Вітер у кишенях

Урахування процесуальних нюансів допоможе боржникам і кредиторам уникнути зайвих витрат

Розглядаючи справи про банкрутство, господарські суди в окремих випадках допускають неточності в трактуванні законодавчих норм. З метою забезпечення єдиного підходу до розгляду справ зазначеної категорії судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду узагальнила правові висновки, викладені в постановах ВС у справах про банкрутство за квітень поточного року.

Інший склад суду

Підставами для передання справи про банкрутство на розгляд в іншому складі суду відповідно до ст.20 Господарського процесуального кодексу (у редакції до 15.12.2017) є скасування постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та ухвал у справі, які вирішують питання по суті.

У постанові від 5.04.2018 у справі №43/75-15/7-б ВС наголосив, що скасування судових рішень, ухвалених у результаті розгляду заяв про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником у межах справи про банкрутство, не є підставою для передання справи про банкрутство іншому складу суду.

З огляду на особливості слухання справ про банкрутство підставами для їх передання на розгляд в іншому складі суду є скасування постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури та ухвал, які вирішують питання по суті. Такі ухвали фактично є судовими рішеннями, котрі стосуються всієї справи (ухвала підготовчого засідання, ухвала про затвердження плану санації, ухвала про затвердження звіту ліквідатора, ліквідаційного балансу боржника та припинення провадження у справі тощо), у тому випадку, коли вони повертаються до суду першої інстанції.

ВС визнав обґрунтованим висновок апеляційного господарського суду про те, що скасування ухвали за результатами розгляду конкретних кредиторських вимог чи судового рішення про визнання недійсними правочинів виключає відповідно до ст.20 ГПК повторний розгляд тим самим суддею вищевказаних кредиторських вимог чи питання про визнання недійсними правочинів у цій справі, тому справа саме в цій частині підлягає розгляду іншим складом суду, а в іншій частині справа про банкрутство передається на розгляд судді, який попередньо її розглядав.

Без права на оскарження

Особа, яка не набула статусу кредитора, інвестора чи іншого учасника у справі про банкрутство й не довела порушення своїх прав, позбавлена права оскаржувати прийняту у справі ухвалу.

На цьому в постанові від 3.04.2018 №910/2099/17 наголосив ВС.

Провадження про банкрутство товариства було порушено на підставі ст.95 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 №2343-XII, яка передбачає процедуру ліквідації банкрута за ініціативою його засновників без застосування процедур розпорядження майном і санації. У цьому випадку санація в розумінні ст.7 закону №2343-XII є спрощеною, оскільки не передбачає без зміни волевиявлення засновників боржника введення інших процедур (санації, розпорядження майном). Отже, висновки господарських судів про відмову у введенні санаційної процедури за відсутності даних у матеріалах справи про зміну волевиявлення засновника щодо ліквідації боржника та узгодження з ним питання про можливість уведення санації ВС визнав у цілому правильними.

Апеляційний суд установив, що фізична особа, яка подала скаргу, не набула статусу кредитора у справі, оскільки не звернулася з грошовими вимогами до боржника у визначені законодавством порядок і строки. Ухвалою місцевого суду особі відмовлено в задоволенні заяви про введення процедури санації та участь її у справі в санації як інвестора боржника.

ВС визнав обґрунтованим припинення апеляційним судом провадження за скаргою особи на ухвалу місцевого суду про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу товариства, ліквідацію банкрута та припинення провадження у справі, оскільки ця особа не набула статусу кредитора, інвестора чи іншого учасника у справі про банкрутство, не довела порушення своїх прав, а тому позбавлена права оскаржувати прийняту у справі ухвалу.

Справедлива рівновага

Якщо спір про недійсність угоди впливає на визначення розміру кредиторських вимог, він розглядається в межах справи про банкрутство. Про таке йдеться в постанові ВС від 3.04.2018 №910/3353/16.

Ухвалою місцевого суду, залишеною без змін постановою апеляційного суду, товариству відмовлено в прийнятті заяви про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги в межах справи про банкрутство на підставі пп.1 ч.1 ст.62 ГПК (у редакції до 15.12.2017) як такої, що не підлягає розгляду в господарських судах.

Скасовуючи ухвалені рішення, ВС зазначив, що місцевий суд, установивши відсутність підстав для визнання недійсними спірних договорів відповідно до положень ст.20 закону №2343-XII та те, що ця заява не підлягає розгляду в межах справи про банкрутство, не мав права відмовляти в прийнятті заяви товариства, оскільки заявник підставами для визнання недійсними договорів зазначав положення стст.203, 215 Цивільного кодексу та ст.24 закону «Про іпотеку» від 5.06.2003 №898-IV.

Також ВС констатував, що ініціюючий кредитор у своїй позовній заяві просив визнати недійсними договори про відступлення права вимоги, укладені суб’єктами, які є кредиторами у справі товариства. Вирішення цього спору матиме прямим наслідком з’ясування питання обґрунтованості й розміру кредиторських вимог цих кредиторів, що безпосередньо впливатиме на права ініціюючого кредитора — позивача.

Європейський суд з прав людини неодноразово стверджував: критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності розглядатиметься як порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано справедливої рівноваги між інтересами держави, пов’язаними з утручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від цього. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Водночас ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку сферу розсуду, за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

У зв’язку із цим ВС визнав за необхідне відступити в даній ситуації від буквального тлумачення положень ст.20 закону №2343-XII і дійшов висновку про необхідність розгляду позовної заяви в межах справи про банкрутство, оскільки в іншому випадку це свідчитиме про непропорційне втручання з боку суду в право власності кредиторів і призведе до порушення розумних строків розгляду справи.

Забезпечені кредитори

Забезпечені кредитори набувають статусу учасника провадження у справі з моменту порушення такого провадження, а також право на оскарження ухвали про порушення провадження. На цьому ВС акцентував увагу у постанові від 17.04.2018 №904/6950/17.

Апеляційний суд провадження за скаргою банку припинив на підставі п.1 ч.1 ст.80 ГПК (у редакції до 15.12.2017). Послався на те, що скаржник не надав доказів визнання ухвалою суду його кредиторських вимог до боржника, а тому він не набув статусу конкурсного кредитора (або забезпеченого кредитора) та, відповідно, сторони або учасника провадження у справі й не мав належних процесуальних прав на оскарження ухвали підготовчого засідання.

ВС визнав такі висновки безпідставними та скасував ухвалу з огляду на те, що аналіз положень закону №2343-XII, а також положень ч.2 ст.33 закону №898-IV дає підстави вважати, що права забезпеченого кредитора можуть уважатися порушеними, оскільки після відкриття провадження у справі пред’явлення забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише в порядку, передбаченому законом №2343-XII та в межах провадження.

Безстрокове розпорядження

Особливості проведення процедури розпорядження майном боржника не передбачають можливості зупинення перебігу строків у процедурі розпорядження майном боржника. Про таке йдеться в постанові ВС від 5.04.2018 №910/11892/17.

Урахувавши положення закону №2343-XII, які встановлюють особливості проведення процедури розпорядження майном боржника, а також те, що приписи стст.22, 23, 25 зазначеного акта не передбачають можливості зупинення перебігу строків у процедурі розпорядження, ВС визнав обґрунтованим висновок апеляційного суду про безпідставність зупинення місцевим судом провадження у справі про банкрутство товариства. У цій справі процесуальні дії учасників та суду мають учинятися чітко у строки, встановлені законом, а недотримання встановленого чинним законодавством строку розгляду заявлених вимог кредиторів свідчить про безпідставне затягування слухання, що може призвести до спричинення збитків як кредиторам, так і боржнику.

Виходячи з викладеного, ВС визнав необґрунтованим довід касаційної скарги, що апеляційний суд проігнорував приписи стст.41, 79 ГПК (у редакції до 15.12.2017), та скасував ухвалу місцевого суду про зупинення провадження.

Поряд з наведеним ВС зазначив, що відповідно до п.7 ч.1 ст.83 закону №2343-XII господарський суд закриває провадження у справі про банкрутство, якщо боржник виконав усі зобов’язання перед кредиторами. Тому в разі виконання боржником усіх зобов’язань перед кредиторами провадження у справі відповідно до положень ч.1 ст.83 закону №2343-XII підлягає закриттю. Це, у свою чергу, спростовує доводи боржника про необхідність зупинення провадження у справі про банкрутство через те, що в разі задоволення позову в іншій справі банк матиме можливість виконати судове рішення в повному обсязі.

Недійсність правочинів

Дослідження (огляд) господарськими судами оригіналів договорів є обов’язковою умовою повного, всебічного й об’єктивного розгляду позову про визнання їх недійсними.

Скасовуючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог банку про визнання недійсним договору поруки, заявлених у межах провадження у справі, ВС погодився з позицією скаржника, що господарський суд зобов’язаний витребувати оригінали для огляду доказів, які є предметом позову про визнання недійсним договору, в особи (учасника справи), яка подала копію зазначеного договору.

У постанові ВС від 4.04.2018 №912/2185/16 ідеться про те, що відсутність факту дослідження (огляду) судами попередніх інстанцій оригіналу договору поруки є порушенням ст.43 ГПК (у редакції до 15.12.2017), оскільки без учинення зазначених дій господарський суд не може повно, всебічно й об’єктивно розглянути позов про визнання недійсним договору поруки.

У постанові від 5.04.2018 №910/8493/17 ВС підкреслив таке. Умовами договору передбачено, що права та обов’язки сторін можуть бути передані (відступлені) третім особам лише за їх (сторін) взаємною письмовою згодою. Відчуження права вимоги без дотримання цих умов договору є правомірним, якщо воно було вчинено в межах процедури банкрутства в ліквідаційній процедурі.

Рішенням місцевого суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, відмовлено в задоволенні позовних вимог підприємства про визнання недійним договору купівлі-продажу грошових вимог у частині купівлі-продажу права грошової вимоги до підприємства, укладеного в порядку реалізації майна боржника, визначеному законом №2343-XII. Залишаючи судові рішення без змін, ВС виходив із такого. У чч.1 та 2 ст.44 закону №2343-XII передбачено, що після проведення інвентаризації та оцінки ліквідатор здійснює продаж майна банкрута такими способами:

• проведення аукціону;

• продаж безпосередньо юридичній або фізичній особі.

Вибір способів продажу відбувається з метою забезпечення найвищої ціни.

Отже, з моменту порушення стосовно боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс його юридичних правовідносин, і спеціальні норми закону №2343-XII при розгляді справ мають пріоритет у застосуванні перед іншими законодавчими актами України. Доводи скаржника про те, що право вимоги до підприємства, яке виникло на підставі договору поставки, не могло бути відчужено на користь відповідача без попередньої письмової згоди позивача, ВС відхилив.

Обмежене коло

Звертатися до суду із заявою про визнання недійсними правочинів (договорів) відповідно до приписів ч.1 ст.20 закону №2343-XII мають право виключно арбітражний керуючий або конкурсний кредитор, а не заставний кредитор. На це ВС звернув увагу в постанові від 5.04.2018 №922/2610/15.

Відповідно до приписів ч.1 ст.20 закону №2343-XII правочини (договори) або дії боржника з майновим, які були вчинені після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи, можуть бути визнані недійсними або спростовані судом у межах провадження за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора.

Скасовуючи ухвалені у справі рішення, ВС зазначив, що господарські суди під час розгляду заяви банку про визнання недійсним договору про передання прав на знак для товарів та послуг не встановили відповідності заявника (банку) нормам ч.1 ст.20 закону №2343-XII.

У постанові ВС від 16.04.2018 №910/9004/13 підкреслюється, що акт звірки взаєморозрахунків, про спростування якого заявлено вимоги в порядку ст.20 закону №2343-XII, не є майновою дією, оскільки його складання не потягло відчуження майна боржника, прийняття ним зобов’язань без відповідних майнових дій іншої сторони, відмови від власних майнових вимог тощо.

Залишаючи без змін ухвалені у справі рішення, якими відмовлено в задоволенні заяви ініціюючого кредитора про спростування майнових дій боржника, ВС виходив із такого. Під майновими діями боржника, у контексті положень ст.20 закону №2343-XII, слід розуміти юридичні дії, які є підставою для виникнення, зміни, припинення правовідносин, зокрема виконання боржником зобов’язань за вже здійсненим до початку відповідного року правочином на шкоду власним інтересам або інтересам інших кредиторів, виконання зобов’язання раніше встановленого строку, відмови від власних майнових вимог, сплати коштів кредитору або прийняття майна в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна, тощо.

Відповідно, під спростуванням майнових дій слід розуміти оспорення фактичних даних чи обставин, які визначають правомірність майнових дій боржника щодо розпорядження його майном на підставі його рішень, які не відповідають законодавству та/або компетенції службових осіб боржника або його органів чи вчинені без достатніх підстав. Спростовано може бути не будь-які майнові дії боржника, а тільки ті, які відповідають ознакам, установленим у ч.1 ст.20 закону №2343-XII.

З огляду на положення законодавства ВС визнав обґрунтованим висновок місцевого суду, з яким погодилась апеляційна інстанція, що акт звірки взаєморозрахунків, про спростування якого заявлено вимоги, не є майновою дією, оскільки його складення не потягло за собою відчуження майна боржника, прийняття ним зобов’язань без відповідних майнових дій іншої сторони, відмови від власних майнових вимог тощо.