Син як тягар

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності. Такий висновок зробив ВС в постанові №157/648/20, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

4 серпня 2021 року                           м.Київ                               №157/648/20

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — КАТА В.І. (доповідач),
суддів: АНТОНЕНКО Н.О., ДУНДАР І.О., РУСИНЧУКА М.М., ТІТОВА М.Ю. —

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Особи 2 на рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 4.01.2021 та постанову Волинського апеляційного суду від 30.03.2021,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року Особа 1 звернулася із позовом до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення із жилого приміщення.

Позов мотивований тим, що Особа 1 на праві особистої приватної власності належить житловий будинок за Адресою 1. У цьому будинку вона за власні кошти зробила капітальний ремонт і користувалася ним до повернення свого сина — Особи 2 з м.Запоріжжя у вересні 2018 року. Відповідач вселився в будинок без її згоди і там проживає, хоча зареєстрований разом з дочкою в квартирі за Адресою 2. Відповідач нищить її майно, яке знаходиться в будинку, та чинить їй перешкоди у користуванні своїм власним нерухомим майном.

Особа 1 просила усунути перешкоди в користуванні житловим будинком за Адресою 1 шляхом виселення Особи 2 із зазначеного будинку.

У липні 2020 року Особа 2 звернувся із зустрічним позовом до Особи 1 про встановлення сервітуту на користування земельною ділянкою та житловим будинком.

Зустрічний позов мотивований тим, що в цьому житловому будинку він проживав із дня свого народження. Його матір Особа 1 віддала його на виховання своїй матері Особі 3 та своєму братові Особі 4, а сама переїхала в інше житло. Спірний будинок з надвірними будівлями і спорудами фактично побудував його дядько, який неодноразово запевняв, що все це майно залишиться йому.

Особа 2 зазначав, що Особа 1 ніколи не проживала в цьому житловому будинку, а у 2006 році виїхала на заробітки в Італію, де знаходилася до 2020 року, у 2018 році Особа 1 за власним бажанням найняла та оплатила послуги перевізника, який перевіз його сім’ю з м.Києва до м.Камінь-Каширського Волинської області. Після повернення Особи 1 з Італії остання повідомила, що хоче проживати в житловому будинку сама та змусила їх звільнити житло. Особа 2 зазначав про порушення ст.156 ЖК, яка передбачає рівність прав у користуванні жилим приміщенням між власником житлового приміщення та членами його сім’ї.

Особа 2 просив встановити сервітут на право користування ним земельною ділянкою та житловим будинком за Адресою 1 як члену сім’ї власника майна на необмежений час.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Камінь-Каширського райсуду від 4.01.2021, залишеним без змін постановою ВАС від 30.03.2021, позовні вимоги Особи 1 задоволено.

Усунуто перешкоди Особі 1 в користуванні належним їй на праві приватної власності житловим будинком за Адресою 1 шляхом виселення Особи 2 із цього житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

У задоволенні зустрічного позову Особи 2 відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що Особа 2 разом зі своєю сім’єю проживає без реєстрації в житловому будинку, який на праві приватної власності належить Особі 1. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Особа 1 як власник житлового будинку просила суд усунути їй перешкоди в користуванні зазначеним домоволодінням шляхом виселення Особи 2 з її будинку. Тому позовні вимоги Особи 1 щодо усунення їй перешкод в користуванні житловим будинком шляхом виселення Особи 2 із спірного жилого приміщення підлягають задоволенню.

Апеляційний суд відхилив посилання апеляційної скарги про те, що Особа 2 не порушував правил співжиття з власником житлового будинку, оскільки Особа 1 просила суд захистити своє право власності на домоволодіння від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння і не просила суд виселити Особу 2 із житлового будинку з підстав, зазначених у ст.116 ЖК, а саме у зв’язку з тим, що відповідач систематичним порушенням правил співжиття робить неможливим для інших проживання з ними в одному будинку. При задоволенні позову Особи 1 суд першої інстанції керувався нормами Цивільного кодексу щодо захисту права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння майно, які кореспондуються із нормами ЖК щодо користування жилим приміщення.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог Особи 2 про встановлення сервітуту на користування земельною ділянкою і житловим будинку. Згідно з позовною заявою Особи 2 його матір Особа 1 не проживала а житловому будинку за Адресою 1, а починаючи з 2006 р. до 2020 р., перебувала за кордоном на заробітках, а за положеннями ч.1 ст.405 ЦК лише члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Крім того, Особа 2 свої вимоги про встановлення сервітуту на користування житловим будинком обґрунтував потребою в забезпеченні його житлом у зв’язку з відсутністю іншого помешкання. Проте у судовому засіданні встановлено, що Особа 2 забезпечений житлом, оскільки він разом зі своєю дочкою зареєстрований у квартирі за Адресою 2, а тому не можна вважати, що встановлення сервітуту на право користування житловим будинком за Адресою 1 є єдиним можливим способом забезпечення його житлових потреб.

Аргументи учасників справи

У травні 2021 року Особа 2 подав касаційну скаргу на рішення Камінь-Каширського райсуду від 4.01.2021 та постанову ВАС від 30.03.2021, в якій просить оскаржені рішення скасувати; ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог Особи 1.

Касаційна скарга мотивована тим, що Особа 2 тривалий час з дозволу Особи 1 із своєю сім’єю проживає у будинку. Цей будинок використовується як постійне місце проживання з дозволу власника будинку. Суди неправильно застосували ст.116 ЖК без врахування висновків Верховного Суду, оскільки не встановили всі необхідні умови для застосування ст.116 ЖК до членів сім’ї. Позивач не довела та не надала доказів на підтвердження обставин, передбачених ст.116 ЖК для виселення відповідача без надання іншого житлового приміщення. Суд апеляційної інстанції застосував ст.116 ЖК без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах ВС: від 2.11.2020 у справі №704/612/18, від 25.02.2020 у справі №661/4997/18, від 15.04.2020 у справі №445/1149/17, від 13.08.2020 у справі №175/2764/17, від 9.01.2020 у справі №559/8/18, від 23.12.2019 у справі №607/24477/18, від 18.03.2020 у справі №487/4651/18, від 6.05.2020 у справі №752/16688/17.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в касаційному порядку лише у частині задоволення первісного позову та стягнення судових витрат. У частині відмови в задоволенні зустрічного позову судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (ч.1 ст.400 Цивільного процесуального кодексу).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (ч.8 ст.394 ЦПК).

В ухвалі ВС від 30.06.2021 вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені ч.2 ст.389 ЦПК для відкриття касаційного провадження:

суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах ВС: від 2.11.2020 у справі №704/612/18, від 25.02.2020 у справі №661/4997/18, від 15.04.2020 у справі №445/1149/17, від 13.08.2020 у справі №175/2764/17, від 9.01.2020 у справі №559/8/18, від 23.12.2019 у справі №607/24477/18, від 18.03.2020 у справі №487/4651/18, від 6.05.2020 у справі №752/16688/17.

Фактичні обставини

Суди встановили, що житловий будинок за Адресою 1 належить на праві приватної власності Особі 1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за заповітом та витягом з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29.03.2019.

21.01.2020 комісія Камінь-Каширської міськради склала акт обстеження фактичного проживання, згідно якого власник будинку Особа 1 проживає в квартирі за Адресою 2, а Особа 2 разом зі своєю сім’єю проживає без реєстрації в житловому будинку за Адресою 1, який належить на праві власності Особі 1.

Згідно з довідкою про склад сім’ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб у квартирі за Адресою 2 зареєстровані Особа 1, Особа 2, його дочка Особа 5, Особа 6 та Особа 7.

Позиція Верховного Суду

Згідно ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах ВС (ч.4 ст.263 ЦПК).

У постанові ВС у складі колегії суддів третьої судової палати КЦС від 31.05.2021 у справі №310/1912/19 зазначено: «відповідно до положень ст.391 ЦК власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За приписами ч.1 ст.383 ЦК власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб.

Згідно із ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім’ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені у ч.2 ст.64 цього кодексу, тобто дружина (чоловік), діти і батьки кожного з подружжя. Членами сім’ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Частиною 1 ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім’ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Тлумачення наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім’ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім’ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім’ї.

Право користування чужим майном передбачено у стст.401—406 ЦК.

За змістом ст.405 ЦК члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім’ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У ст.7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Згідно з ч.2 ст.406 ЦК сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

У разі виникнення спору між власником та членами його сім’ї суд повинен врахувати, що право члена сім’ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв’язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами стст.405, 406 ЦК, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

При розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім’ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені ст.406 ЦК, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін».

У постанові ВС у складі колегії суддів першої судової палати КЦС від 13.05.2021 у справі №555/571/20 сказано, що: «статтею 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до п.1 ст.8 конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 ст.8 конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у користування особою правами, зазначеними у п.1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, виходячи із обставин, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п.2 ст.8 конвенції.

У п.27 рішення Європейського суду з прав людини від 17.05.2018 у справі «Садов’як проти України», пп.42, 43 рішення ЄСПЛ від 2.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення ст.8 конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Право батьків і дітей бути поряд один з одним становить основоположну складову сімейного життя і заходи національних органів, спрямовані перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані ст.8 конвенції. Втручання держави є порушенням ст.8 конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи кілька, що перелічені у §2 ст.8, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві (рішення від 18.12.2008 у справі «Савіни проти України», п.47). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст.8 конвенції».

У постанові ВС у складі колегії суддів першої судової палати КЦС від 13.05.2021 у справі №555/571/20 зазначено, що: «у своїй практиці ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу. Заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар внаслідок втручання у її права. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб’єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, й наслідками, що настають.

Відповідно до ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та ч.4 ст.10 ЦПК суди застосовують при розгляді справ конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Вирішуючи спори про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, який перебуває у приватній власності, суди з урахуванням обставин справи надають оцінку правам, гарантованим ст.8 конвенції та ст.1 Першого протоколу до конвенції, пропорційності втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло з метою захисту права власності».

У справі, що переглядається, суди не надали оцінки факту того, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника квартири, захищені ст.1 Першого протоколу до конвенції; не звернули уваги на те, що під час ухвалення судового рішення про виселення колишніх членів сім’ї з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену §2 ст.8 конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві; не перевірили та не встановили чи є у Особи 2 інше житло.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок щодо задоволення позовних вимог про усунення перешкод шляхом виселення.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій з огляду на положення ст.400 ЦПК <…>.

Керуючись стст.400, 409, 411, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Особи 2 задовольнити частково.

Рішення Камінь-Каширського районного суду Волинської області від 4.01.2021 та постанову Волинського апеляційного суду від 30.03.2021 у частині задоволення позовних вимог Особи 1 до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення із жилого приміщення та стягнення судових витрат скасувати.

Передати справу №157/648/20 у частині позовних вимог Особи 1 до Особи 2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення із жилого приміщення та стягнення судових витрат на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення Камінь-Каширського райсуду від 4.01.2021 та постанова ВАС від 30.03.2021 у скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.