«Домашнее задание»

Готовы ли украинские суды к европеизации и открытости праву ЕС?

Декабрь для Украины должен стать решающим в части ее евроинтеграционного пути. Именно в этот месяц традиционно собирается на заседание Европейский Совет, который решит открывать ли переговоры с нашим государством относительно его членства в ЕС.

Цей політичний крок Європейської Ради залежить в тому числі і від оцінки виконання Україною юридичних зобов’язань, котрі вона має як відповідно до кандидатського статусу (7 вимог, що були оголошені Європейською Комісією, включаючи судову реформу та боротьбу з корупцією), так і відповідно до Угоди про асоціацію (зобов’язання по апроксимації законодавства до acquis ЄС). Цю оцінку у листопаді має надати Європейська Комісія, відповідальна за контроль виконання зобов’язань Україною.

У цьому контексті ще раз важливо проаналізувати готовність органів державної влади до «європеїзації», яка почалася задовго до набуття країною статусу кандидата на членство в ЄС у червні 2022 року. Мова йде про набуття чинності Угодою про асоціацію, яка без перебільшення стала поворотним моментом у долі країни та поклала початок безпрецедентним економічним, політичним та правовим реформам в Україні. Слід згадати внесення змін до Конституції України у лютому 2019 р., які доповнили Преамбулу та окремі положення основного закону та закріпили незворотність зовнішньо-політичного курсу України на членство в ЄС та НАТО.

Угода про асоціацію між Україною та ЄС відноситься до нового типу міжнародних угод ЄС, які прийнято називати інтеграційно орієнтованими, через те, що вони мають доволі амбітну ціль – без членства надати певний доступ до внутрішнього ринку ЄС шляхом заснування та функціонування поглибленої та всеосяжної зони вільної торгівлі (окрім української угоди, до цього типу можна віднести угоди про асоціацію із Грузією та Молдовою). Ця ціль вимагає обширної апроксимації правової систем України із acquis ЄС із наданням важливої ролі Суду справедливості ЄС (Щодо впливу Суду справедливості ЄС на правопорядки третіх країн див.: Joanne Scott, «The External Influence of the Court of Justice of the European Union» In The Impact of the European Court of Justice on Neighbouring Countries. Edited by: Arie Reich and Hans-W. Micklitz, Oxford University Press (2020) P. 16-37.).

Угода поставила перед Україною конкретні завдання із конкретними термінами виконання — понад 200 нормативно-правових актів ЄС мають бути імплементовані Україною, а отже мають стати частиною її правової системи. Введення в законодавство третьої країни такої кількості актів ЄС свідчить про якісно новий рівень відносин із Союзом та про потужну «європеїзацію» української правової системи.

Апроксимація стала серйозним викликом, який показує рівень зрілості та готовності України до членства в наднаціональному утворенні, яким є ЄС. Апроксимація – комплексний процес, який має декілька рівнів. Так, обмеження апроксимації лише прийняттям Україною відповідних нормативних актів є вкрай вузьким та неефективним підходом. Ключовим тут є те, що ефективна апроксимація відбувається не лише на законодавчому рівні, але й на рівні правозастосування, в тому числі судами. Тож важливим питанням є: а чи готові українські суди до «європеїзації», відкритості праву ЄС, а також відкритості практики Суду справедливості ЄС?

Це питання є актуальним, адже Європейська Комісія чітко артикулює, що при наданні оцінки виконанню зобов’язань Україною увага Брюсселю буде прикута, в першу чергу, до українських судів. Судова влада та питання правосуддя віднесені до Першого кластеру (фундаментальні сфери) переговорного процесу щодо членства в ЄС, який відкривається першим та закривається останнім і без прогресу в котрому перемовини щодо членства не можуть бути завершені. Тож від активності та відкритості українських судів, розширення горизонтів їх правотлумачної та правозастосовної практики залежить позитивна оцінка європейського «домашнього завдання» України.

І тут можна констатувати, що українська судова влада проявила себе досить проактивно, що не пройшло повз уваги Брюсселю та Люксембургу. Мова йде про те, що українські суди сформували вже певну практику прямого застосування Угоди про асоціацію та застосування практики Суду справедливості ЄС.

Правовою основою для застосування Угоди про асоціацію є ст. 9 Конституції України, яка встановлює, що:

«чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України».

Також ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори  України» встановлює, що:

«1. Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».

Окрім того, ряд кодексів фіксують відповідні положення. Наприклад,  ст.10 Цивільного кодексу України та ст.11 Господарського процесуального кодексу України встановлюють, що у разі невідповідності  національного правового акта міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана українським Парламентом, суд застосовує міжнародний договір України.

Це правило було втілено у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19.12.2014 №13:

«Міжнародні договори України, які набрали чинності,.. можуть завдяки своєму пріоритету над нормами відповідних законодавчих актів України змінювати регулювання правових відносин, установлених законодавством України. …Суди при здійсненні правосуддя можуть застосовувати норми міжнародних договорів безпосередньо як частину законодавства України, якщо вжиття відповідних заходів належить до компетенції суду або якщо вони сформульовані в міжнародному договорі як норми прямої дії… Як норми прямої дії підлягають застосуванню судом, зокрема, норми міжнародних договорів України, які закріплюють права людини та основоположні свободи».

Проблема полягає у тому, що Пленум не роз’яснив критеріїв, котрим має відповідати норма для того, щоб мати пряму дію. Це може призводити в подальшому до виникнення різних підходів у тлумаченні.

Тут доречно було б звернутися до рішення Суду справедливості у хрестоматійній справі «Van Gend & Loos», в котрій Суд встановив критерії прямої дії норми. Так, Суд справедливості зазначив, що, по-перше, слід дослідити природу акту та його намір наділити приватних осіб правами, а, по-друге, проаналізувати чи містить норма чіткі та однозначні зобов’язання, здатні породжувати чіткі індивідуальні права та чи є норма вичерпною (безумовною), тобто не вимагає додаткових актів з доповнення чи імплементації. Суд справедливості універсально використовує ці критерії в тому числі і для тлумачення угод про асоціацію для визначення чи мають їх норми пряму дію (таким чином було розтлумачено норми угод про асоціацію із Польщею, Болгарією, Чехією, judgments of 27 September 2001: Gloszczuk, C-63/99; Kondova, C-235/99; Barkoci and Malik, C-0257/99). Окрім угод про асоціацію він застосовує ці критерії і для тлумачення рішень органів асоціації на кшталт Ради асоціації (справа щодо Угоди про асоціацією із Туреччиною, judgment of 20 September 1990, Sevince, C-192/89, EU:C:1990:322). Тож цілком логічно, що для уніфікованого підходу до тлумачення прямої норм Угоди про асоціацію між Україною та ЄС та єдності судової практики, українські суди могли б теж використовувати цей підхід.   

Якщо говорити про пряму дію норм Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, то можна стверджувати, що в ній містяться норми, що можуть мати пряму дію. Мова йде про положення про недискримінацію, запобігання монополістичній практиці в секторі поштових і кур’єрських послуг, захист інтелектуальної власності, заборону встановлення подвійних цін на експорт енергетичних товарів, митні збори та кількісні обмеження, тощо, оскільки норми присвячені цим питанням сформульовані чітко, однозначно та в них не закладено жодної дискреції для держави.

Українські суди розпочали активне застосування окремих норм Угоди про асоціацію як норм прямої дії. Перша справа в котрій була прямо застосована норма Угоди про асоціацію та в котрій було застосовано принцип примату Угоди про асоціацію над національним правом є вже хрестоматійна для України справа Zentiva. Спір стосувався права інтелектуальної власності та безпосередньо колізії ст.198 Угоди та норм національного законодавства щодо анулювання реєстрації торгівельної марки. Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 17.07.2018 у справі №910/14972/17 (справа за позовом Zentiva) підтвердив пріоритет ст.198 Угоди про асоціацію у порівнянні із національним законодавством України, а пізніше у справі № 910/4947/18 від 04.07.2019 (справа за позовом КАНЖУТ) постановив, що ст.198 Угоди про асоціацію може застосовуватися як норма прямої дії, оскільки вона встановлює нові стандарти захисту прав інтелектуальної власності.

Ці справи поклали початок прямому застосуванню норм Угоди про асоціацію, але, на жаль, суди кожного разу використовували різне обґрунтування того, чому норма є такою, що має пряму дію. Задля єдності судової практики вбачається за необхідне використовувати уніфіковані критерії щодо цього.

При застосуванні Угоди про асоціацію слід чітко розуміти, що мова йде не лише про джерело права України, але й про джерело права ЄС. У правовій системі ЄС існує така теза: право ЄС є тим, що про нього каже Суд справедливості. І в Україні ця теза також має стати визначальною, оскільки ми частково вже почали жити в правовому полі ЄС завдяки широкій апроксимації, а уніфікація національного права з правом ЄС в окремих галузях стала реальністю.

Зважаючи на це, слід мати на увазі, що неможливо читати норму права ЄС, не враховуючи рішення Суду справедливості щодо її тлумачення. Мова йде про преюдиціальні рішення Суду справедливості, в рамках котрих він надає тлумачення актам ЄС на запити від національних судів. Ці рішення за своєю сутністю є прецедентами, оскільки вони є обов’язковими не лише для держави, суд якої надіслав преюдиціальний запит, але й для усіх суб’єктів, на котрих ця норма розповсюджує свою дію: всіх держав-членів, юридичних, фізичних осіб, незалежно від їх національної приналежності, інститутів, органів, агентств ЄС тощо.

Механізм преюдиціальних запитів також є механізмом гомогенного тлумачення Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. На жаль, українським судам не надана можливість звертатися із преюдиціальними запитами до Суду справедливості з приводу тлумачення норм Угоди, що значно спростило б гомогенне застосовування Угоди у двох правових порядках, але при виникненню спору між сторонами може бути створена арбітражна група, яка має право звернутися до Суду справедливості щодо тлумачення Угоди. Запровадження саме такого механізму тлумачення Угоди лише через Суд справедливості свідчить про те, що ЄС зберігає монополію Суду у питаннях тлумачення права ЄС та не допускає існування різних тлумачень.

Все це є свідченням того, що ЄС очікує він України застосування права ЄС так, як воно застосовується на території ЄС, а це неможливо без врахування практики тлумачення Суду справедливості. При цьому це стосується не лише тлумачення самого тіла Угоди про асоціацію, але й усіх актів, що мають бути імплементовані Україною та що зазначені в численних додатках до Угоди. 

З огляду на це логічно виглядає закріплення у вже згаданій вище постанові Пленуму ВСС №13 того, що:

«у разі виникнення труднощів із застосуванням міжнародних договорів України суди при здійсненні правосуддя можуть використовувати акти та рішення міжнародних організацій, спеціалізованих органів, які мають повноваження щодо тлумачення відповідних міжнародних договорів або врегулювання спорів щодо тлумачення».

Це прямо вказує на можливості та, більше того, необхідність застосовувати практику Суду справедливості та, наприклад, Європейської Комісії для того, щоб з’ясувати зміст та порядок застосування норм права ЄС, що вводяться в правовий порядок України. Протилежна ситуація призведе до діалогу на різних мовах, що є неприйнятним в контексті кінцевої мети – членства України в ЄС.

Вкрай симптоматичною і позитивною є практика українських судів застосування рішень Суду справедливості. Перші рішення, в яких українські судді почали посилатися на рішення Суду справедливості з’явилися після прийняття Закону України про «Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», в якому в якості джерел права ЄС наряду із регламентами, директивами, загальними принципами права Європейського Співтовариства тощо, зазначалися і рішення Суду справедливості. Це була доволі прогресивна на той час згадка, яка дозволила українським судам розширити свій кругозір та почати знайомство з новою правовою системою.

Так, посилання на рішення Суду справедливості по справі «van Duyn v the Home Office» (judgment of 4.12.1974, van Duyn v Home Office, 41/74, EU:C:1974:133) було зроблено Київським окружним адміністративним судом у рішенні №2/416 2008 р., який обґрунтував право людей із інвалідністю на соціальні виплати від держави принципами правової визначеності та легітимних очікувань, який раніше був невідомий українській правовій системі, але були розтлумачені Судом справедливості. Таким чином, перенесення нового юридичного конструкту із правової системи ЄС та використання тлумачення Судом справедливості зіграли доволі прогресивну роль у розвитку правової системи України. При цьому, суд не навів аргументації на яких підставах він використовує практику Суду справедливості. Практика Київського ОАС щодо використання принципів правової визначеності та легітимних очікувань як їх тлумачив Суд справедливості почала широко наслідуватися адміністративними судами (за даними окремих науковців, мова йде про майже 130 тис. посилань на справу «van Duyn v Home Office» різними адміністративними судами першої та апеляційної інстанцій, Roman Petrov, «The Impact of the Court of Justice of the European Union on the Legal System of Ukraine»’ In: The Impact of the European Court of Justice on Neighbouring Countries. Edited by: Arie Reich and Hans-W. Micklitz, Oxford University Press (2020) Р. 195).

Слід визнати, що перші спроби посилань на практику Суду справедливості були лише  епізодичним активізмом окремих суддів, оскільки на той момент в державі не існувало комплексного розуміння сутності правової системи ЄС. 

Набуття чинності Угоди про асоціацію та початок її прямого застосування сформувало нову правову реальність для України, тож суди не могли ігнорувати практику тлумачення права ЄС Судом справедливості в умовах глобальної апроксимації. Так, Вищий адміністративний суд України видав інформаційний лист від 18.11.2014 №1601/11/10/14-14 з метою уніфікації підходу щодо застосування у практиці судів посилань на Угоду про асоціацію, де зазначив, що:

«враховуючи європейський напрямок розвитку України.., а також набуття чинності Угодою про асоціацію, правові позиції, сформульовані у рішеннях Суду ЄС можуть враховуватися судами як аргументація, міркування стосовно гармонійного тлумачення національного законодавства України згідно з усталеними стандартами правової системи Євросоюзу».

Тобто, суд чітко вказав на те, що практика Суду справедливості може бути використана під час тлумачення українського законодавства, що було прийнято в рамках апроксимації. Ця позиція є логічною, адже Угода про асоціацію поширила величезний масив права ЄС на територію України. На нашу думку ефективна імплементація цих нормативних актів неможлива без врахування позиції Суду справедливості.

Особливо це стосується тих сфер Угоди про асоціацію, що запровадили в правову систему України інститути та конструкти, досі їй невідомі. Мова йде, наприклад про інститут державної допомоги, котрий не існував в Україні до набуття чинності Угоди. Неможливо впровадити інститут, котрий був перенесений із права ЄС, не враховуючи широку правотлумачну та правозастосовчу практику ЄС. Саме тому ст. 264 Угоди встановила, що при застосуванні статей Угоди, що присвячені державній допомозі, сторони домовились використовуючи як джерела тлумачення критерії, що встановлені  Договором про функціонування Європейського Союзу, включаючи відповідну судову практику Суду справедливості, а також відповідне вторинне законодавство, рамкові положення, керівні принципи та інші чинні адміністративні акти Союзу (подібне положення міститься і у ст.153 Угоди про асоціацію щодо державних закупівель. Так само щодо заснування, послуг та електронної комерції — ст. 6 Додаток XVII до Угоди).

З нашої точки зору таку ж позицію слід використовувати і в ряді інших сфер, в котрих Угодою закріплене пряме зобов’язання України наблизити своє законодавство до конкретних актів ЄС, що буквально означає уніфікувати законодавство України із законодавством ЄС. Безперечно це — сфера конкуренції.

Окремо слід виділити такі сфери як енергетика та авіація. Мова йде про те, що ці сфери врегульовані окремими угодами між Україною та ЄС. Так, з 2011 року Україна є членом Енергетичного Співтовариства. Ця міжнародна організація слугує інтеграції третіх держав в  енергетичну структуру ЄС. Договір про Енергетичне Співтовариство створює жорсткі зобов’язання щодо наближення українського законодавства до acquis ЄС у сфері енергетики та довкілля, а її стаття 94 встановлює, що:

«Інституції тлумачать будь-який термін або іншу концепцію, що використовується в цьому Договорі, яка походить від права Європейського Співтовариства, відповідно до прецедентного права Суду ЄС або Суду першої інстанції Європейських Співтовариств».

Членство України в Енергетичному Співтоваристві поклало обов’язок враховувати практику  Суду справедливості (Також Україна, ЄС його держави-члени у 2021 році підписали Угоду про спільний авіаційний простір, яка до повної ратифікації всіма державами-сторонами вже тимчасово застосовується. Ця Угода також встановлює вимогу по апроксимації законодавства України до  авіаційного acquis ЄС, яке зазначено в Додатках Угоди. Що принципово, ст. 28 Угоди встановлює, що ці акти ЄС мають тлумачитися сторонами в світлі практики Суду справедливості) і, розуміючи це, Україна сумлінно закріпила відповідне положення у внутрішньому законодавстві, зокрема у ч.11 ст.2 Закону «Про ринок електричної енергії» вказано, що:

«суб’єкти владних повноважень, а також суди  при застосовуванні норм цього Закону беруть до уваги правозастосовну практику Енергетичного Співтовариства та Європейського Союзу, зокрема рішення Суду Європейського Союзу (Європейського Суду, Загального Суду) (у Законі використовується не зовсім коректний переклад назви Суду справедливості ЄС, який складається із Суду справедливості та Загального суду. — Прим. авт.), практику Європейської Комісії та Секретаріату Енергетичного Співтовариства щодо застосовування положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у цій статті».

Це, безперечно, є свідченням того, що українські суди вже мають бути обізнаними у практиці Суду справедливості щодо енергетичного acquis та вирішувати справи чітко у відповідності до неї. Велика палата ВС у постанові від 03.08.2022 у справі №910/9627/20, накопичивши досвід використання практики Суду справедливості, показала себе гідним членом європейської суддівської спільноти та при вирішення справи, пов’язаною із енергетичним правом, постановила правову позицію та зазначила, що:

«Закон про РЕ [Закон України «Про ринок електричної енергії»] покладає на суди обов'язок при застосуванні його норм враховувати рішення Суду ЄС (Європейського Суду, Загального Суду), прецедентне право якого також є обов'язковим для Секретаріату ЕС…

Отже, рішення Суду ЄС належить розцінювати як таке, що дозволяє встановити зміст положень актів законодавства Європейського Союзу, зазначених у ст.2 Закону «Про ринок електричної енергії». Подібно до практики застосування рішень ЄСПЛ, врахуванню підлягають принципи, що випливають із його рішень щодо подібних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав».

Ця правова позиція є вкрай важливою, оскільки висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права, а отже ця постанова може слугувати дороговказом для всіх інших українських судів.

При цьому енергетичне право, котре апроксимоване до енергетичного acquis застосовується на повсякденній основі, але українським судам не надано право прямих преюдиціальних запитів до Суду справедливості. Тому Договір про Енергетичне Співтовариство ввів м’яку форму уніфікованого тлумачення acquis – через інститути Енергетичного Співтовариства. Мова йде про ст.94, котра зобов’язує інститути Енергетичного Співтовариства тлумачити норми та інші концепти, що походять із права ЄС, відповідно до практики Суду справедливості. Отже механізмом уніфікованого застосування енергетичного права між усіма державами-членами Енергетичного співтовариства є акти інститутів Співтовариства зокрема.

Якщо практика Суду справедливості відсутня, то це також не дозволяє державам-членам автономно тлумачити положення енергетичного права, що виникло шляхом імплементації регламентів/директив ЄС. Стаття 94 закріплює повноваження Міністерської Ради у такому випадку давати настанови щодо тлумачення Угоди. Це чітко свідчить про неможливість самостійно тлумачити енергетичне acquis державами-членами самостійно. У випадку ж існування практики Суду справедливості — відхід від неї є неможливим.

Влучним прикладом цього може бути ст.41 Договору про Енергетичне Співтовариство, яка закріплює заборону мита, кількісні обмеження на імпорт та експорт мережевої енергії та заходи еквівалентної дії між державами-учасницями. Цей концепт походить із права ЄС та безпосередньо установчих договорів ЄС, тож він має тлумачитися виключно у світлі практики Суду справедливості.

На практиці найкращим механізмом уніфікованого застосування енергетичного права виявляється застосування висновків Секретаріату Енергетичного Співтовариства, котрий є єдиним постійно діючим інститутом Співтовариства, який відповідає за підтримку повсякденної діяльності Співтовариства, підтримці у виконанні Договору про Енергетичне Співтовариство. Секретаріат діє як охоронець Договору про Енергетичне Співтовариство. Тому у цих висновках завжди врахована позиція Суду справедливості щодо актів ЄС, які є обов’язковими для імплементації Україною (мова йде про акти, котрі закріплені у ст.2 Закону «Про ринок електричної енергії»: Директива 2009/72/ЄС про спільні правила внутрішнього ринку електричної енергії, Регламент (ЄС) 714/2009 про умови доступу до мережі транскордонного обміну електроенергією, Директива 2005/89/ЄС про заходи для забезпечення безпеки інвестування до системи електропостачання та інфраструктури, Регламент (ЄС) 1227/2011 про доброчесність та прозорість на оптовому енергетичному ринку) і ці висновки мають бути враховані усіма державними органами України. Для українських судів це дійсно є оптимальним механізмом з’ясування змісту норми енергетичного acquis.

Слід відмітити, що під час вирішення тієї ж справи №910/9627/20 ВП ВС скористалася зазначеним механізмом і врахувала висновки Секретаріату Енергетичного Співтовариства, якими останній визнав порушення Україною зобов’язань відповідно до ст.41 Договору про Енергетичне Співтовариство внаслідок встановлення плати за послуги з передачі експортованих обсягів електроенергії.

Тому, правова позиція, сформована ВП ВС у постанові від 03.08.2022 у справі №910/9627/20, є вкрай важливою та повинна стати ключовим орієнтиром в процесі правозастосування енергетичного законодавства іншими українськими судами.

У цьому контексті неприпустимим є формування суперечливої судової практики, особливо на рівні найвищої ланки судової системи. Як наприклад, у справі №910/14489/20, в якій Касаційний господарський суд виклав власну позицію і намір відступити від висновків, зроблених у справі №910/9627/20, оскільки вважає, що Україна не є членом Європейського Союзу і на неї в імперативному порядку не поширюються рішення Суду справедливості, а рішення Суду справедливості у справі «Fens spol. s r.o. v. Slovak Republic» (judgement of 6.12.2008, FENS spol. s r.o. v Slovak Republic, C-305/17, EU:C:2018:986) не належить до правозастосовної практики, яку суди України мають брати до уваги. Внаслідок цього справа №910/14489/20 була передана на розгляд ВП ВС (ухвала КГС від 24.05.2023 у справі №910/14489/20).

Формування ВП ВС суперечливих позицій у справах №№910/14489/20 та 910/9627/20 може стати критичною точкою та стати перешкодою для коректного та ефективного застосування енергетичного acquis. Це може послугувати негативним фактором для інших українських судів, котрі матимуть в своєму розпорядженні суперечливу та непослідовну практику правозастосування енергетичного acquis, яка навпаки мала була б слугувати дороговказом.

Взагалі слід відмітити, що правова свідомість українських правників дещо відрізняється від правників, що працюють у правовому полі ЄС. Нашій правовій системі притаманний нормативізм, тому пряме застосування міжнародних договір, рішень міжнародних судових установ, не кажучи вже про застосування «м’якого права», є чимось екзотичним. Саме тому тривалий час ми очікуємо прийняття спеціального закону, який би чітко закріпив порядок застосування норм Угоди про асоціація, Договору про Енергетичне співтовариство, рішення Суду справедливості ЄС, висновків інститутів Енергетичного Співтовариства тощо.

Таких проблем не мали судді країн Східної Європи у до-членський період. Наприклад, Конституційний Суд Литви декілька разів використав регламенти та директиви ЄС в якості джерел тлумачення Конституції у 1997-2002 рр. ( більш детально див.: Irmantas Jarukaitis, «Lithuania’s Membership In The European Union And Application Of EU Law At National Level» In The Application of EU Law in the New Member States. Brave New World. Edited Adam Łazowski. P. 224—234.).

Латвійський досвід теж є вкрай цікавим, оскільки Конституційний суд Латвії ще до членства держава в ЄС почав застосовувати як він сам виразився «західний спосіб мислення» (Адам Лазовські називає це «проєвропейським тлумаченням національного права». Див.: Adam Lazowski, «Approximation of Laws», in A.Ott, K. Inglis (eds.), Handbook on European Enlargement. A commentary on the Enlargement Process, T.M.C Asser Press, The Hague (2002). P. 636), посилаючись на acquis ЄС навіть у тих справах, які прямо не були по’вязані із правом ЄС (справа №2002-18-01, рішення Конституційного Суду від 5.03.2003).

Верховний Суд Латвії також використовував рішення Суду справедливості для тлумачення імплементованих в національний правопорядок норм ЄС в межах історичного та телеологічного тлумачення (справа SKA-0083-06). І така практика не є поодинокою в країнах, що бажали приєднатися до ЄС.

Тож в Україні вже зараз слід починати мислити так, як цього вимагає членство в ЄС, розуміючи особливості правової природи Союзу, котрий не є класичною міжнародною міжурядовою організацією. Українським суддям вкрай важливо формувати нову проєвропейську практику та замислитися про свою стратегічну роль у європеїзації правової системи України, адже відповідальність за неї лежить не лише на законодавці.

Закон і Бізнес