Член Вищої ради правосуддя Павло Гречківський:

«По суті, наявність цифрового підпису поставили вище за право на справедливий суд»

Сьогодні судді, як і все суспільство, переживають непрості часи. Пандемія та оголошений у зв’язку з нею карантин не тільки порушили наш звичний спосіб життя, а й фактично поставили під велике питання ефективність роботи в таких умовах органів влади, зокрема судів. Чи допоможе подолати проблему рішення законодавця щодо запровадження онлайн-правосуддя? І чи не буде від того більше шкоди, ніж реального захисту прав та інтересів громадян? Ці запитання «ЗіБ» адресував члену Вищої ради правосуддя Павлу ГРЕЧКІВСЬКОМУ.

«Довільне застосування змін до процесуального законодавства може мати наслідком оскарження прийнятих рішень»

— Павле Миколайовичу, чи здатне дистанційне правосуддя за нинішніх умов замінити реальний судовий процес? Тим більше — урегульоване з таким поспіхом, що до багатьох процесуальних моментів виникло ще більше запитань, ніж було.

— Згадаймо березень цього року. Унаслідок пандемії коронавірусу всі державні інституції опинилися в умовах кризи. Це абсолютно новий виклик, відповіді на який доводилося шукати дуже швидко. Очікувано, що перші рішення, які приймалися в екстреному порядку, не могли бути ідеальними. Часу на їх відшліфування не було, проте альтернативою могло стати повне зупинення правосуддя.

З одного боку, право на судовий захист, на правничу допомогу не можуть бути обмежені, а органи державної влади повинні діяти безперервно. З другого — судді, адвокати не кіборги. Хвороба є потенційною загрозою для кожної людини. Усіх учасників судових засідань потрібно убезпечити від ризиків поширення захворювання. Тому були знайдені компромісні рішення, зокрема й переведення деяких процедур в онлайн.

Нині дистанційне правосуддя, по суті, є реальним правосуддям, якщо оцінювати його з погляду юридичних наслідків. Водночас судовий процес регулюється процесуальними кодексами. Тому довільне застосування змін до процесуального законодавства може мати наслідком оскарження прийнятих рішень, подання дисциплінарних скарг на суддів тощо.

Національна асоціація адвокатів України, наприклад, висловлювала застереження щодо можливих зловживань слідчими суддями при прийнятті рішень у період карантину про обмеження доступу неучасників засідань, якщо їх участь становить загрозу життю чи здоров’ю особи. І я погоджуюся, що ці положення закону №540-ІХ містять досить розпливчасте тлумачення повноважень слідчого судді.

— Чи не існує ризику, що онлайн-процеси стануть звичними? Адже судді можуть усвідомити, що така форма принаймні убезпечує їх від тиску «груп підтримки», і захочуть продовжити практику після закінчення карантину.

— Застосування тих чи інших інструментів для онлайн-засідань ставатиме все більш широким, і про це свідчить досвід інших країн.

В Україні карантин просто став каталізатором цього процесу. Одним з реальних аргументів на користь того, щоб запровадити онлайн-режим суду вже після карантину, може бути прискорена швидкість організації процесу і відсутність логістичних перешкод для учасників. В умовах кадрової кризи в судах, коли справи розглядаються або не розглядаються роками, цей аргумент важливий.

Чи будуть судді основними «лобістами» онлайн-правосуддя? Не впевнений, що організаційна зручність переважить інші аргументи. Чи вбачають адвокати ризики в тому, щоб допитувати свідків через скайп чи бачити прокурора в трансляції? Не знаю. Проте не думаю, що ми поставимо мобільність вище за інтереси клієнта чи загальну ефективність захисту.

Як показав перший досвід, застосування онлайн-формату серйозно порушило питання поваги до суду. Так, деякі учасники засідань виходять в ефір у домашньому одязі, з кухні або «випадають» з трансляції, відволікаються на сторонні справи, і всі це бачать — у реальному засіданні такі речі неприпустимі. Загалом не думаю, що запровадження онлайн-форматів є тим, що задовольнить нагальні потреби правосуддя в Україні. Там інший масштаб.

— Доволі гострі дискусії в професійному середовищі спричинило визначення ДСАУ платформи EasyCon як засобу відеоконференцзв’язку. І це логічно, адже інші, більш популярні месенджери, належать компаніям, розташованим за межами нашої країни. Навіть у Сполучених Штатах судді переймаються тим, що такий загальнодоступний засіб комунікації, як, приміром, Zoom, не захищений від зовнішнього втручання, копіювання трансляцій чи знищення запису. Чи може держава ризикувати і дозволяти здійснювати правосуддя, не даючи гарантій, що якийсь хакер не скористається цим у своїх інтересах?

— Сучасні можливості інформаційних технологій захопливі, але ми не можемо нехтувати гарантіями інформаційної безпеки правосуддя на догоду інноваційності. Не думаю, що варто покладатися на іноземні сервіси й месенджери для трансляції та збереження інформації, що містить персональні дані громадян України, матеріали судових справ, докази, записи судових засідань.

Є багато правових аспектів, які потрібно враховувати, аби засідання в режимі онлайн відповідали вимогам процесуального законодавства. Це складна тема, яка перебуває на межі права та інформаційних технологій. Навряд чи ідеальні готові рішення можна просто скачати і почати застосовувати в судочинстві.

Випадок з EasyCon демонструє всю парадоксальність цього вибору між інтуїтивно простим застосунком з «Плеймаркету» й унікальною ІТ-розробкою під конкретні цілі і замовника. Нині наказ Державної судової адміністрації про використання EasyCon змінено саме через публічне невдоволення. Критика була очікуваною, бо, коли виникає криза, люди хочуть отримати зрозумілі інструменти для її вирішення, а не для ускладнення.

Ця програма викликала недовіру через брак роз’яснення, відсутність діалогу з професійною спільнотою. До того ж користуватися програмою могли лише ті, хто має електронний підпис. По суті, наявність цифрового підпису поставили вище за право на справедливий суд. Хоча закон передбачав, що дистанційну участь у засіданні можуть брати особи, які не мають цифрового підпису.

«У нас немає проблеми існування ВККС, у нас є проблема кадрового дефіциту»

— Карантин рано чи пізно завершиться, проте він навряд чи відверне парламентську більшість від подальших спроб удосконалити суддівське врядування. Відомо, що в парламенті вже готують чергові зміни до закону «Про судоустрій і статус суддів». Зокрема, попри рішення Конституційного Суду, нардепи, схоже, не відмовилися від намірів сформувати Вищу кваліфікаційну комісію суддів за допомогою іноземних помічників. Наскільки доречна така допомога? Чи є у влади об’єктивні підстави не довіряти попереднім суб’єктам формування ВККС?

— У мене немає інформації, що рішення КС не буде виконане з подачі якихось народних депутатів. Наскільки я знаю, законопроект, яким повинні бути внесені зміни до закону «Про судоустрій і статус суддів» з урахуванням позиції КС, нині в процесі розроблення. І я не радив би робити ставку на експрес-методи його написання і прийняття. Це не така легка тема, де швидкість є перевагою.

Що ж до статусу іноземних помічників, як ви їх називаєте, то він повинен бути врегульований відповідно до вимог Конституції. У цьому я повністю переконаний, і на це вже вказали у своєму висновку Венеціанська комісія та Конституційний Суд.

— Чи потрібен сьогодні такий самостійний орган, як ВККС, який лише проводить добір кандидатів? Адже в будь-якому разі остаточне рішення залишається за ВРП. Чи не логічніше доручити проведення добору та конкурсів на вакансії в судах, наприклад, Національній школі суддів? Чи, як пропонує Венеціанська комісії, передати ці повноваження самій ВРП?

— Потрібна ВККС чи ні — це питання стратегії судової реформи. Визначення повноважень інституцій повинне бути продиктоване реальними проблемами судової системи, а не гаслами. Так от. У нас немає проблеми існування ВККС, у нас є проблема кадрового дефіциту і якості професійної підготовки суддів. І, оцінивши масштаби цих проблем, можна будувати логіку їх розв’язання.

Венеціанська комісія справді привітала зближення ВККС і ВРП і рекомендувала в довгостроковій перспективі приєднати ВККС до ВРП, аби спростити систему суддівського врядування.

Проте висновок ВК щодо закону №193-ІХ, на мою думку, поки що не дістав належної уваги законодавчого органу. Якщо ми покладаємось у реформах на міжнародних партнерів, то потрібно дослухатися до їхніх рекомендацій. Це сприяє довірі й демонструє повагу до тієї допомоги, яку вони надають Україні. Я маю на увазі інституційних партнерів — Раду Європи та її органи.

Коли хтось бере на себе роль інтерпретатора думки міжнародних експертів, намагається своєю громадською організацією підмінити позицію міжнародних організацій, це треба відразу ідентифікувати. Саме це сталося з міжнародними оцінками проекту №1008, який у подальшому став законом №193-ІХ. Такі самозвані помічники викривлюють діалог з європейськими партнерами. Думаю, ми здатні порозумітися без послуг таких «посередників» і надалі саме так і відбуватиметься.

«Всі ці домисли про якісь внутрішні страхи членів ВРП абсолютно не відповідають дійсності»

— Між іншим, чому ВРП відмовилася від дистанційної участі в засіданнях її членів? Невже не довіряєте безпеці такого зв’язку і переймаєтеся через порушення таємниці нарадчої кімнати?

— Форма наших засідань під час карантину обговорювалася, і було знайдено таке рішення, яке не передбачає дистанційної участі в засіданнях для членів ВРП. У нас була ідея «онлайн для всіх», але вирішили не змінювати місця проведення засідання. Це приміщення ВРП. Дистанційно можуть брати участь лише запрошені особи.

Наше рішення продиктоване не тільки питаннями безпеки службової інформації, а й репутаційними аргументами. Це державний орган. Він має демонструвати стабільність і повну ефективність роботи.

— Ще одна новела, що з’явилася незадовго до карантину, — припинення трансляцій засідань Ради. Причому навіть розгляду тих питань, що не стосуються дисциплінарних проваджень. Чому Рада сьогодні відійшла від гласності? Кого бояться члени ВРП?

— Ця новела в регламенті ВРП з’явилася не у зв’язку з карантином, а на підставі змін до профільного законодавства. Я не вважаю, що це рішення обмежує відкритість Ради. По-перше, вся інформація про діяльність, рішення ВРП, порядок денний засідань, звіти, статистика, реєстри розміщені у відкритому доступі на сайті. Той, хто хоче проаналізувати нашу діяльність, навряд чи стикнеться з дефіцитом офіційної інформації.

По-друге, за клопотанням сторін засідання може відбуватись у режимі трансляції. Такі випадки є. Тому всі ці домисли про якісь внутрішні страхи членів ВРП абсолютно не відповідають дійсності.

Просто є така особливість, що «професійні критики» ВРП вважають себе експертами з емоцій членів Ради. Я часто читаю, що в мене були якісь думки, і їх аналізує людина, з якою я взагалі не спілкувався. Тому краще запитувати прямо, ми відкриті до преси.

— На цьому тижні ВРП розпочала дистанційні співбесіди з кандидатами на посади в місцевих судах. Ці співбесіди мають транслюватися в Інтернеті, аби кожен охочий міг переконатися в об’єктивності рішень Ради. Чи буде знову знайдено пояснення, чому це потрібно приховувати від суспільства? Хоча ми пам’ятаємо, як транслювалися відбори до Верховного та Вищого антикорупційного судів. Що змінилося?

— Всі засідання мають відбуватися відповідно до регламенту. Якщо будуть подання про те, щоб ці кадрові засідання транслювати онлайн, ми їх розглянемо, як зазвичай відбувається. Ще раз хочу наголосити, що рішення ВРП приймає на основі закону незалежно від того, транслювалося засідання онлайн чи ні.

— Якби самій Раді доручили підготувати пропозиції щодо подальшої судової реформи, якими були б ваші основні пропозиції? Зокрема, чи не варто переглянути так звану оптимізацію місцевих судів, започатковану попередньою владою?

— ВРП має право голосу в кожній судовій реформі з огляду на її конституційний статус. З точки зору механізму це право реалізується шляхом направлення до парламенту консультативних висновків до законопроектів у сфері правосуддя. Тому важливо, щоб механізм реально працював, а не був просто декларацією.

Серед реформаторських ідей, які мені подобаються, — надання ВРП права законодавчої ініціативи і розширення квоти адвокатів у складі Ради. Вважаю, що ці обидва кроки посилять незалежність органу суддівського врядування.