Застава як прихований арешт

Що пропонує законопроєкт №15025 і чому цього може бути недостатньо

У практиці кримінального процесу нерідко виникають ситуації, коли застави, призначені як альтернатива триманню під вартою, насправді перетворюються на непереборний бар’єр для підозрюваних чи обвинувачених.

Актуальна проблема: коли застава стає прихованим арештом

Законопроєкт №15025, зареєстрований у Верховній Раді 10.02.2026, пропонує внести зміни до абз.4 ч.5 ст.182 КПК, запровадивши верхню межу застави. Це питання набуває особливої актуальності на тлі резонансних справ, де суми застав сягають сотень мільйонів гривень, роблячи їх недосяжними для переважної більшості осіб. Розглянемо суть проблеми, пропоновані зміни, їх обґрунтування та потенційні недоліки.

Уявіть підозрюваного, якому призначають заставу, що в рази перевищує його статки. Замість забезпечення виконання покладених на підозрюваного чи обвинуваченого обов’язків, така сума фактично слугує важелем для тримання особи під вартою, порушуючи принципи пропорційності та справедливості. Чинна редакція ст.182 КПК дозволяє суддям у «виключних випадках» перевищувати стандартні межі застави (від 20 до 80 прожиткових мінімумів для працездатних осіб для тяжких злочинів і від 80 до 300 для особливо тяжких), але без будь-якої верхньої межі.

Згідно з ч.4 ст.182 КПК, розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених ст.177 КПК. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків та не може бути завідомо непомірним для нього. Однак на практиці судді часто ігнорують ці вимоги, не повною мірою враховують майновий стан особи, сімейні обставини та реальну можливість внесення коштів у такому розмірі. Це призводить до надмірної дискреції та зловживань.

Приклади таких диспропорцій вражають. У справі колишнього міністра енергетики Германа Галущенка застава склала 200 млн грн. Бізнесмену Ігорю Коломойському призначили понад 3 млрд грн., а екс-голові правління «Нафтогазу» Андрію Коболєву — 229 млн грн. Ці цифри часто ігнорують фінансові можливості особи, перетворюючи заставу на інструмент тиску, що суперечить ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Ключові нововведення: обмеження на рівні 1000 прожиткових мінімумів для працездатних осіб

Законопроєкт передбачає чітку зміну: у виключних випадках застава для тяжких чи особливо тяжких злочинів може перевищувати стандартні межі, але не більше ніж 1000 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. На 2026 рік цей мінімум становить 3328 грн., тож максимальна сума складе близько 3,3 млн грн. Це суттєво обмежить поточну практику, де застави сягають мільярдів, і зробить процес більш передбачуваним.

Пояснювальна записка до законопроєкту підкреслює правову невизначеність: відсутність межі призводить до неоднакової судової практики, ускладнює єдність правозастосування та порушує принципи розумності. Це не лише внутрішня проблема – вона не відповідає стандартам ЄСПЛ, де застава повинна бути пропорційною.

Законопроєкт спрямований на відновлення балансу: забезпечення процесуальної поведінки підозрюваних або обвинувачених без надмірного тиску, що в підсумку посилить довіру до судової системи.

Слабкі сторони законопроєкту

Ініціатива є кроком уперед, але не є досконалою. Головна суперечність полягає в тому, що запропонована верхня межа в 1000 прожиткових мінімумів (близько 3,3 млн грн.) може бути непідйомною для середньостатистичного громадянина в умовах інфляції та економічної нестабільності, але водночас недостатньою для стримування осіб, які мають мільярдні статки, де така сума не створює реального бар’єру для забезпечення виконання особою покладених на нього обов’язків.

Щоб вирішити цю розбіжність, доцільно було б підвищити верхню межу (наприклад, до 5000 — 10000 прожиткових мінімумів), але з обов’язковою умовою, що суди повинні реально досліджувати фінансовий стан особи — аналізувати доходи, активи, сімейні обставини та інші фактори, аби застава була пропорційною і реально внесеною, а не перетворювалася на прихований арешт. Це б допомогло уникнути ігнорування вимог ч.4 ст.182 КПК, яке спостерігається зараз.

По-друге, наразі КПК не деталізує критерії «виключних випадків». Хоча законодавство України вимагає обґрунтування недостатності стандартної межі, але на практиці це часто зводиться до загальних формулювань про «суспільну небезпеку». Без чітких вимог (у т.ч. реального аналізу фінансового стану особи) зберігається ризик суб’єктивізму.

Крім того, законопроєкт не враховує ширший контекст: статистика свідчить про відсутність логіки в призначенні застав, де середні суми для тяжких злочинів іноді перевищують ті, що призначаються для особливо тяжких.

Висновок: крок до справедливості, але з потенціалом для вдосконалення

Цей законопроєкт – важлива спроба усунути прогалини в кримінальному процесі, де застави часто слугують не правосуддю, а механізму утримання особи під вартою. Його прийняття сприятиме захисту прав людини, наблизить українське законодавство до європейських стандартів і підвищить авторитет судової влади.

Водночас для досягнення реальних змін необхідні доопрацювання: уточнення критеріїв, адаптація меж до економічних реалій та механізми контролю. У підсумку, це не лише юридична, а й соціальна законодавча зміна, яка вплине на забезпечення рівності перед законом для всіх учасників процесу.

Закон і Бізнес