит не завжди може бути проігнорований державою, адже у такому разі постає проблема легітимності публічної державної влади, що піднімає, зокрема питання її політичної відповідальності у здійсненні політики і прийнятті рішень в частині їх відповідності очікуванням суспільства, а тому суспільним і водночас національним інтересам [1, с. 44]. У контексті конкретної державної інституції це означає, що у разі, якщо вона не здатна забезпечити досягнення відповідної мети у межах визначеного їй поля діяльності, настає політична відповідальність, зокрема у формі достроково припинення повноважень відповідного органу [2, с. 62]. І навпаки держава навіть посередництвом апарату примусу не завжди може забезпечити досягнення певного результату, якщо її прагнення до такого результату не розділяється суспільством. У зв'язку з цим еволюція держави і суспільства відбувається за рахунок поєднання прагнень в основі яких лежить відповідальність.

У даному випадку йдеться про відповідальність не як про покарання за неналежну поведінку, а як про прагнення досягти найкращої або ж найоптимальнішої (най       ефективнішої, найбільш виваженої чи найбільш раціональної) моделі побудови суспільних відносин, що відображається у порядку їх правового регулювання. Тобто певною мірою це прагнення досягти ідеалу в умовах перманентного розвитку суспільства та держави в аксіологічному, морально-етичному, економічному, політичному, правовому та іншому зрізах.

При цьому таке прагнення отримує втілення у правовому регулюванні конкретних суспільних відносин і юридично значимій поведінці конкретних учасників таких відносин. Одним із різновидів таких відносин виступають суспільні відносини за участю Вищої ради правосуддя, зокрема відносини, що складаються між ВРП (її членом або членами) та суддею у межах дисциплінарного провадження стосовно судді, а також між ВРП (її членом або членами) та судом, зокрема Верховним Судом, у зв'язку з оскарженням рішення ВРП про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

При більш конкретному і певною мірою «приземленому» погляді на цю проблему йдеться про диференціацію негативної і позитивної форм відповідальності ВРП та її членів, а також про взаємозв’язок між такими формами.

У сучасних юридичних дослідженнях відмічається, що ефективність дії права як соціально-правового регулятора поведінки людей у суспільстві певною мірою залежить від успішності реалізації, втілення у життя юридичної відповідальності [3, с.11]. Проте у даному випадку відповідальність не слід зводити виключно до покарання.

Варто погодитися із тим, що відповідно до загальноприйнятого у праві підходу відповідальність, дійсно, розглядається як різновид державного примусу, що застосовується до особи у зв'язку з вчиненням нею правопорушення [4, с. 56].

Таке бачення до недавнього часу отримувало закріплення у підручниках з теорії держави і права як основне [5, с. 375]. При цьому такий вид відповідальності називають ретроспективною або ж негативною [6, с. 77] відповідальністю, тобто такою, що настає за раніше вчинене [7, с. 318; 4, с. 57].

Цей різновид юридичної відповідальності, зокрема у контексті її підстав і механізму реалізації розкривається у положеннях Цивільного, Господарського та Кримінального кодексів, а також Кодексу України про адміністративні правопорушення. Також у юридичній літературі можна зустріти думку, що конституційно-правова відповідальність має ретроспективний характер, тобто є відповідальністю за вчинене правопорушення [8, с. 304].

Водночас, як зазначають сучасні вчені-правники, зводити юридичну відповідальність лише до ретроспективної реакції держави на правопорушення та до застосування щодо правопорушника санкції, встановленої нормою права, є однобоким поглядом на проблему [9, с. 23].

Саме тому сьогодні як на рівні наукових досліджень, так і у практиці нормотворення та правозастосування все частіше обговорюються різні сторони так званої  позитивної або ж «перспективної» [6, с. 78; 10, с. 11] чи також «проспективної» [4, с. 57] відповідальності, яка виникає з юридичного обов’язку суб'єкта здійснювати позитивні, корисні для суспільства функції [6, с. 78] й полягає у позитивному ставленні особи до своїх вчинків, розумінні важливості її поведінки для суспільства й прагненні здійснити її якомога краще [7, с. 318].

При цьому сьогодні у рамках концепції позитивної юридичної відповідальності можна умовно розмежувати загальний і спеціальний її аспекти.

Загальний аспект позитивної відповідальності стосується абсолютно усіх учасників правовідносин і втілюється в обов’язку діяти правомірно [11, с. 54], тобто дотримуватися встановлених норм [12, с. 19] за порушення яких може наставати відповідальність негативного характеру [11, с. 54].

Своєю чергою спеціальний аспект позитивної відповідальності стосується суб'єктів публічної служби, тобто осіб, які несуть публічну службу у її розумінні в аспекті п. 17 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України як діяльності на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійної діяльності суддів, прокурорів, військової служби, альтернативної (невійськової) служби, іншої державної служби, патронатної служби в державних органах, служби в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування [13, ст. 4].

Цей аспект позитивної відповідальності сьогодні виходить на перше місце, оскільки, як зазначають О.Р. Дашковська, В.О. Яворський та К.Д. Безсонова, основний метод правового регулювання в демократичному суспільстві передбачає не тільки застосування юридичних санкцій, а насамперед, стимулювання правомірної поведінки учасників правовідносин [9, с. 23]. Водночас, як стверджує О.С. Бакумов, пріоритетними функціями юридичної відповідальності держави в позитивному аспекті виступає превентивна і гарантійна [14, с. 8].

Саме тому сьогодні у юридичних дослідженнях зазначається про те, що юридична відповідальність, наприклад, державних службовців втілюється у першу чергу у їх відповідальному [15, с. 12] або ж свідомо позитивному [4, с. 57] ставленні до своїх обов'язків. Це рівною мірою стосується усіх суб'єктів публічної служби для яких перспективна форма відповідальності як і для суб'єктів владних повноважень повинна стати ціннісною основою діяльності [10, с. 11].

У той же час слід ураховувати те, що на відміну від загальної позитивної відповідальності, яка передбачає у цілому необхідність слідування учасниками правовідносин встановленим правилам поведінки, спеціальна, тобто професійна, позитивна відповідальність має дещо глибший характер.

Як зазначає В.В. Гаврилюк, кожний вчинок людини є результатом обраного нею рішення в умовах морального вибору [16, с. 71]. При цьому відносно професійної позитивної відповідальності суб'єктів публічної служби гармонізують слова, висловлені Н.В. Галіциною відносно матеріальної відповідальності держави у соціальній сфері. Як зазначила вчена, така відповідальність передбачає, зокрема орієнтацію на регуляторні рамки, але не «сліпе» слідування ним [17, с. 32].

Позитивна юридична відповідальність суб'єктів публічної служби на відміну від негативної відповідальності має перманентний характер, оскільки є невід'ємною частиною правового статусу відповідних осіб у той час як до негативної (ретроспективної) юридичної відповідальності суб'єкт публічної служби притягається лише у випадку невиконання або неналежного виконання своїх службових повноважень.

Осмислюючи позитивну юридичну відповідальність у контексті суб'єктів публічної служби, у тому числі членів ВРП, слід ураховувати те, що така відповідальність передбачає, зокрема високий рівень правосвідомості і правової культури особи, а також знання і розуміння нею права [18, с. 472], що також є невід'ємними елементами правового статусу суб'єктів публічної служби.

Іншими словами, можливість вступу особи на публічну службу детермінується у тому числі відповідністю кандидата певним вимогам у яких, власне, і знаходить відображення певний рівень правосвідомості і правової культури. Більше того, окремі види публічної служби передбачають наявність у кандидата юридичної освіти. Однією із них є публічна служба членів ВРП.

Вимоги, що висуваються до кандидатів у члени ВРП, безпосередньо характеризують необхідність володіння особою високим рівнем позитивної юридичної відповідальності. Частиною 1 ст. 1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» встановлюється, що на посаду члена Вищої ради правосуддя може бути обраний (призначений) громадянин України, не молодший тридцяти п’яти років, який володіє державною мовою, має вищу юридичну освіту та стаж професійної діяльності у сфері права не менше п’ятнадцяти років, належить до правничої професії та відповідає критерію політичної нейтральності, а також критеріям професійної компетентності, професійної етики та доброчесності [19, ст. 6]. Окреслені вимоги у сукупності визначають можливість стати членом ВРП лише юриста, який має високий професійний рівень, детермінований якісною теоретичною підготовкою та професійним досвідом, що, як вбачається, є вищим за середній рівень відповідних показників представників юридичної спільноти.

У зв'язку з цим і рівень позитивної професійної відповідальності членів ВРП повинен відповідати відповідним кваліфікаційним вимогам.

У цілому ж сьогодні до діяльності суб'єктів публічної служби висуваються специфічні вимоги, які полягають не просто у «сухому» слідуванні ними встановленим правилам, хоча саме це закладено в основу їх діяльності посередництвом спеціально-дозвільного типу її правового регулювання, що отримало закріплення у ст. 19 Конституції України [20, ст. 19], а у такому слідуванні відповідним правилам, яке найкращим чином забезпечує задоволення і захист прав людини [21], а також публічних інтересів [22, с. 16] як основної мети діяльності таких суб'єктів, особливо зважаючи на висловлювану у юридичних дослідженнях думку, що публічність інтересу визначається сукупністю інтересів приватного характеру [23, с. 151].

Необхідність же дотримання високого рівня позитивної юридичної відповідальності визначається вимогами, що висуваються до кандидатів, які водночас слугують певним бар’єром, що унеможливлює або, принаймні, мінімізує ризик здійснення особами з високим професійним рівнем непрофесійної поведінки або поведінки, що не відповідає рівню їх професіоналізму (що повинно безпосередньо свідчити про неналежне виконання такою особою покладених на неї обов'язків).

В аспекті викладеного вище слід у цілому погодитися з висловлюваною у юридичній літературі позицією згідно з якою позитивна юридична відповідальність спрямована на зменшення проявів неправомірної поведінки шляхом стимулювання суб'єктів правовідносин до здійснення суспільно корисної поведінки [9, с. 24]. При цьому у контексті професійної юридичної позитивної відповідальності характер такої поведінки, зокрема її якість, визначається вимогами, що висуваються до здійснюваної відповідним суб’єктом публічної служби діяльності, а також вимогами, що висуваються до здібностей такого суб'єкта.

Саме ці два критерії дозволяють найбільш повно визначити якість позитивної юридичної відповідальності у тому числі члена ВРП.

Вимоги, що висуваються до характеру здійснюваної суб’єктом публічної служби діяльності, при їх розгляді у відокремленні від інших критеріїв дозволяє лише диференціювати позитивну та негативну юридичну відповідальність, оскільки виконання відповідним суб’єктом необхідної поведінки є відповідальністю позитивною, у той час як її невиконання або неналежне виконання спричиняє негативну юридичну відповідальність.

Інакше кажучи, юридичний обов'язок суб'єкта публічної служби одночасно пов'язується і з позитивною і з негативною відповідальністю [15, с. 13].

Однак, осмислення позитивної юридичної відповідальності у контексті вимог, що висуваються до суб'єкта публічної служби для здійснення ним відповідної професійної діяльності, дозволяє не просто розмежувати позитивну та негативну юридичну відповідальність, а й встановити якісний рівень позитивної відповідальності, тобто якісний рівень дотримання відповідним суб’єктом вимог, що висуваються до такої діяльності, зокрема добросовісності виконання таким суб’єктом покладених на нього обов'язків. Адже як відомо, не завжди показники ефективності роботи суб'єкта публічної служби можуть бути вирахувані. Виконання ним функціональних обов'язків лише свідчить про дотримання позитивної відповідальності і відсутність підстав для притягнення до негативної. Однак, характер вимог, що висуваються до такого суб'єкта, дозволяє визначити наскільки якісно і в узгодженні з кваліфікаційними вимогами, що висуваються до такого суб’єкта, ним виконуються професійні обов'язки. Це особливо важливо у сферах юридичної діяльності де відсутні стандарти здійснення такої діяльності і водночас присутня дискреційна складова, що наділяє відповідну особу можливостями обирати варіанти поведінки, виступати ініціативним учасником правовідносин і самостійно організовувати і планувати зміст і послідовність виконання обов'язків. За відсутності конкретних показників ефективності діяльності такий підхід дозволяє принаймні у загальних рисах визначити через поведінку суб'єкта публічної служби чи відповідають його наміри у конкретних ситуаціях або у цілому очікуванням, які висувалися до відповідної особи при її вступі на службу і чи виправдовує така особа відповідні очікування.

З окресленого вище може скластися хибне враження, що у даному разі йдеться про певні перспективні аспекти діяльності суб'єктів публічної служби, проте насправді мова йде про сучасні стандарти їх діяльності, які отримують відображення у прикладних юридичних концепціях і, зокрема у практиці Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) на рівні якої вони активно розвиваються, яка при цьому встановлює чіткі орієнтири не лише для розвитку правового регулювання суспільних відносин, що складаються за участю суб'єктів публічної служби, проте також і для сьогоденної практики правозастосування.

Сьогодні висвітлення окремих аспектів питання позитивної відповідальності як автономного феномену, а також у тому числі у контексті її зв'язку з негативною юридичною відповідальністю можна побачити у таких концепціях, що розробляються ЄСПЛ, як концепція «якості закону» (справи «Rekvényi v. Hungary» (заява № 25390/94) [24], «Сєрков проти України» (заява № 39766/05)) [25] та ін., «юридичної визначеності» (справи «Brumărescu v. Romania» (заява №28342/95) [26], «Chapman v. the United Kingdom» (заява №27238/95) [27] та ін.), «належного урядування» (справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) [28] «Moskal v. Poland» (заява № 10373/05) [29] та ін.).

Усі ці концепції не лише активно розробляються вітчизняною юридичною наукою, проте також є важливою складовою судової практики вищих судових інстанцій. Зокрема, як зазначає Л. А. Луць, принцип правової визначеності від початку не був зафіксований ані у джерелах міжнародного, ані національного права і його наповнення здійснюється саме ЄСПЛ [30, с. 25]. Так само і принцип належного урядування, як зазначає О. В. Стовба, змістовно наповнюється саме практикою ЄСПЛ [Див.: 31, с. 308–311].

Хоча, як стверджує М.Г. Хаустова, правова система України тяжіє до східноєвропейської правової традиції і перебуває у процесі повернення до сім’ї романо-германського права [32, с. 59], а ЄСПЛ характеризує нашу Державу як нову демократичну країну (див.: п.108 справи «Овчаренко та Колос проти України») (заяви №№27276/15 і №33692/15 [33, п. 108]) це жодним чином не повинно знижувати вимоги до позитивної юридичної відповідальності суб'єктів публічної служби, у тому числі до членів ВРП, особливо в умовах процесу активної імплементації європейських стандартів у всіх сферах суспільного життя.

Більше того, саме характер позитивної юридичної відповідальності відповідних осіб є одним з маркерів посилення інституційної спроможності нових або «перезавантажених» установ однією з яких власне і виступає ВРП.

2. Формування стандартів позитивної відповідальності членів ВРП

Досить високі вимоги, що висуваються до кандидатів у члени ВРП, а також сам порядок формування персонального складу інституції (стст.5 та 6 Закону України «Про Вищу раду правосуддя») безпосередньо корелюють з характером цілей діяльності органу державної влади до яких відносяться, зокрема формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів (ч.1 ст.1 зазначеного закону) [19, ст. 1]. Саме тому у засобах масової інформації членів ВРП також називають «суддями над суддями» [34; 35; 36; 37], а народні депутати прямо зазначають, що «судді над суддями мають бути еталоном справедливості» [38, с. 174].

Якісний рівень позитивної відповідальності членів ВРП, зокрема у контексті дисциплінарних проваджень стосовно суддів, а також передумови для притягнення членів ВРП до негативної юридичної відповідальності визначаються декількома факторами.

2.1. Розуміння членами ВРП проблем судового правозастосування

Кваліфікаційні вимоги, що висуваються до кандидатів у члени ВРП, як ми зазначали, характеризують членство у ВРП як високопрофесійну юридичну діяльність. Більше того, вимоги, що висуваються до характеру професійної діяльності або до досвіду відповідної професійної діяльності кандидатів на момент обрання у члени ВРП, що встановлюються ч. 1 ст.5 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» чітко демонструють необхідність розуміння членом ВРП предмету його діяльності, адже більшість членів ВРП (17 членів з 21) формується за рахунок діючих суддів або суддів у відставці (11 суддів від з’їзду суддів України, а також Голова Верховного Суду), адвокатів (два члени), прокурорів (два члени), науково-педагогічних та(або) наукових працівників (два члени).

З цього слідує презюмоване усвідомлення відповідними особами тієї обставини, що суд є суб’єктом правозастосування, який не творить норм права у традиційному сьогодні розумінні нормотворчості, а лише застосовує положення чинного законодавства, якість якого не залежить від суду і за що він у зв'язку з цим не може нести відповідальність. Тобто суд не є суб’єктом позитивної або негативної юридичної відповідальності за якість закону, а є інституцією, яка в окремих випадках повинна забезпечити правосуддя в умовах нечіткості законодавчих положень, прогалин у праві або ж колізій правового регулювання відповідних відносин нормами матеріального права.

Саме тому оцінка членами ВРП у межах дисциплінарного провадження поведінки судді у ході судового розгляду справи повинна здійснюватися з урахуванням специфіки розподілу ризиків якості закону між гілками державної влади та окремими інституціями у межах цих гілок.

Більше того, відповідні вимоги, що висуваються до кандидатів у члени ВРП, презюмують усвідомлення членами ВРП змісту принципу незалежності та самостійності суду як суб'єкта здійснення правосуддя, що втілюється у можливості притягнення судді до негативної юридичної відповідальності за прийняте ним рішення лише якщо у такому випадку суд діяв умисно або з грубої необережності [Див.: 39].

Проблеми діяльності суду в умовах неоднозначного рівня якості закону [40; 41], а також дискусійної оцінки з боку ВРП поведінки суду щодо порядку застосування таких положень [39; 42] ми досить детально розглядали у інших працях, які знаходяться у публічному доступі. Тому з цього приводу лише зазначимо, що така оцінка повинна відповідати вимогам до професійних якостей, що висуваються до кандидатів у члени ВРП, а тому і до осіб, які набувають статусу члена ВРП.

2.2. Історичні сподівання щодо діяльності ВРП

До діяльності Вищої ради юстиції (правопопередник ВРП) виникало відносно багато питань як від вітчизняних експертів, так і від міжнародних організацій, починаючи від відносно незначного представництва суддів в інституції і завершуючи можливостями зловживання прокуратурою через представництво у ВРЮ впливом на суддівський корпус. Також міжнародних експертів занепокоїли зміни законодавства 2010 року, якими ВРЮ було наділено можливостями витребування у суду копій справ до прийняття рішень по ним, звільнення суддів з посад за розпливчастими і оціночними формулюваннями, що розкривали формулу «порушення присяги», призначати суддів на адміністративні посади і якими суддів водночас було позбавлено права «бути почутим» при розгляді відносно них дисциплінарних скарг. Такі зміни були охарактеризовані, зокрема як перетворення ВРЮ у каральний для суддів орган [43, с. 31–33].

Це важливо розуміти сьогодні у першу чергу законодавцю та членам ВРП у контексті європейського вектору розвитку правової системи України для того, щоб не повторювати помилок минулого.

Ураховуючи викладене вище, реорганізація ВРЮ у межах глобальної судової реформи шляхом її перетворення у ВРП з корегуванням порядку формування інституції та модифікацією її повноважень [44]. Цим же було зафіксовано суспільний запит на високу якість роботи членів ВРП, у тому числі в аспекті рівня професіоналізму саме у дисциплінарних провадженнях відносно суддів.

Зважаючи на досвід судової реформи і розширення повноважень ВРЮ після 2010 року, що стало предметом критики, очевидно, що очікування від перетворення ВРЮ у ВРП полягали не в украпленні каральної функції ВРП, а у підвищенні якості її роботи за напрямком дисциплінарних проваджень для того, щоб судді, які допустили порушення закону, були притягнені до дисциплінарної відповідальності, а ті судді, дії яких не містять ознак дисциплінарного проступку як підстави притягнення до дисциплінарної відповідальності, не ставали предметом безпідставних переслідувань і незаконного впливу.

2.3. Якщо ВРП – суд, тоді член ВРП – суддя?!

Розглядаючи дисциплінарну справу стосовно судді і вирішуючи питання про притягнення або про відмову у притягненні судді до дисциплінарної відповідальності, ВРП може виконувати функцію суду (див.: п.90 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)) [45].

У той же час Закон України «Про Вищу раду правосуддя» не містить уніфікованої норми стосовно правового статусу члена ВРП, зокрема чи є він державним службовцем або службовцем публічної служби з особливим правовим статусом. Лише системний погляд на положення Закону визначає статус члена ВРП як статус судді, незважаючи на те що до складу ВРП, як ми зазначали, входять у тому числі адвокати, прокурори, а також науково-педагогічні та (або) наукові працівники закладів юридичних вищих навчальних закладів і наукових установ відповідно.

Зокрема, як зазначається у ч.7 ст.20 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» члени Вищої ради правосуддя у своїй діяльності та поза її межами повинні дотримуватися встановлених для судді етичних стандартів як складової професійної етики члена Вищої ради правосуддя. Частиною 3 ст. 21 цього закону, встановлюється, що члену Вищої ради правосуддя, який не є суддею, надається відпустка та допомога на оздоровлення відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а згідно з п. 3 ч. 1 ст. 24 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» підставою для звільненні члена Вищої ради правосуддя з посади є допущення поведінки, що підриває авторитет та суспільну довіру до правосуддя та судової влади, у тому числі недотримання етичних стандартів судді як складової професійної етики члена Вищої ради правосуддя [19, ст.ст. 20, 21, 24].

Окреслене, при цьому, має важливе значення на шляху до розв’язання на науковому рівні проблеми правового статусу ВРП у межах дисциплінарного провадження, зокрема чи виступає інституція нейтральним та безстороннім судом або судом-обвинувачем у відповідній процедурі.

2.4. Практика ЄСПЛ як дороговказ

Члени ВРП при здійсненні повноважень у межах дисциплінарних проваджень не йдуть «наосліп», адже, по-перше, як правило, мають досить великий обсяг практичної роботи у зв'язку з чим презюмовано є або, принаймні, повинні бути високопрофесійними фахівцями у сфері права, які розуміють правову природу судочинства та проблеми судового правозастосування, а, по-друге, ураховуючи євроінтеграційний вектор розвитку України, вони мають чіткий орієнтир у вигляді практики ЄСПЛ, яка дозволяє визначити як загальний вектор розвитку вітчизняної правової системи, так і зорієнтуватися у порядку вирішення конкретних практичних питань на підставі вже сформованих ЄСПЛ висновків щодо проблем нормативно-правового регулювання окремих відносин у межах правової системи України, а також пов’язаних із ними проблем правозастосування.

Інакше кажучи, практика ЄСПЛ є тим конкретним практичним інструментом який дозволяє визначити рівень кореляції якості правового регулювання суспільних відносин і правозастосування в Україні із загальним вектором розвитку вітчизняної правової системи, а також міжнародними зобов’язаннями України, що безпосередньо випливають з Європейської конвенції з прав людини (далі – Конвенція).

Проте у такому разі постає питання яким чином, зокрема з якою метою ВРП може використовувати висновки ЄСПЛ у ході розгляду дисциплінарних скарг на суддів, якщо у даному випадку йдеться про взаємодію суб'єктів публічної служби (ВРП та судді) у межах певного виду адміністративного провадження?

2.4.1. Застосування ВРП практики ЄСПЛ у контексті прав скаржника

Для того, щоб визначити чи впливає практика ЄСПЛ на діяльність ВРП у межах розгляду дисциплінарної справи, зважаючи на міжнародні зобов'язання України і прагнення вітчизняних інституцій до зміцнення власної спроможності у межах євроінтеграційного розвитку України, необхідно зважати на зв’язки, які формуються за участю ВРП та іншими суб’єктами, що пов’язані з дисциплінарним провадженням, зокрема скаржником та суддею.

З цього приводу слід зазначити, що у контексті дисциплінарної скарги стосовно судді у ВРП виникають відносини зі скаржником в частині розгляду відповідної скарги, а також із суддею – у разі відкриття дисциплінарного провадження. Більше того, ураховуючи право судді на оскарження до суду рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати (ст.ст. 52, 54 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» [19, ст.ст. 52, 54]) при такому оскарженні ВРП також вступає у процесуальні правовідносини у тому числі за участі суду.

Поряд із цим у контексті відносини, що складаються між ВРП та скаржником, слід констатувати, що оскільки належний розгляд скарги і реагування з боку ВРП на виявлені порушення суддею закону (якщо вони мали місце) не спричиняє безпосередньо наслідок у формі скасування відповідного судового рішення, то у цьому ключі досить складно стверджувати, що притягнення судді до дисциплінарної відповідальності захищає права заявника.

У даному випадку більше йдеться про забезпечення публічного порядку в частині підтримання визначеного професійного та морально-етичного рівня суддівського корпусу.

З цього приводу слід констатувати, що з самої назви «Європейська конвенція з прав людини» слідує орієнтація відповідних положень на захист прав людини або ж, як зазначається у висновках ЄСПЛ, також і прав юридичної особи, тобто у цілому переважно на захист прав фізичних та юридичних осіб.

У зв'язку з цим усі висновки, що формуються ЄСПЛ при розгляді відповідних категорій справ, стосуються відносин «особа — держава» і формуються саме у ключі здійснення відповідних «цивільних прав» особою і їх захисту в аспекті втручання у процес їх здійснення державою.

Дисциплінарне провадження не переслідує мету у формі захисту суб'єктивних у тому числі цивільних у розумінні Конвенції прав осіб, які подають дисциплінарні скарги. Такій меті слугують інші механізми, у тому числі механізм цивільно-правового захисту, зокрема судового.

З викладеного слідує, що у разі, якщо ВРП посилається у своїй практиці на висновки ЄСПЛ у контексті відносин «особа – держава», де в якості «особи» виступає відповідний учасник судового процесу, який у подальшому подав дисциплінарну скаргу (скаржник), а в якості держави – суд (суддя) і при цьому оцінюючи обставин, викладені у дисциплінарній скарзі, ВРП наводить відповідні висновки ЄСПЛ в аспект констатації допущення суддею дисциплінарного проступку, тоді очевидно, що за таких умов ВРП використовує відповідну практику, виступаючи переважно з обвинувальних позицій. Адже у такому випадку ВРП застосовує відповідні висновки ЄСПЛ на підтвердження вчинення суддею дисциплінарного проступку, зокрема через порушення суддею, який діє у межах відповідної справи як суд, конвенційних зобов'язань України. Хоча при цьому слід ретельно досліджувати характер національного законодавства, яке може «обмежувати» суддю у його діях необхідністю вчинення у межах процесу акту поведінки, який імперативно визначений національним правом всупереч неузгодження з вимогами конвенції, а також зважати на наявність у скаржника можливостей використати процесуальні механізми захисту його прав, які спрямовані саме на захист його прав до чого, за загальним правилом, не може призвести дисциплінарне провадження.

2.4.2. Застосування ВРП практики ЄСПЛ у контексті прав судді

Водночас, що стосується відносин, які складаються між ВРП та суддею у межах дисциплінарного провадження, а також між ВРП та судом у разі оскарження до суду рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, то у такому разі також існує можливість «активації» практики ЄСПЛ.

Така активація відбувається на стороні судді посередництвом двох взаємопов’язаних елементів, які при цьому можуть виступати окремими підставами для застосування положень конвенції. Ними виступають «право на повагу до приватного і сімейного життя» (ст. 8 конвенції), а також «право на справедливий суд» (ст. 6 конвенції) загроза порушення яких існує у ході розгляду ВРП скарги судді на рішення дисциплінарної палати, а також подальшого розгляду судом справи внаслідок оскарження відповідного рішення ВРП.

У такий спосіб приватно-правовий елемент у межах публічно-правових відносин, що складаються між суб’єктами публічної служби, або, принаймні, вплив таких відносин на приватно-правовий компонент статусу їх учасника поширює на відповідні відносини положення конвенції, що прямо визначає необхідність урахування членами ВРП практики ЄСПЛ у своїй роботі у межах дисциплінарних проваджень щодо суддів.

Аналізована концепція є відносно новою для ЄСПЛ і сьогодні розвивається на рівні кейсів, пов’язаних з притягненням суб'єктів публічної служби у межах національних правопорядків до різного роду відповідальності (дисциплінарної, політичної тощо).

Важливим для правопорядку України виступає кейс «Олександр Волков проти України» (заява №21722/11), в якому ЄСПЛ, вирішуючи питання прийнятності скарги, зокрема зазначив, що трудові спори між державними службовцями та державою можуть бути поза межами цивільного аспекту ст. 6 Конвенції у разі виконання двох сукупних умов. По-перше, держава у своєму законодавстві повинна чітко виключити можливість доступу до суду для відповідних посад або категорій працівників, про яких йдеться. По-друге, таке виключення повинно бути виправдане об’єктивними підставами в інтересах держави (пункт 87).

Також Судом визнано, що звільнення заявника з посади судді вплинуло на широке коло його стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного характеру. Схожим чином, воно мало наслідки і для «кола його близьких», оскільки втрата роботи мала відчутні наслідки для матеріального добробуту заявника та його сім’ї. Крім того, причина звільнення заявника, а саме порушення присяги судді, говорить про те, що під впливом опинилась і його професійна репутація (п.166) [45, п.87, 166].

Також у справі «Овчаренко та Колос проти України») (заяви №27276/15 і № 33692/15) ЄСПЛ, зокрема зазначив, що трудові спори per se не виключаються зі сфери «приватного життя» у розумінні ст. 8 конвенції. Існують певні типові аспекти приватного життя, на які можуть вплинути такі спори внаслідок звільнення, пониження, відмови у доступі до професії або застосування інших подібних несприятливих заходів. До цих аспектів входить (і) «внутрішнє коло» заявника, (іі) можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та (ііі) соціальна і професійна репутація заявника. У таких спорах існують два напрямки, за якими, як правило, виникають питання, пов’язані з приватним життям: або через підстави вжиття оскаржуваного заходу (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на підставах), або, у деяких справах, через наслідки для приватного життя (у такому випадку Суд застосовує підхід, заснований на наслідках) (див. рішення у справі «Денісов проти України» [ВП], заява №76639/11, п.115, від 25.09.2018). Під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність ст.8 конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, п. 116) [33, п. 85].

Своєю чергою у п.52 рішення ЄСПЛ у справі «Денісов проти України» Суд, зокрема зазначив, що межі застосування «цивільного» аспекту були суттєво розширені щодо публічно-трудових спорів, сфери, яка має безпосередній стосунок до цієї справи. У згаданому рішенні у справі «Vilho Eskelinen and Others v. Finland» Суд, враховуючи існуючий стан справ у Договірних державах, і з огляду на міркування щодо недопущення дискримінації щодо державних службовців у порівнянні з працівниками приватного сектору, встановив презумпцію, що ст. 6 Конвенції застосовується до «звичайних трудових спорів» між державним службовцем та державою і що саме Уряд держави-відповідача матиме довести, що відповідно до національного законодавства державний службовець не мав доступу до суду і такий виняток з прав, гарантованих статтею 6 конвенції, був виправданим (там само, п. 62). На підставі принципів, встановлених в рішенні у справі «Vilho Eskelinen and Others v. Finland», ст. 6 Конвенції застосовується до трудових спорів щодо суддів, які були звільнені з посади судді (див., наприклад, згадане рішення у справі «Олександр Волков проти України», пп.91 та 96, рішення у справах «Куликов та інші проти України», заява № 5114/09 та 17 інших, п.118 та 132, від 19.01.2017, «Sturua v. Georgia», заява №45729/05, п.27, від 28.03.2017, та «Kamenos v. Cyprus», заява №147/07, п.88, від 31.10.2017) [46, п.52].

Таким чином, з окресленого слідує, що наявність у судді при розгляді дисциплінарної скарги стосовно нього, суб'єктивного цивільного права на приватне життя, яке забезпечує у тому числі можливість заявника встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми та мати соціальну і професійну репутацію і при цьому порушення якого може спричиняти негативні наслідки для «внутрішнього кола заявника» у формі (як вбачається з п.166 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» [45, п. 87, 166]) зниження рівня матеріального добробуту сім’ї у зв'язку з втратою звільненої особи заробітку виступає одним із факторів, що визначають можливість поширення на суддю у тому числі у межах дисциплінарного провадження щодо нього гарантій, визначених положеннями конвенції.

Крім того, як зазначають вітчизняні вчені правники, дисциплінарна відповідальність державних службовців, що настає за неналежне виконання особою службових обов'язків [47, с. 87], є інститутом трудового права [48, с. 24–25], яке є приватною галуззю права, оскільки регулює приватні відносини.

Окреслене визначає досить специфічну систему правовідносин за участю ВРП та її членів, що безпосередньо впливає на характер застосування інституцією практики ЄСПЛ у своїй роботі.

Зокрема у відносинах, що складаються між ВРП та суддею у межах дисциплінарного провадження ВРП виступає суто у якості органу державної влади у той час як суддя виступає в якості особи правовий статус якої складається з двох складових, а саме правового статусу суб'єкта публічної служби (публічно-правовий компонент правового статусу), а також правового статусу суб'єкта приватного права цивільні права якого перебувають під захистом конвенції (приватно-правовий компонент правового статусу) [49].

У такій ситуації певною мірою можна стверджувати, що суддя, принаймні в частині приватно-правового компоненту свого правового статусу, є «малою людиною» у розумінні висновків Великої палати Верховного Суду, викладених у постанові від 11.07.2024 у справі №990/156/23 (п. 61) [50] у той час як ВРП — «великою державою». Тому в цьому ключі до ВРП у межах дисциплінарних проваджень є застосовними слова Р.Б. Гісберта, згідно з якими національні суди, використовуючи специфічні механізми, визначені положеннями їх національних правових систем, повинні імплементувати європейські параметри в ході вирішення спорів [51, с. 600].

Своєю чергою при розгляді скарги на рішення ВРП (стст.35 та 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя») Верховним Судом, який згідно з ч.3 ст.22 Кодексу адміністративного судочинства, якому як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої ради правосуддя [13, ст. 22], відповідна специфіка правових статусів зберігає актуальність.

Окреслене має важливе значення при наданні відповіді на питання можливості ВРП виступати у дисциплінарних провадженнях із суто обвинувальних позицій або з презумпції вини судді у вчиненні дисциплінарного проступку. Адже, незважаючи на те, що дисциплінарне провадження має свої особливості однією з яких є те, що і орган державної влади, який розглядає дисциплінарну справу, і суб’єкт відносно якого подано дисциплінарну скаргу, виступають суб’єктами публічної служби, у межах правового статусу судді завжди міцно поєднуються публічно-правова і приватно-правова складові, які іноді неможливо розглядати незалежно одна від одної.

Приватно-правовий компонент правового статусу судді змушує ВРП виважено підходити, по-перше, до застосування практики ЄСПЛ, яка, очевидно, повинна застосовуватися не лише в аспекті захисту прав скаржника (оскільки дисциплінарне провадження не переслідує безпосередньо таку мету),  проте також і в аспекті захисту прав судді (в частині приватно-правового статусу), а, по-друге, до обрання виду дисциплінарного стягнення, яке може бути застосоване до судді, оскільки при порушенні принципу пропорційності воно може спричинити протиправні наслідки для приватно-правового компоненту правового статусу судді, що спричинить можливість застосування ним у тому числі міжнародних механізмів захисту.

У контексті позитивної відповідальності членів ВРП сьогодні це означає необхідність ретельного аналізу обставин дисциплінарної скарги для достеменного встановлення факту наявності або відсутності у поведінці судді ознак дисциплінарного проступку і за їх наявності – для обрання пропорційного виду дисциплінарного стягнення.

У випадку ж порушення цього принципу положення Конвенції вже активуються на захист «цивільних прав» судді.

У такому випадку, незважаючи на те, що у сутності, йдеться про відносини за участю двох суб'єктів публічної служби, в якості «держави» у відповідних відносинах виступає ВРП у той час як суддя є особою, яка в частині приватно-правового компоненту свого правового статусу наділена відповідними гарантіями положеннями конвенції у силу існування у межах її правового статусу приватно-правового елементу [49].

У цьому ключі може здатися дискусійним питання можливості застосування положень конвенції до абсолютно всіх дисциплінарних проваджень щодо суддів. Адже, наприклад, у справі «Олександр Волков проти України» Суд прийняв до уваги «відчутні наслідки для матеріального добробуту заявника та його сім’ї» [45, п. 166], а у справі «Овчаренко та Колос проти України») ЄСПЛ, зокрема прямо зазначив, що під час застосування підходу, заснованого на наслідках, Суд визнає застосовність ст.8 конвенції лише за умови, якщо ці наслідки є дуже серйозними та значною мірою впливають на приватне життя заявника (там само, п.116) [33, п. 85].

З цього мало б слідувати, що положення конвенції і відповідна практика ЄСПЛ повинні застосовуватися лише до випадків звільнення судді, проте не у дисциплінарних провадженнях, в яких накладаються дисциплінарні стягнення, передбачені пп.1—5 ч.1 ст.109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а саме: 1) попередження; 2) догана; 3) сувора догана; 4) подання про тимчасове (від одного до шести місяців) відсторонення від здійснення правосуддя [52, ст. 109].

Однак проблема полягає у тому, що на момент розгляду дисциплінарної скарги ВРП наперед невідомий результат її розгляду. Тому відповідні висновки ЄСПЛ, сформовані при розгляді справ, пов’язаних у тому числі зі звільненням суддів, повинні застосовуватися ВРП при розгляді усіх дисциплінарних скарг. У протилежному випадку ВРП буде свідомо йти на ризик недотримання гарантій, визначених конвенцією для забезпечення цивільних прав особи, якою в дисциплінарному провадженні виступає суддя.

З викладеного безпосередньо слідує не просто можливість ВРП застосовувати в своїх рішеннях практику ЄСПЛ відносно суддів, проте також і необхідність цього.

2.4.3. Застосування ВРП практики ЄСПЛ у контексті прав держави

Чи може суд порушити «цивільні права» держави, гарантовані конвенцією?

Спроба відповісти на це питання приводить до положення ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України, якою в якості учасника цивільного правовідношення визначено у тому числі державу Україну [53, ст. 2]. З цього закономірно слідує, що можливість держави бути учасником, скажімо, відносин власності визначає ймовірність порушення суддею цивільних прав держави, у тому числі гарантованих конвенцією. Хоча слід зважати на те, що категорія «цивільні права» розглядається ЄСПЛ у контексті положень конвенції дещо ширше, ніж у ЦК України, і не зводиться до розуміння суб’єктивних цивільних прав, які визначені кодексом.

Поряд із цим, у тому випадку, якщо дисциплінарна скарга не стосується порушень «цивільних прав» учасника судового процесу у межах якого, на переконання скаржника, суддею допущено дисциплінарний проступок, або третіх осіб, то у такому разі посилання ВРП на практику ЄСПЛ повинно супроводжуватися обґрунтуванням обставин посилання, тобто визначенням відносно висновку про порушення яких цивільних прав таке посилання наводиться.

У цьому сенсі окрема практика ВРП змушує більш глибокого замислитися над піднятим питанням.

В якості прикладу можна навести рішення першої дисциплінарної палати ВРП від 18.11.2024 №3324/1дп/15-24 «Про притягнення судді Звенигородського районного суду Черкаської області Сакун Д.І. до дисциплінарної відповідальності».

У дисциплінарній скарзі, зокрема зазначалося, що 16.02.2021 Верховна Рада внесла зміни до ст.21 КпАП, в якій зазначено, що її положення не застосовуються до правопорушення, передбаченого ст.130 КпАП. Вказані зміни набрали чинності із 17.03.2021. На думку скаржника, суддя Сакун Д.І. не могла застосовувати положення ст.21 КпАП до вказаного у справі №694/1505/21 правопорушення, оскільки таке правопорушення було вчинено у серпні 2021 року, тобто після набрання чинності змін до ст.21 КпАП. Такі дії судді, на думку скаржника, становлять грубе порушення закону, що призвело до негативних наслідків у вигляді:

збитків бюджету в розмірі 17 тис. грн., які порушник мав би сплатити як штраф;

невиконання завдань КпАП щодо виховання особи, яка вчинила таке правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим порушником, так і іншими особами;

підриву авторитету та довіри до судової влади, оскільки такі дії судді сприймаються суспільством так, ніби водій «домовився» в суді.

Зокрема, як встановлено дисциплінарною палатою, ч.1 ст.21 КпАП (у редакції, чинній на день вчинення Особа 1 правопорушення) визначено, що особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, крім посадової особи та особи, яка вчинила правопорушення, передбачені чч.2—4 ст.126 та ст.130, звільняється від адміністративної відповідальності з передачею матеріалів на розгляд громадської організації або трудового колективу, якщо з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи правопорушника до нього доцільно застосувати захід громадського впливу.

Отже, як на день вчинення Особа 1 правопорушення (15.08.2021), так і на день винесення суддею Д.Сакун постанови (11.11.2021) у справі №694/1505/21 приписи ч.1 ст.21 КпАП чітко й однозначно вказували на заборону їх застосування в разі вчинення особою адміністративного правопорушення, передбаченого ст.130 КпАП.

При цьому дисциплінарною палатою робиться посилання на практику ЄСПЛ: «У рішенні у справі «Бендерський проти України» ЄСПЛ нагадав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають достатньою мірою висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи. Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (пункт 42)». І за результатами розгляду справи формується, зокрема, висновок: «ураховуючи викладене, перша дисциплінарна палата ВРП уважає, що в діях судді Сакун Д.І. наявний склад дисциплінарного проступку, передбаченого підпунктом «б» пункту 1 частини першої статті 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (внаслідок недбалості незазначення в судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення аргументів сторін щодо суті спору)» [54].

Проте у такому випадку постає проблема.

Судом розглянута справа щодо вчинення особою правопорушення, передбаченого ст.130 КпАП, тобто «Керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції». Вочевидь, адміністративні матеріали розглядалися судом за поданням відповідними підрозділами Національної поліції. У таких відносинах у контексті окресленої вище конструкції «особа — держава», в якості «особи» виступає суб'єкт, щодо якого складено матеріали про вчинення адміністративного правопорушення, а в якості «держави» — відповідні підрозділи НП, якими складено відповідні матеріали і передано на розгляд суду.

Як вбачається, судом звільнено особу від адміністративної відповідності.

Однак в обґрунтування прийнятого першою дисципліною палатою ВРП рішення члени ВРП послалися на практику ЄСПЛ в основі якої лежать положення конвенції, спрямовані на захист прав людини.

З цього слідує, що або звільнення особи, щодо якої складено матеріали про вчинення адміністративного правопорушення, від адміністративної відповідальності порушують права цієї ж особи або ж в якості «особи», чиї цивільні права порушені «невмотивованим» рішенням виступають органи Нацполіції або держава Україна в цілому.

Якщо такою особою не є суб'єкт, відносно якого складено матеріали про вчинення адміністративного правопорушення (а у даному випадку навряд чи можна стверджувати про існування права «бути притягненим до адміністративної відповідальності» або права на «чітке обґрунтування рішення про звільнення від адміністративної відповідальності», особливо, якщо така особа не ініціювала його перегляд або подачу дисциплінарної скарги на відповідного суддю), то в якості такої «особи» чиї цивільні права порушені повинні розглядатися або органи Нацполіції або держава Україна у цілому.

Однак у такому разі у відповідному рішенні дисциплінарної палати ВРП слід було б навести аргументи на користь визначення «цивільно-правового» характеру права органів Національної поліції або держави Україна на вмотивоване рішення або ж на стягнення штрафу у 17 тис. грн., що б і виступало основою для посилання на відповідну практику ЄСПЛ. У протилежному випадку посилання на практику ЄСПЛ не несе жодного змістовного навантаження, оскільки наводиться у відриві від цивільного права, порушення якого розглядається ВРП в якості підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. При цьому, як вбачається зі змісту дисциплінарної скарги, скаржником не були ані органи НП, ані суб'єкт, наділений повноваженнями представляти державу Україна в судах.

Однак це, водночас, наштовхує на питання наскільки часто і як саме інституція, реформування якої повинно було призвести до впровадження європейських стандартів у тому числі у дисциплінарні провадження відносно суддів, використовує висновки ЄСПЛ у своїй роботі. Однак це вже тема для іншого матеріалу.

Висновки

Підсумовуючи викладене, необхідно визнати, що в умовах сьогодення перед членами ВРП стоять досить складні завдання, і саме залежно від того, на яких функціональних напрямках роботи публічні службовці ставитимуть акценти, а також як саме розв’язуватимуть практичні питання при виконанні професійних обов'язків, залежить вектор розвитку усієї інституції.

Не можна не визнавати, що дисциплінарні провадження відносно суддів складають питому вагу всіх питань, що входять до кола повноважень ВРП, адже це прямо слідує з характеру завдань органу державної влади, визначених ст. 3 Закону України «Про Вищу раду правосуддя», не кажучи вже про те, що ці завдання знаходяться «у топі» переліку (пп.3, 4 та 5 ч.1 зазначеної статті закону), що ніби натякає на їх основоположному значенні у роботі ВРП [19, ст.3]. Проте це зовсім не визначає спосіб розгляду дисциплінарних справ.

Інакше кажучи, якщо ВРП є квазісудовим органом державної влади, який в окремих випадках у координації з іншими органами взагалі виконує функцію суду відносно суддів традиційної судової системи, а члени ВРП у зв'язку з цим є суддями, необхідно розуміти варіації характеру діяльності інституції. Тобто, незважаючи на певне поєднання в органі державної влади судових і водночас контрольно-наглядових функцій, такий орган може виступати при розгляді дисциплінарних справ інституцією, покликаною розглядати відповідні справи неупереджено, тобто нейтрально відносно учасників дисциплінарного провадження, або ж «обвинувально».

Незважаючи на те, що для дисциплінарного провадження відносно судді не властива повноцінна змагальність учасників процесу, однак суддя щодо якого розглядається дисциплінарна справа, має право бути почутим, все одно кожен член ВРП й інституція у цілому при розгляді таких проваджень повинна виходити або з презумпції невинуватості або з презумпції вини судді, щодо якого подано дисциплінарну скаргу. Це обумовлюється самою «обвинувальною» природою підстави дисциплінарного провадження.

На перший погляд може здатися, що це умовність або дрібниця, проте для ВРП, суддівського корпусу і правової системи України це означатиме чи виступає ВРП у дисциплінарних провадженнях безстороннім судом, який прагне з'ясувати істину або ж обвинувальною інституцією, яка «йде від зворотного», тобто відповідає не на запитання «чи вчинив суддя дисциплінарний поступок?», а на запитання «чи є обставини, які свідчать, що суддя не вчинив дисциплінарного поступку?». З цього слідує і те, чи буде ВРП за характером своєї діяльності відносно суддів органом державної влади, основними завданнями якого є забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності (ч.1 ст.1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» [19, ст. 1]) або ж органом, основаним завданням якого є обмеження незалежності суддівської системи і здійснення тиску на суддівський корпус, зокрема і на користь політичної кон’юнктури замість справедливості.

Члени ВРП відіграють у відповідному процесі головну роль, адже саме залежно від діяльності кожного із них й більшості у цілому визначається характер діяльності усієї інституції.

У зв'язку із цим сьогодні існує необхідність кожному з них зосередитися на власній позитивній відповідальності.

У першу чергу це стосується відповіді на питання чи виступає ВРП інституцією, яка у межах дисциплінарних проваджень повинна виходити з презумпції невинуватості судді або ж з презумпції його вини. Це принципове питання з огляду на те, що переважна більшість дисциплінарних порушень можуть бути вчинені лише з умислу або грубої недбалості судді.

Водночас очевидно, що на актуальному етапі розвитку ВРП, який все ж таки можна назвати «перехідним» у контексті співвідношення між особливостями функціонування органу державної влади до його реформування, а також результатом, до якого реформа повинна була призвести, існує необхідність встановлення зовнішніх відносно інституції контрольно-наглядових механізмів, наприклад, парламентського контролю. Цей аспект піднятої проблеми було розглянуто нами раніше [див.: 49], а про її важливість свідчить у тому числі законопроектна робота. Адже вже 29.11.2024 у Верховній Раді було зареєстровано законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо удосконалення правового регулювання діяльності Вищої ради правосуддя» (№12265), яким з-поміж іншого пропонуються механізми відкликання членів ВРП суб’єктами їх обрання (призначення) (див. пропоновані зміни до ст.24 Закону України «Про Вищу раду правосуддя») [55], що, в сутності, є концепцією «зовнішнього юридичного аудиту» діяльності інституції, який хоча і має фрагментарний характер, оскільки спрямовується на конкретного члена ВРП, проте в основі якого лежить характер роботи усієї інституції і ролі у його визначенні конкретного члена органу державної влади. Це вже може відкрити можливість заміняти de facto «суддів-обвинувачів» серед членів ВРП на «безсторонніх суддів».

Однак до запровадження таких змін члени ВРП мають широкі можливості самостійно визначати акценти у роботі органу державної влади, у тому числі і в частині нейтральності чи обвинувального нахилу його діяльності у межах дисциплінарних проваджень, якщо тільки законодавець оперативними кроками не конкретизує методики роботи у цьому напрямку.

Список використаних джерел

1. Середюк В. В. Відповідальність держави як елемент поняття «правова держава». Часопис Київ. ун-ту права. 2015. № 1. С. 42–45.

2. Петренко П. Д. Відповідальність суб'єктів державного управління як критерій розмежування політичних і адміністративних посад. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: юридичні науки. 2018. Т. 29 (68), № . С. 60–64.

3. Калєніченко Л. І., Слинько Д. В. Процесуальна складова юридичної відповідальності. Вісник ХНУВС. 2018. № 4 (83). С. 11–18.

4. Шульга А. М. Юридична значуща поведінка: «негативна» і «позитивна» відповідальність. Право і безпека. 2012. № 1 (43). С. 55–58.

5. Загальна теорія держави і права / М. В. Цвік та ін.; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф.., акад. АПрН України О. В. Петришина. Харків: Право, 2009. 584 с.

6. Берлач Н. А. Перспективи розвитку позитивної юридичної відповідальності в демократичному суспільстві. Форум права: електрон. наук. фахове вид. 2012. №1. С. 77–81. (дата звернення: 25.11.2024).

7. Ситник Г. П., Зубчик О. А., Орел М. Г., Штельмашенко М. Г. Політико-правове забезпечення публічного управління та адміністрування: підруч./ за ред. Г. П. Ситника. Вінниця: ФОП Кушнір Ю. В., 2020. 504 с.

8. Ткаченко Ю. В. Конституційно-правова відповідальність як вид юридичної відповідальності. Правова доктрина — основа формування правової системи держави: матер. міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова доктрина України» (Харків, 20—21 лист. 2013 р.). Харків: Нац. акад. прав. наук України. Харків, 2013. С. 304–307.

9. Дашковська О. Р., Яворський В. О., Безсонова К. Д. Позитивна юридична відповідальність: загальнотеоретична характеристика. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія ПРАВО. 2021. Вип. 64. С. 21–25.

10. Мельник Ю. П. Визначення поняття «політична відповідальність»: наукові погляди та підгоди до його тлумачення. Південноук. правничий часопис. 2020. № 2. С. 9–13.

11. Кальян О. С., Мисак О. І. Юридична відповідальність: проблеми системного розуміння. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія ПРАВО. 2019. Вип. 59, т. 1. С. 51–54.

12. Дубовой А. С., Загребельна Н. А. Теоретичні аспекти визначення змісту юридичної відповідальності в системі права. Legal Bulletin. 2023. № 2 (8). С. 17–23.

13. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2005. № 35–36, № 37. Ст. 446 (із змінами).

14. Бакумов О. С. Юридична відповідальність як елемент правового статусу держави: теоретико-правові аспекти. Акт. пробл. держави і права. Одеса, 2019. Вип. 83. С. 3–13.

15. Дідач В. І. Відповідальність державних службовців як поняття правової науки. Держава та регіони. 2020 № 4 (70). С. 11–16.

16. Гаврилюк В. В. Відповідальність: політико-філософська, юридичні, моральні аспекти. Наук. часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. 2020. Вип. 28. С. 67–75.

17. Галіцина Н. В. Матеріальна відповідальність держави в соціальній сфері. Вісн. Запорізьк. нац. ун-ту. Юридичні науки. 2020. № 1. С. 27–34.

18. Соломчак Х. Б. Позитивна правова відповідальність людини: філософсько-правовий вимір. Наук. вісн. Львів. держ. ун-ту внутр. справ. Серія юридична. 2013. № 3. С. 469–479.

19. Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 р. № 1798-VIІІ.  Відом. Верхов. Ради України. 2017. № 7–8. Ст. 50 (із змінами).

20. Конституція України: станом на 05.12.2024 р. Відом. Верхов. Ради України. 1996. № 30. ст. 141 (зі змінами).

21. Акімов О. О. Основні принципи державно-управлінської діяльності у системогенезній динаміці. Державне управління: удосконалення та розвиток: електрон. наук. фахове вид. 2019. № 12. (дата звернення: 15.11.2024).

22. Власенко В. П. Суб'єкти публічного права: інтерпретаційні аспекти нормативних положень міжнародних правових актів та законодавства України. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія ПРАВО. 2023. Вип. 78, ч. 1. С. 14–19.

23. Раімов Р. І., Пасічник А. В. Особливості публічного інтересу. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2018. №2. С. 150–153. (дата звернення: 01.11.2024).

24. Judgment of the European Court of Human Rights of 20.05.1999 (case of Rekvényi v. Hungary (application № 25390/94). (access date: 06.11.2024).

25. Рішення Європейського суду з прав людини від 07.10.2011 р. (справа «Сєрков проти України») (заява № 39766/05). (дата звернення: 04.11.2024).

26. Judgment of the European Court of Human Rights of 28.10.1999 (case of Brumărescu v. Romania (application № 28342/95). (access date: 05.11.2024).

27. Judgment of the European Court of Human Rights of 18.01.2001 (case of Chapman v. the United Kingdom (application № 27238/95). (access date: 06.11.2024).

28. Рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 р. (остаточне 20.01.2012) (справа «Рисовський проти України») (заява № 29979/04). Офіц. вісн. України. 2013. № 12. Ст. 488.

29. Judgment of the European Court of Human Rights of 15.09.2019 (final 01.03.2010) (case of Moskal v. Poland (application № 10373/05). (access date: 06.11.2024).

30. Луць Л. А. Принцип правової визначеності: сучасний стан та перспективи. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2023. № 8. С. 21–27. (дата звернення: 30.01.2024).

31. Стовба О. В. Принцип «належного урядування»: практика Європейського суду з прав людини. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2024. № 2. С. 308–311. (дата звернення: 30.01.2024).

32. Порівняльне правознавство: підруч. / Погребняк С. П. та ін.; за заг. ред. О. В. Петришина. Харків: Право, 2012. 272 с.

33. Рішення Європейського суду з прав людини від 12.01.2023 р. (остаточне 12.04.2023 р.) (справа «Овчаренко та Колос проти України») (заяви № 27276/15 і № 33692/15). Офіц. вісн. України. 2023. № 74. Ст. 4216.

34. Трішичева А. А судді над суддями хто? Юридична газета онлайн. (дата звернення: 06.11.2024).

35. Федоренко А., Стрєльцов В. Судді над суддями: чому не змогли обрати усіх членів Вищої ради правосуддя – спец репортаж. (дата звернення: 20.11.2024).

36. Чижик Г. Три сценарії майбутнього нинішньої судової реформи. Lex Inform. (дата звернення: 20.11.2024).

37. Судді над суддями. Кого президент Зеленський обере до Вищої Ради Правосуддя. Українська правда. (дата звернення: 31.08.2024).

38. Юрчишин Я. Така бажана і така рідкісна справедливість. Українські основи: зб. есеїв. Харків: Фоліо, 2022. С. 173–175.

39. Жигалкін І. Дисциплінарне провадження v. принципи правосуддя. Узгодження контрольно-наглядових функцій ВРП з принципами незалежності та безсторонності суду (судді). Закон і Бізнес, 14.05.2024. (дата звернення: 25.11.2024).

40. Жигалкін І. На фундаменті розмитості критеріїв. Диференціація «немайнового» і «майнового» спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність). Закон і Бізнес, 23.03.2024. (дата звернення: 25.11.2024).

41. Жигалкін І. Окрема ухвала у господарському процесі: «амальгама» проблем на перетині галузей права. Закон і Бізнес, 30.04.2024. (дата звернення: 25.11.2024).

42. Жигалкін І. Левіафан для судової системи. Periculum некоректного застосування ВРП ч. 2 ст. 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів». Закон і Бізнес, 15.08.2024. (дата звернення: 25.11.2024).

43. Судова реформа в Україні: поточні результати та найближчі перспективи (інформаційно-аналітичний огляд). Судова реформа в Україні: поточні результати та найближчі перспективи: інформ.-аналітичні матеріали до Фахової дискусії на тему «Судова реформа 2010 р.: чи наближає вона правосуддя в Україні до європейських норм і стандартів?» (Київ, квітень 2013 р.). Київ: Центр Разумкова, 2013. С. 3–95.

44. Червоненко В. Старт судової реформи: 10 ключових новацій. BBC News Україна. (дата звернення: 06.11.2024).

45. Рішення Європейського суду з прав людини від 09.01.2013 р. (остаточне 27.05.2013 р.) (справа «Олександр Волков проти України») (заява № 21722/11). Офіц. вісн. України. 2013. № 89. Ст. 3307.

46. Рішення Європейського суду з прав людини від 25.09.2018 р. (справа «Денісов проти України») (заяви № 76639/11). Офіц. вісн. України. 2019. № 5. Ст. 188.

47. Корнута Л. М. Дисциплінарна відповідальність державного службовця в Україні: теоретичний та практичний аспекти. Акт. пробл. держави і права. Одеса, 2011. Вип. 62. С. 84–90.

48. Владовська К. П., Трач А. В. Актуальні проблеми інституту дисциплінарної відповідальності державних службовців. Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. Серія ПРАВО. 2020. Вип. 61, т. 1. С. 21–25.

49. Жигалкін І. Двічі в одну справу. Перешкоди у забезпеченні неупередженості ВРП та відповідальність її членів. Закон і Бізнес, 18.11.2024. (дата звернення: 01.12.2024).

50. Постанова Великої палати Верховного Суду від 11.07.2024, судова справа № 990/156/23. (дата звернення: 05.11.2024).

51. Gisbert R. B. Judicial Independence in European Constitutional Law. European Constitutional Law Review. 2022. Vol. 18. P. 591–620.

52. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 р. № 1402-VIІ.  Відом. Верхов. Ради України. 2016. № 31. Ст. 545 (із змінами).

53. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV.  Відом. Верхов. Ради України. 2003. №№ 40–44. Ст. 356 (із змінами).

54. Про притягнення судді Звенигородського районного суду Черкаської області Сакун Д.І. до дисциплінарної відповідальності: рішення Першої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя від 18.11.2024 №3324/1дп/15-24. (04.12.2024).

55. Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо удосконалення правового регулювання діяльності Вищої ради правосуддя: проект закону, зареєстрований 29.11.2024 за №12265. (дата звернення: 02.12.2024).

Закон і Бізнес