Указатели совершенствования

Роль рекомендаций международных институций в формировании стандартов дисциплинарных производств в отношении судей

Несмотря на то, что правовая система каждого государства наделена уникальными, свойственными только ему чертами, в целом правовая материя развивается по определенным общим закономерностям, а ее эволюция происходит в одном векторе и устремляется к единой цели — обеспечить права человека. Суду в достижении этого результата отводится особая роль, однако для надлежащего выполнения возложенных на него функций необходимы условия функционирования…

1. Суд першої інстанції як авангард судового правозастосування

Ні для кого не секрет, що саме судді першої інстанції є, так би мовити, «першим рубежем», який зустрічає найбільш «гострі» юридичні кейси і зіштовхується з юридичними конфліктами усього діапазону складності, глибини, інтенсивності, напруги та емоційності.

Сама діяльність зі здійснення правосуддя у своїй основі більшою мірою пов’язується з розв’язанням спорів, і лише меншою мірою з реалізацією механізмів правовстановлення (як це має місце, наприклад, у випадку з передачею безхазяйної речі у комунальну власність (статті 329–333 ЦПК України [1, статті 329–333]), встановлення фактів, що мають юридичне значення (глава 6 ЦПК України [1, гл. 6]), зі здійсненням контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції (пункт 7 частини першої статті 7 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» [2, ст. 7]) тощо.

Учасники юридичного спору можуть не подати апеляцію або ж «не дійти» до вирішення спору у Верховному Суді, тобто відмовитися від оскарження рішення апеляційного суду до суду касаційній інстанції. Однак ймовірність того, що у суд першої інстанції позов все ж таки буде подано, є надзвичайно високою.

Одним із індикаторів цього виступає співвідношення між кількістю справ, які розглядаються судами першої, апеляційної та касаційної інстанції. Крім того, це безпосередньо отримує відображення і на рівні співвідношення між навантаженням судів усіх інстанцій.

Цей аспект проблеми ніби то завжди розуміється і при цьому так само зажди упускається, зокрема у зв’язку з його «природним» характером.

Однак з цього слідує і інша особливість. Це те, що саме судді судів першої інстанції, як правило, стають учасниками дисциплінарних проваджень. Адже:

по-перше, суддівський корпус цих судів є більшим за персональний склад судів апеляційної та касаційної інстанції. У зв’язку з чим навіть за теорією ймовірності подача скарги на суддю першої інстанції є більш вірогідною, аніж подача такої скарги на суддів апеляційної та касаційної інстанцій;

по-друге, саме на суди першої інстанції покладено функції із всебічного розгляду обставин справи. Тобто саме суди першої інстанції застосовують увесь діапазон матеріальних і процесуальних засобів у ході розгляду справи, що автоматично розширює поле на якому може проявитися незгода одного з учасників процесу з рішенням суду, ухваленим на відповідній стадії розгляду справи;

по-третє, суд є суб’єктом правозастосування, тобто він застосовує нормативні положення, «надані» йому законодавцем, незалежно від рівня їх досконалості, деталізації й масштабів охоплення суспільних відносин правовим регулюванням, а також рівня однозначності чи колізійсності закону. Функція суду – забезпечити ефективне правосуддя, тобто максимально ефективно застосувати нормативні положення, виходячи із принципів верховенства права, норм Конституції України, міжнародних стандартів та відповідних спеціальних законодавчих актів, логіки побудови їх змісту, їх духу та принципів, що отримали безпосереднє закріплення у відповідних джерелах права. Як наслідок, саме суд першої інстанції повинен звести у межах конкретного кейсу в одну «юридичну тканину» юридичний матеріал, пов’язаний з обставинами кейсу, тобто юридичні факти, умови їх настання, правовідносини, норм права, конкретні конструкції тощо й окреслити цілісну картину правової реальності конкретної справи. У зв’язку з цим, іноді, те, що може виглядати як допущення судом дисциплінарного проступку, насправді є прямим застосуванням діючого закону.

Сьогодні ми говоримо про так звану «судову правотворчість» або «судову нормотворчість» [Див.: 3] у тому числі як особливий вид судового правозастосування, проте в сучасних умовах для вітчизняного правопорядку це прерогатива переважно лише Верховного Суду. Суд першої інстанції відповідних інструментів, як правило, позбавлений;

по-четверте, окреслені вище обставини, з іншого боку, у сукупності підвищують ризик допущення судами першої інстанції помилок, а тому і вчинення дисциплінарних проступків.

2. Дисциплінарне провадження відносно судді: is it good or bad?

Якщо поставити питання з приводу того добре це чи погано, коли до ВРП подається дисциплінарна скарга на суддю (якщо питання взагалі можна так поставити), то, очевидно, що для представника суддівського корпусу це не дуже приємна процедура, проходження якої при цьому пов’язується з певним рівнем стресу.

Проте, з іншого боку, розгляд дисциплінарної справи (якщо скарга доходить до цієї стадії) навпаки здатне посилити стандарти здійснення правосуддя або ж виступити додатковим підтвердженням професіоналізму судді. При цьому при належній побудові механізму дисциплінарного нагляду (контролю) відповідний рівень стресу може бути знижений або взагалі нейтралізований.

Але це можливо лише за двох умов. В якості першої виступає, власне наявність відповідних міжнародних стандартів, а в якості другої – належна побудова і  функціонування відповідного механізму, який здатен забезпечити впровадження та дотримання таких стандартів і у цілому орієнтований на таке забезпечення. У протилежному випадку вся система правосуддя може стати об’єктом впливу через дисциплінарні провадження як інструмент тиску на суддів, що у цілому може створювати критичні ризики для принципу незалежності суду як одного з фундаментальних стовпів побудови системи правосуддя.

І саме в цій частині на перший план виходять висновки та рекомендації міжнародних інституцій у тому числі Комітету Міністрів Ради Європи, Консультативної ради європейських суддів, Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини, а також міжнародних органів суддівського самоврядування, присвячені у тому числі питанням побудови судових систем, а також систем дисциплінарного нагляду (контролю) за діяльністю суддів.

У сутності відповідні документи являють собою не тільки і не стільки узагальнення найкращих світових судових практик у сфері дисциплінарних проваджень, скільки чіткий дороговказ як саме слід вдосконалювати існуючі системи або ж впроваджувати нові, наприклад, у ході глибокої інституційної переробки існуючих структур або ж будівництва нових на базі попередніх ліквідованих.

Більше того, положення відповідних висновків та рекомендацій мають не лише перспективну спрямованість, тобто орієнтовані не лише на подальші реформи, вони можуть використовуватися на рівні конкретних національних правових систем вже сьогодні у межах практики правозастосування, здійснюваної суддями, а також суб’єктами дисциплінарного нагляду (контролю) за діяльністю суддів. Адже внаслідок абстрактності окремих нормативних положень, що регулюють порядок здійснення правосуддя, а також визначають особливості окремих аспектів дисциплінарних проваджень відносно судді, і водночас у зв’язку з орієнтуванням правової системи у цілому на забезпечення найбільш ефективними способами прав людини, застосування міжнародних стандартів здатне на рівні практики правозастосування нейтралізувати недосконалості або заповнити прогалини системи дисциплінарного провадження відносно суддів. Питання полягає лише у ракурсі погляду на обставини дисциплінарної справи, а також методології, застосовуваної відповідним суб’єктом, тобто у рівні об’єктивності розгляду конкретного дисциплінарного кейсу.

Своєю чергою, якщо підійти до аналізу відповідних висновків та рекомендацій більш глибоко і пройнятися їх духом, тобто по суті духом сучасних стандартів у сфері правосуддя, тоді можна побачити не лише оптимальний рівень функціонування сучасних судових систем, механізмів дисциплінарного нагляду (контролю) та актуальний стан проблем у сфері правосуддя, однак також і певною мірою спрогнозувати вектор розвитку відповідних стандартів, а тому і ex ante вдосконалити свою роботу вже сьогодні. Це особливо стосується суддів, а також суб’єктів, на яких покладаються функції здійснення дисциплінарного нагляду (контролю) у сфері правосуддя, адже вони володіють для цього усім необхідним, а саме досвідом, знаннями, інструментами правозастосування і необхідним обсягом дискреції, наданої законом. Проблема полягає лише у призмі погляду, яка передбачає не обвинувальний нахил дисциплінарного провадження, що, безсумнівно, збиватиме суб’єкта аналізу, а погляд на проблему об’єктивно, тобто у комплексі – з точки зору обставин справи, міжнародних стандартів правосуддя, національного законодавства (ураховуючи його якість в аспекті конкретного кейсу), а також з точки зору доводів сторін судового провадження, скаржника і суддів у межах дисциплінарного провадження і водночас з урахуванням міжнародних стандартів останнього.

3. Висновки та рекомендації міжнародних інституцій як дорожня карта вирішення проблемних питань

Окреслені обставини мають концептуальний характер, у зв’язку з чим закономірно постає питання внесення більшої практичної конкретики у підняту проблему. Тобто чи можна навести конкретні приклади застосування відповідних стандартів або ж їх ігнорування?

Конкретних прикладів багато. І при цьому, очевидно, що найбільшу увагу привертають ситуації, пов’язані з проблемними аспектами застосування відповідних стандартів. Адже в частині, де механізм працює належним чином, не підсвічуються моменти, які потребують додаткового осмислення.

Водночас в якості однієї зі справ, пов’язаних з проблемними питаннями застосування міжнародних стандартів у сфері дисциплінарного нагляду (контролю) можна навести наш особистий кейс. Справа не є особливо цікавою чи резонансною. Ймовірно, це один із сотень тривіальних дисциплінарних кейсів, які щорічно розглядаються ВРП. Але практично кожна хвилина дисциплінарного провадження була прожита, осмислена, проаналізована з багатьох кутів зору з використанням методології наукового пізнання, тобто застосування наявного дослідницького досвіду, а отриманий досвід концентровано викладено у контексті проблемних питань на рівні серії наукових статей, що готувалися і публікувалися безпосередньо у ході проходження дисциплінарного провадження.

Хоча у цілому справа стосувалася ухвали про забезпечення позову, постановленої у кінці 2019 року, тобто використання судом інструмента, покликаного забезпечити інтереси обох учасників процесу у ситуації, коли суд лише приступає до розгляду справи, який, при цьому, не завдає шкоди жодній зі сторін спору і у цілому орієнтований на створення умов для виконання судового рішення, а тому і забезпечення ефективності судового захисту, тим не менше наприкінці 2020 року дисциплінарна скарга була подана, а дисциплінарне провадження відкрите.

Ухвала про забезпечення позову постановлялася, по-перше, як з’ясувалося потім, в умовах наявності відкритого провадження про неплатоспроможність боржника-відповідача, а, по-друге, на другий місяць дії Кодексу України з процедур банкрутства, яким запроваджено принципи концентрації майнових позовів та всеспільності позовних вимог до боржника і при цьому в умовах неоднозначності судової практики щодо розмежування майнових та немайнових спорів. Однак, одразу після клопотання третьої особи відповідна справа, не будучи розглянутою жодної хвилини по суті, була передана на розгляд у межах справи про неплатоспроможність.

При цьому за результатами оскарження ухвала про забезпечення позову була залишена у силі судом апеляційної інстанції, проте скасована Верховним Судом.

У ході розгляду дисциплінарної справи було виявлено цілий пласт проблем, окремі з яких мають глибокий і концептуальний характер і стосуються практично кожного судді і точно кожного судді господарських судів. Це, зокрема такі проблеми як:

якість закону і його вплив на судове правозастосування [Див.: 4; 5];

розмежування майнових і немайнових спорів за законодавством України, у юридичній доктрині та практиці правозастосуванні (адже на момент постановлення ухвали концентрації підлягали переважно майнові спори) [Див.: 4];

межі аналізу ВРП обставин справи у ході з’ясування наявності чи відсутності умов та підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності [Див.: 6; 7];

можливість впливу ВРП на судову гілку влади, зокрема через перегляд ухваленого судом рішення «по суті» [Див.: 7];

правомірність притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, зокрема у зв’язку зі скасуванням його рішення судом вищестоящої інстанції та ін. [Див.: 7].

Водночас підняті проблеми сприяли підвищенню наукового інтересу до аналізу у цілому інституційної будови та механізмів дисциплінарних проваджень відносно суддів, особливо ураховуючи відносно нещодавню реформу ВРЮ внаслідок якої вона була перетворена у ВРП з глибокою модифікацією самого дисциплінарного провадження, що, своєю чергою сприяло включенню у предмет наукового розгляду також таких проблем як:

інституційний конфлікт інтересів у випадку повторного розгляду ВРП дисциплінарної справи у разі скасування судом рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення дисциплінарної палати, як цього вимагає частина третя статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» [Див.: 8];

персоналізація юридичної відповідальності члена ВРП та порядок його відкликання суб’єктом, яким він був обраний (призначений) [Див.: 8; 9];

застосування ВРП у ході своєї діяльності практики ЄСПЛ та міжнародних стандартів, що висуваються до дисциплінарних проваджень [Див.: 9; 10].

Дисциплінарне провадження, учасниками якого ми були, мало публічний характер.

З одного боку усі засідання Вищої ради правосуддя фіксувалися у тому числі у відео-форматі і наразі доступні у мережі Інтернет, а рішення інституції розміщені на її сайті.

З іншого боку у зв’язку з характером піднятих проблем ми також сприяли забезпеченню публічності їх розгляду, зокрема публікуючи результати своїх досліджень у формі наукових та науково-практичних статей, «підсвічуючи» важливі, на наш погляд, аспекти умов та підстав притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності, а також у цілому особливостей функціонування системи дисциплінарного нагляду (контролю), й сприяючи таким чином повному та всебічному розгляду справи, а тому і формуванню сталої практики застосування ВРП міжнародних стандартів у дисциплінарних провадженнях відносно суддів.

З цього приводу висловлені позиції відповідної дисциплінарної палати ВРП, пленарного складу ВРП, рішення якого оскаржено до Верховного Суду, а також власне Верховного Суду.

Матеріали знаходяться у відкритому доступі, а результати нашої наукової та аналітичної роботи є повністю прозорими і доступними й розміщенні на сторінці правничого Інтернет видання і, крім того, опубліковані у паперовому вигляді у формі збірника праць з додатковими елементами.

У зв’язку з цим кожен бажаючий може ознайомитися з ними і зробити власні висновки щодо піднятих проблем.

Але, більш важливим, на нашу думку, є те, що у ході наукового заглиблення у дослідження сучасних проблем дисциплінарних проваджень нами була виявлена актуальність практично усіх основних документів, що тією чи іншою мірою стосуються цієї проблеми. Тобто, незважаючи на те, що відповідний матеріал напрацьовувався роками, у тому числі у ході практики побудови і модернізації судових систем, а також у ході судового правозастосування і осмислення фахівцями подальших кроків вдосконалення змісту дисциплінарних проваджень, положення кожного попереднього документа, є основою для наступного, а актуальний вже підсвічує нові області на які необхідно звернути увагу, а тому окреслює горизонти подальшого розвитку відповідних стандартів.

Якщо більш конкретно, то лише у нашому кейсі відносно принципу незалежності суду і суддів «актуалізувалися» положення Монреальської  універсальної декларації про незалежність правосуддя, прийнятої на Першій світовій конференції про незалежність правосуддя (1983 рік) [11], Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року,  схвалених резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року №2006/23 [12], рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2 стосовно здійснення адміністративними органами дискреційних повноважень, прийнятих Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-му засіданні Заступників Міністрів [13], рекомендацій CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки, ухвалених 17 листопада 2010 року на 1098 засіданні заступників Міністрів [14], а також положення Великої Хартії суддів [15] та принаймні трьох висновків КРЄС, а саме: №11(2008) щодо якості судових рішень [16], №18(2015) про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях європейських суддів [17], а також №27(2024) про дисциплінарну відповідальність суддів [18].

При цьому відносно останнього слід відмітити, що його було прийнято 6 грудня 2024 року якраз коли ми завершували роботу над фінальною статтею серії, в якій аналізувалася статистика застосування ВРП практики ЄСПЛ у своїй роботі.

Визначальним є те, що положення, викладені у висновку КРЄС №27(2024) про дисциплінарну відповідальність суддів, досить чітко гармонізували з висновками, яких ми дійшли у ході наукового аналізу піднятих проблем. Це, зокрема положення з приводу того, що орган, який відповідає за порушення дисциплінарної процедури та розслідування справи, не повинен бути тим самим органом, що приймає рішення з дисциплінарного питання (пункт 19); що рішення судді, включаючи тлумачення закону, оцінку фактів та зважування доказів та/або відступ від усталеної судової практики не повинно спричиняти за собою дисциплінарну відповідальність за виключенням випадків злого умислу, навмисне невиконання обов’язків чи серйозного проступку (пункт 28); щодо поширення процесуальних гарантій, закріплених в статті 6 Європейської конвенції з прав людини (далі – Конвенція) до дисциплінарних проваджень відносно суддів (пункт 34); що суддя може бути притягнений до відповідальності за дисциплінарний проступок лише у тому випадку, якщо вчинення проступку буде доведено (пункт 35); що дисциплінарні рішення повинні бути належним чином обґрунтовані, тобто повинні ураховувати усі відповідні аспекти, порушені слідчим органом та суддею (пункт 36); що усі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини конкретного випадку повинні бути прийняті до уваги з метою чіткого визначення відповідальності судді з урахуванням конкретних обставин за яких було вчинено дисциплінарний проступок  (пункт 41) [18] та ін.

Таким чином, аналіз висновків та рекомендацій міжнародних інституцій дозволяє стверджувати, що відповідними положеннями формується навіть не конституція, а пошарово складається своєрідна міжнародна «декларація» або ж міжнародний «статут» правосуддя з усіма його компонентами, одним з яких виступає у тому числі система дисциплінарного нагляду (контролю) за діяльністю суддів. У сутності вся система сформованих висновків та рекомендацій, елементи якої перебувають у системному і гармонійному взаємозв’язку, складають дорожню карту побудови системи правосуддя або її функціонування в актуальному стані, й водночас окреслює перспективи її модернізації.

При цьому ця система збалансовує і гармонізує з одного боку ефективність правосуддя відносно забезпечення прав людини, а з іншого боку – основи побудови судової системи, зокрема принцип незалежності суду. Більше того, суддя, при його включенні у дисциплінарне провадження в якості учасника, також не виводиться з-під дії принципу верховенства права, а його права, як людини, гарантовані у тому числі Конвенцією, не виводяться з-під захисту Конвенції.

Висновки.

Підсумовуючи викладене, необхідно констатувати, що сучасні висновки та рекомендації, зокрема КРЄС та БДІПЛ у сутності не просто відображають, а фіксують існуючі міжнародні стандарти розбудови національних судових систем, а також механізмів дисциплінарного нагляду (контролю) у сфері правосуддя й закладають вектор їх подальшого розвитку.

У сутності, це конкретні дорожні карти для законодавця, для суддів, і для осіб, які здійснюють дисциплінарні провадження відносно суддів.

Очевидно, що суддя не повинен перебувати поза дисциплінарним  наглядом (контролем), оскільки останній виступає фактором, який «дисциплінує» служителя Феміди, систематично нагадує йому про важливість виконуваної функції зі здійснення правосуддя і таким чином перманентно забезпечує професійне ставлення до виконуваних обов’язків, а також сприяє професійному розвитку та самовдосконаленню.

Але з іншого боку, дисциплінарне провадження не може розглядатися в якості інструмента невиправданого впливу на суддів, інструмента, орієнтованого не на забезпечення незалежності судової влади та формування доброчесного й високопрофесійного корпусу суддів як про це зазначено, зокрема у статті 1 Закону України «Про Вищу раду правосуддя» [19], а на спрямування судової практики у тому чи іншому напрямку або ж в якості інструмента суддівського терору.

Недобір суддівських кадрів в системі правосуддя сьогодні за деякими даними (при найбільш оптимістичному підрахунку) складає в районі 29–30% [20; 21]. І вже сьогодні існують випадки, коли новопризначені судді залишають роботу, не пропрацювавши й одного року. Очевидно, що невиправданий дисциплінарний тиск на суддівський корпус не сприятиме формуванню високопрофесійного суддівського складу й може негативно вплинути на вже призначених суддів. Це особливо актуально зараз, коли в Україні розпочинається добір суддів у суди першої інстанції.

З іншого боку не можна заплющувати очі і на особливості діяльності ВРП, зокрема на підстави притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; на межі аналізу ВРП обставин справи, що розглядалася суддею й можливого впливу у такий спосіб на судову систему; на необхідність дотримання процесуальних стандартів, визначених Конвенцією, відносно суддів у ході розгляду дисциплінарної справи; на мотивування рішень. Більше того, необхідно вирішити проблему конфлікту інтересів, що виникає при застосуванні ВРП частини третьої статті 52 Закону України «Про Вищу раду правосуддя».

З цього приводу лише варто сказати, що невизнання можливостей для самовдосконалення означає зупинитися у розвитку.

Звісно, що система правосуддя є складною і функціонує у «суворих умовах» підвищеної конфліктності та складності юридичних ситуацій, але як суд, так і суб’єкт дисциплінарного нагляду (контролю) об’єднані однією глобальною метою – забезпечити функціонування судової системи, що здатна захистити права та законні інтереси учасників судового спору й вирішити останній, зокрема відповідно до принципу верховенства права, положень Конституції України та міжнародних зобов’язань України. У зв’язку з цим головним у напрямку досягнення цієї мети виступає пошук балансу між незалежністю суду та можливою обвинувальною спрямованістю дисциплінарного провадження. А чіткі орієнтири такого пошуку викладені у відповідних висновках та рекомендаціях міжнародних інституцій. Головне активно користуватися наявним дороговказом.

Список використаних джерел:

1. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV.  Відомості Верховної  Ради України. 2004. №№ 40–41, 42. Ст. 492 (із змінами).

2. Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26.11.1993 р. № 3659-XII. Відомості Верховної Ради України. 1993. № 50. Ст. 472 (із змінами).

3. Погребняк В. «Судова правотворчість» і «судова нормотворчість»: лексико-семантичний аналіз. Право України. 2024. № 5. С. 33–57.

4. Жигалкін І. На фундаменті розмитості критеріїв. Диференціація «немайнового» і «майнового» спорів у справах про банкрутство (неплатоспроможність). Закон і Бізнес, 23 березня 2024 року (дата звернення: 10.03.2025).

5. Жигалкін І. Окрема ухвала у господарському процесі: «амальгама» проблем на перетині галузей права. Закон і Бізнес, 30 квітня 2024 року (дата звернення: 10.03.2025).

6. Жигалкін І. Дисциплінарне провадження v. принципи правосуддя. Узгодження контрольно-наглядових функцій ВРП з принципами незалежності та безсторонності суду (судді). Закон і Бізнес, 14 травня 2024 року (дата звернення: 10.03.2025).

7. Жигалкін І. Левіафан для судової системи. Periculum некоректного застосування ВРП ч. 2 ст. 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів». Закон і Бізнес, 15 серпня 2024 року (дата звернення: 10.03.2025).

8. Жигалкін І. Двічі в одну справу. Перешкоди у забезпеченні неупередженості ВРП та відповідальність її членів. Закон і Бізнес, 18 листопада 2024 року (дата звернення: 10.03.2025).

9. Жигалкін І. Людина vs влада. Особливості застосування ВРП висновків ЄСПЛ відносно скаржника, судді та держави у дисциплінарних провадженнях. Закон і Бізнес, 12 грудня 2024 року (дата звернення: 10.03.2025).

10. Жигалкін І. Практика ЄСПЛ в роботі ВРП: статистичний аналіз з неочікуваними висновками. Закон і Бізнес, 18 грудня 2024 року (дата звернення: 10.03.2025).

11. Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя, прийнята на Першій світовій конференції про незалежність правосуддя (Монреаль, 1983 рік), (дата звернення: 10.03.2025).

12. Бангалорські принципи поведінки суддів від 19 травня 2006 року:  схвалені резолюцією Економічної та соціальної ради ООН від 27 липня 2006 року №2006/23 (дата звернення: 10.03.2025).

13. Стосовно здійснення адміністративними органами дискреційних повноважень: рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2, прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 р. на 316-му засіданні заступників міністрів (дата звернення: 10.03.2025).

14. Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки: ухвалені 17.11.2010 на 1098 засіданні заступників міністрів (дата звернення: 10.03.2025).

15. Велика Хартія суддів, прийнята на 11-му пленарному засіданні КРЄС (2010 рік) (дата звернення: 10.03.2025).

16. Щодо якості судових рішень: висновок Консультативної ради європейських суддів № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи (дата звернення: 10.03.2025).

17. Про місце судової влади та її відносини з іншими гілками влади в сучасних демократіях: висновок Консультативної ради європейських суддів № 18 (2015) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи (дата звернення: 10.03.2025).

18. Про дисциплінарну відповідальність суддів: висновок Консультативної ради європейських суддів № 27 (2024). (дата звернення: 10.03.2025).

19. Про Вищу раду правосуддя: Закон України від 21.12.2016 р. № 1798-VIІІ.  Відомості Верховної Ради України. 2017. № 7–8. Ст. 50 (із змінами).

20. Знась І. Брак суддів в Україні відчуватимуть щонайменше до 2027 року. (дата звернення: 10.03.2025).

21. Кадровий дефіцит є однією з наріжних проблем судової системи, – Болотін. (дата звернення: 10.03.2025).

Закон і Бізнес