Про податки з боргу, зловживання правами і межі фраудаторності розповів суддя ВС

Цивільний суд, який розглядає спір про стягнення боргу, не вирішує питання щодо сплати податків і зборів, його завдання — встановити наявність боргу та визначити його суму.

Таку думку висловив суддя Касаційного цивільного суду Василь Крат під час VII Щорічної міжнародної конференції приватних виконавців «PRO виконання», інформує «Закон і Бізнес».

Зокрема, він ознайомив учасників заходу з практикою касаційного суду у сфері виконавчого провадження. Суддя ВС навів постанову ОП КЦС від 25.03.2024 у справі № 461/2729/22, яка стосується того, чи повинен суд у резолютивній частині рішення про стягнення боргу вказувати суму податків, а державний виконавець їх стягувати.

Доповідач назвав це рішення проміжним, бо воно не вирішує проблему в цілому, а стосується лише ситуації, коли в резолютивній частині не вказано про стягнення податків і зборів. ОП КЦС підтвердила свою правову позицію про те, що виконавець повинен виконувати те, що вказано в резолютивній частині судового рішення.

Однак невирішеним лишилося питання, чи взагалі суд повинен вказувати в резолютивній частині про стягнення податків. Аналіз ЄДРСР свідчить, що в одних рішеннях така вказівка є, в інших — ні. На певному етапі суди почали її робити з урахуванням положень ПК.

Але В.Крат поставив риторичне питання: де цивільний суд (який вирішує цивільний спір та/або який у порядку судового контролю контролює виконання «цивільного» рішення) і де податки й збори? Також не є функцією виконавця контролювати сплату стягувачем фіскальних відрахувань. Тож суддя ВС, хоч і не є прихильником якихось суттєвих змін до процесуального законодавства, припустив і «радикальний» крок — зазначити в процесуальних кодексах, що «цивільний» суд при стягненні боргу не вирішує питання про податки і збори. 

Також він  розповів про постанову КЦС від 7.08.2024 у справі №501/3714/22, яка стосується зловживання процесуальними правами. Касаційний суд зауважив, що учасники цивільного обороту доволі часто намагаються використовувати правомірний цивільно-правовий інструментарій (зокрема, позов про стягнення аліментів) для унеможливлення чи ускладнення виконання судового рішення про стягнення боргу, тобто з неправомірною метою, не для забезпечення визначеності в приватних відносинах, захисту прав та інтересів. На його переконання, суд не є місцем для «безцеремонної процесуальної гри».

Також В.Крат звернув увагу й на постанову КЦС від 14.08.2024 у справі №504/112/22, де зроблено висновок про межу фраудаторності. Суд зазначив, що недійсність фраудаторного правочину має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Мета оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником. Очевидно, що коли кредитор вже звернув стягнення на майно для задоволення свого права вимоги і погашення боргу боржника, то конструкція фраудаторного правочину не може бути застосована.

Суддя пояснив, що у фраудах важливо те, що як тільки відбувається реалізація певного майна в інтересах кредитора й він отримує кошти, то застосування конструкції виключається. Тобто вона вже не здійснюється з тією метою, щоб гарантувати інтереси кредитора для доступу до майна.

Із презентацією В.Крата можна ознайомитися за посиланням.

Закон і Бізнес