Керівник робочої групи НААУ Олександр Готін:

«Невизначеність наверху судової влади дезорганізує роботу судів нижчих інстанцій»

Правові позиції Верховного Суду щодо застосування тієї чи іншої норми закону стали визначальними для судів нижчих інстанцій. Проте чи можна говорити про чіткі орієнтири правозастосування, якщо юристи раз у раз виявляють різнобій у думках представників найвищого судового органу? Урешті-решт це підштовхнуло Національну асоціацію адвокатів України створити робочу групу з напрацювання пропозицій щодо подолання неефективності в діяльності ВС, яку очолив Олександр ГОТІН. У розмові з ним «ЗіБ» спробував з’ясувати, що заважає утвердженню єдності судової практики та чи потрібна чергова реформа, аби виправити ситуацію.

«Багато недоліків у діяльності ВС спричинено його внутрішньоорганізаційними проблемами»

— Олександре, ви очолюєте робочу групу з доволі провокативною назвою. Нею презюмується, що ВС працює неефективно. Які підстави для такого твердження?

— У назві очолюваної мною робочої групи вже закладені мета й організаційні принципи її діяльності. Це — виявлення й аналіз актуальних проблем практики ВС; розроблення пропозицій для Суду щодо прийняття дієвих рішень для подолання проблеми розбалансування судової практики; аналітичне опрацювання результативності правових інструментів, які втілює ВС із метою модернізації своєї судової практики.

У Суді достатньо висококваліфікованих спеціалістів — досвідчених суддів з багаторічнім практичним і науковим досвідом. Однак навіть найкращий гравець у шахи, якщо сидить один за шаховою дошкою, через певний час утрачає здатність бачити свої помилки, прорахунки та прості, ефективні рішення, навіть коли вони лежать на поверхні.

Адвокати мають широкий пласт напрацювань і вважають, що питання публічного професійного обговорення недоліків діяльності ВС назріло давно.

— Недоліки — це хвороба чи її симптом? Тобто це причина відсутності сталих правових позицій всередині ВС чи наслідок побудови найвищої інстанції за принципом «5 в одному»?

— Реформа не повинна призводити до погіршення об’єкта реформування. Якщо так трапляється, то це не реформа, а її деструктивна імітація. Гасло «Реформуймо суди» перетворило реформу на популізм, що став невід’ємним атрибутом усіх політичних сезонів останніх десятиріч.

Нескінченне реформування судоустрою відбувається в кращих традиціях радянських п’ятирічок. Один цикл реформ переходить в інший, і кінця-краю цьому процесу не видно.

Водночас багато недоліків у діяльності ВС спричинені його внутрішньоорганізаційними проблемами. Розбалансування практики ВС призводить до перевантаження судової системи тисячами справ, до суттєвого зростання корупції та вірусного її поширення всіма ланками. У результаті істотно знижується авторитет найвищого органу в системі судоустрою.

— Чи була більш ефективною касаційна інстанція, коли існувало 3 окремі вищі спеціалізовані суди та 4 палати у складі Верховного Суду України?

— Кількість судових ланок має другорядне значення. Важливим є вибудувати цілісну, ієрархічну систему та створити однакові для всіх судів правила й підходи до застосування норм права.

Якщо раніше ВСУ та вищі спеціалізовані суди системно й досконально опрацьовували практику та формували загальнодержавний вектор правозастосування, то нині ВС не може порадувати такими результатами. Наочне підтвердження сказаному — різнобій в рішеннях щодо санкціонування обшуків житла.

Свого часу пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ прийняв постанову «Про узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про надання дозволу на проведення обшуку житла чи іншого володіння особи» від 17.10.2014 №9. Тут охоплено більшість проблемних питань щодо санкціонування обшуків житла. На конкретних прикладах ВСС проілюстрував законні дії (рішення) слідчих суддів у різних ситуаціях і визначив, які рішення слід уважати помилкою.

Наприклад, правоохоронці проводять розслідування за фактом прохання про надання службовій особі неправомірної вигоди. Подають до суду клопотання про санкціонування обшуку й вилучення коштів, одержаних у вигляді неправомірної вигоди. Проте сам злочин (одержання неправомірної вигоди) на момент звернення до суду ще не скоєний.

ВСС указував на незаконність судової санкції дозволяти вилучати речі (майно), якщо орган розслідування не подав достатніх доказів, що злочин уже скоєно. Оскільки Кримінальний процесуальний кодекс спеціально встановив запобіжник, щоб у правоохоронців не виникала спокуса спровокувати злочин, а потім «випадково» під час обшуку знайти гроші, вогнепальну зброю, документи, майно, інші речі. Тобто «виявити» під час обшуку предмети, які перед скоєнням злочину заздалегідь були зазначені в клопотанні про обшук.

Пленум доручив судовій палаті в кримінальних справах ВСС підготувати для апеляційних судів лист з метою використання в практичній роботі правових висновків. І всі суди, у тому числі ВСС, мали вирішувати відповідні питання про обшук однаково.

— Але ж, за задумом законодавця, так має відбуватись і тепер?

— А відбувається зовсім протилежне. Зокрема, Касаційний кримінальний суд при Верховному Суді під час розгляду справ, де вирішуються, зокрема, питання обшуку і його результатів, нерідко приймає різні рішення. Одна група суддів обстоює позицію, що обшук може проводитися виключно слідчим (прокурором) і нікому не може передоручатися. А якщо так сталося, то результати обшуку — недопустимі докази. Інші вважають, що оперативні працівники за наявності письмового доручення слідчого (прокурора) можуть залучатися до проведення обшуків і їхні результати — легітимні докази обвинувачення.

Невизначеність нагорі судової влади дезорганізує роботу судів нижчих інстанцій. Наприклад, в одних ухвалах суди перераховують прізвища слідчих (прокурорів), яким надається право проводити обшук. В інших прізвища взагалі не зазначаються або зазначаються ще й оперативні працівники.

Іноді суди не дають права оперативним працівникам брати участь в обшуку. Проте слідчі після такого рішення на підставі ст.41 КПК, усупереч судовій ухвалі, самі дають такий дозвіл (складають письмове доручення на проведення обшуку), керуючись відповідною постановою ККС.

Трапляється, що слідчий суддя дає дозвіл на обшук конкретним слідчим із переліку із зазначенням їхніх прізвищ. А прокурор з урахуванням правового висновку окремої колегії ККС доручає проводити обшук іншим, яким суд такого дозволу персонально не давав.

Закономірно постають запитання: хтось може чітко роз’яснити всім юристам, як буде правильно? Який обшук проведений відповідно до закону, а який — з відступом від нього? Які результати обшуку є допустимими доказами, а які, навпаки, недопустимими?

«Хронологічний підхід до вибору рішень ВС як правового орієнтира — тупиковий»

— На сторінках «ЗіБ» ви вже наводили приклади того, як колегії в межах одного касаційного суду можуть дотримуватися протилежних позицій з одного питання. Свого часу ВС навіть порадив послуговуватися, так би мовити, ієрархією правових позицій — з огляду на суб’єкт та час їх появи в ЄДРСР. Вас як адвоката влаштовує такий підхід?

— Запропонована ВС модель ієрархії правових позицій — абсолютно неробочий інструмент.

По-перше, процес пошуку рішень в ЄДРСР, їх аналіз і формування уявлень про позицію ВС щодо застосування норм матеріального та процесуального права потребує значного часу. Яким чином судді місцевих судів, котрі вирішують справи різних категорій, з-поміж тисяч рішень ВС можуть знайти необхідні їм правові висновки, щоб сформулювати відповідну ієрархію позицій? Скільки їм для цього потрібно часу?

По-друге, нерідко трапляється, що в рішеннях одних і тих самих суддів ККС простежуються істотні зміни в правових позиціях. Коли суддя ККС перебуває в складі однієї колегії, то позиція колегії щодо застосування норми права може бути одна. Коли у складі іншої, зокрема якщо він головуючий у справі, — рішення й висновки іноді прямо протилежні.

По-третє, припустимо, що стосовно окремих питань у ККС сформувалася певна правова позиція кількох колегій, якої впродовж тривалого часу всі дотримувалися. А потім одна з колегій ККС приймає протилежне рішення. Очевидно, що застосування останнього за датою рішення як правоорієнтуючого прикладу навряд чи буде правильним.

Наведене — наочна ілюстрація, що хронологічний підхід до вибору рішень ВС як правового орієнтира — тупиковий.

По-четверте, дійсно, рішення об’єднаної палати ККС та Великої палати ВС мають важливе значення, оскільки уніфікують підходи й погляди на проблеми правозастосування. Однак на розгляд цих судових інституцій із загального обсягу передають мізерну кількість справ. Значна ж їх кількість і сотні проблем залишаються без такого розгляду й, відповідно, без розв’язання.

По-п’яте, значна кількість складних процесуальних питань постають саме перед місцевими судами й завершуються рішеннями останніх. Проблема, з якою стикаються місцеві суди, має мінімальні шанси отримати предметний розгляд у ККС. А на те, щоб бути розглянутою об’єднаною палатою ККС чи ВП узагалі годі сподіватися.

Таким чином, метод ієрархії правових позицій ВС — будь-то з огляду на суб’єкт чи час появи рішень в ЄДРСР — малоефективний.

— До речі, нові касаційні фільтри передбачають урахування позицій, які були висловлені раніше. Хоча незрозуміло, якою з них послуговуватися, якщо є постанови з протилежними думками. Ваші колеги, наприклад, уважають, що остаточну крапку має ставити Велика палата. А для цього слід наводити приклади розбіжностей, аби справу було передано на її розгляд. Це розв’яже проблему ефективності ВС?

— Є кілька моментів, які не дозволяють розглядати ВП як дієвий механізм створення єдності судової практики. По-перше, як я вже зазначав, доволі незначний відсоток справ і правових проблем з огляду на процесуальні фільтри може потрапити на її розгляд і знайти вирішення.

По-друге, щоб упоратися зі значним пластом проблем, приміром кримінальної судової практики, ВП повинна збільшити в рази обсяги розгляду справ. Утім, у нинішній формі діяльності вона цього зробити не зможе. Бо, крім кримінальних, має вирішувати справи інших видів юрисдикції: справи адміністративного судочинства, цивільні, господарські.

— В одному з інтерв’ю ви зазначили, що нинішній ВС скасовує чи не кожне третє рішення судів нижчих інстанцій. Чесно кажучи, не пригадаю такого високого показника за часів роботи ВСУ. Чи не припускаєте ви, що насправді тут діє закон Паркінсона: кожна бюрократія зацікавлена в тому, аби створювати роботу для себе й тим самим виправдати своє існування? Тобто чим більше буде різнобою в судовій практиці, тим більшим буде авторитет ВС, який мужньо розчищатиме авгієві стайні.

— Складно визначити істинні причини такого стану справ. Відповідь на це запитання краще дізнатися в нинішнього керівництва найвищого суду.

Нині у ВС працює чимало правників, які у складі колишніх вищих судів (ВСС, ВГС, ВАС) брали активну участь у розробленні постанов пленумів, узагальнень, роз’яснень, інформаційних листів тощо. Не думаю, що вони не розуміють значення правових позицій ВС для забезпечення єдності судової практики. Чому їхнє ставлення до узагальнення судової практики кардинально змінилося? Не знаю.

«Маленький суперсуд» — це чергова примарна ідея, результати якої передбачувані

— Вочевидь, чим більше юристів має право висловлювати думки, які є обов’язковими для інших, тим вища ймовірність розбіжностей у позиціях. Адже людей не можна змусити мислити однаково — у силу різних наукових шкіл, різного світогляду, урешті-решт досвіду. Може, не такою вже й поганою була ідея Президента Володимира Зеленського скоротити кількість суддів ВС до 100?

— Зменшення складу ВС до 100 суддів бажаного результату не дасть. Неможливо простим рішенням розв’язати надскладні питання судоустрою. Скорочення кількості суддів ВС можливе лише за умови, якщо істотно зменшиться кількість справ, що одночасно перебувають на розгляді в судовій системі. Для цього наперед потрібно провести копітку, значну за обсягом, сферами докладання зусиль і стратегічно прораховану на роки вперед роботу.

— Недавно відомий реформатор заявив, що метою чергової судової реформи має стати створення «маленького суперсуду». На вашу думку, така установа буде більш ефективною з погляду забезпечення єдності судової практики?

— Колись Альберт Ейнштейн сказав: «Безглуздо продовжувати робити те саме й очікувати інших результатів».

Судові реформи, що реалізовувалися донині, у своїй основі — екстенсивні. Їх суть одна — щось скоротити, потім — збільшити, когось ще раз перевірити, звільнити, набрати нових людей, можливо, без досвіду. Тому «маленький суперсуд» — це чергова примарна ідея, результати якої передбачувані.

Лише кілька запитань: де той авторський колектив, хто ті люди, які є розробниками концепції «маленького суперсуду»? Де вони працювали, який мають досвід і знання для побудови моделі судоустрою? Де прогностичний план очікуваних переваг і можливих проблем від запуску цього «суперсуду»? Де та щаслива країна, в якій такий суперсуд ефективно функціонує та дає шокуючі своїм позитивом результати?

Коли ми отримаємо відповіді на перераховані запитання, тоді можна буде про щось говорити. А поки що ідея «маленького суперсуду» — просто теорія, причому в зародковому стані.