Вислати не можна залишити

Інститут екстрадиції в новому КПК не узгоджується з міжнародними зобов’язаннями

Запропоноване проектом №9700 оновлення кримінального провадження в частині видачі Україною правопорушників, на жаль, не обійшлося без недоліків. Утім, до другого читання вони можуть бути усунені.

Суттєве оновлення

 Інститут видачі особи (екстрадиції) спрямований на забезпечення принципу невідворотності покарання винних у вчиненні суспільно небезпечних діянь і відіграє важливу роль у зміцненні та розвитку міжнародного співробітництва держав у сфері кримінального судочинства.

У деяких країнах (Австрія, Німеччина, Бельгія, Швеція, Франція, Фінляндія) прийняті окремі закони про екстрадицію, які є частиною не тільки кримінально-процесуального, а й суміжних галузей законодавства. Проте в більшості держав правова основа екстрадиції встановлюється виключно нормами кримінального та кримінально-процесуального права.

Саме останнім шляхом рухається й Україна. Наразі питання екстрадиції регулюються Конституцією, Кримінальним, Кримінально-процесуальним кодексами, а також Європейською конвенцією про видачу правопорушників від 13.12.1957 та іншими міжнародними договорами.

Проект Кримінального процесуального кодексу передбачає суттєве оновлення інституту екстрадиції. Зауважимо, що нові положення містять як недоліки, так і переваги порівняно з чинним кодексом. Розглянемо окремі найбільш істотні недоліки та переваги проекту в цій частині.

 За проступки висилати не можна

 Згідно з проектом процедура екстрадиції може застосовуватися до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення — злочин чи кримінальний проступок. Утім, застосування процедури екстрадиції до осіб, котрі вчинили інші, ніж злочини, кримінальні правопорушення, не узгоджується з міжнародними зобов’язаннями України.

Наприклад, ратифікувавши Європейську конвенцію про видачу правопорушників, Україна взяла на себе зобов’язання здійснювати видачу лише осіб, котрі скоїли злочини, за які передбачено позбавлення волі на не менш ніж 1 рік.

Окрім того, видача осіб, які скоїли інші, ніж злочини, кримінальні правопорушення, є невиправданою, оскільки ефект від неї буде неспівмірним з витратами держав на здійснення такої процедури.

Тому потребують уточнення положення проекту, що визначають кримінальні правопорушення, у зв’язку з учиненням яких компетентні органи іноземної держави або України можуть звертатися один до одного із запитом про видачу особи.

 Тримання під вартою

 Проектом передбачається застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для забезпечення здійснення екстрадиції. Зі змісту ст.586 документа вбачається, що цьому передує затримання особи.

Разом з тим положення, що регламентують порядок затримання осіб стосовно яких надійшов запит про їх видачу чи тимчасовий арешт, відсутні. Водночас відповідно до ст.207 проекту ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді, суду, за винятком затримання особи «при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення або безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, котра підозрюється у його вчиненні».

З огляду на викладене проект доцільно було б доповнити положенням щодо надання повноважень певним органам чи особам затримувати осіб, стосовно яких до компетентних органів України надійшов запит про їх видачу чи тимчасовий арешт. В іншому випадку затримання таких осіб не грунтуватиметься на законі та буде протиправним.

Інша проблема може виникнути у зв’язку з відсутністю в проекті положення про можливість розгляду судом клопотання про вжиття запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у випадку оголошення особи в міжнародний розшук. Так, відповідно до ст.576 проекту компетентний орган України до запиту про тимчасовий арешт повинен додати копію судового рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За змістом ч.1 ст.193, розгляд згаданого клопотання повинен відбуватись обов’язково за участю обвинуваченого. У такому разі в суду будуть відсутні підстави застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а в компетентного органу України — підстави для звернення до іноземної держави.

Ще однією прогалиною проекту є відсутність такої підстави для закриття кримінального провадження, як неотримання згоди держави, яка видала особу. Екстрадиційний процес грунтується на тому, що видана особа не може переслідуватися, засуджуватися або затримуватися з метою виконання вироку чи постанови про тримання під вартою ні за яке кримінальне правопорушення, вчинене до її видачі, крім кримінального правопорушення за яке вона була видана (ч.1 ст.579 проекту).

Ураховуючи наведене, можемо твердити: в разі прийняття КПК в нинішній редакції в слідчого, з одного боку, будуть відсутні підстави для проведення слідчих дій, з другого — пов­новаження на закриття чи зупинення кримінального провадження.

 Остаточне рішення — не за судом

 Чинний КПК встановлює таку процедуру видачі особи. Після надходження відповідного запиту компетентного органу іноземної держави щодо видачі особи центральний орган України, яким є Генеральна прокуратура або Міністерство юстиції, організовує перевірку, яка проводиться безпосередньо центральним органом або за його дорученням (зверненням) прокуратурою області, та приймає рішення із цього питання. Рішення центрального органу про видачу може бути оскаржено особою, стосовно якої воно прийняте, її захисником чи законним представником до місцевого суду. Постанова судді може бути оскаржена до апеляційного суду прокурором, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, особою, щодо якої прийнято рішення, її захисником та законним представником. Рішення суду апеляційної інстанції може бути оскаржене лише прокурором, та й то тільки з окремих підстав.

Натомість проектом істотно змінено порядок розгляду запиту про видачу особи. Після надходження останнього уповноважений орган, яким є Генеральна прокуратура або Мін’юст, розглядає його по суті. При цьому органу дано повноваження давати доручення прокуратурам Автономної Республіки Крим, областей, м.Києва й Севастополя здійснювати перевірку щодо можливих перешкод для видачі особи. Уповноважений (центральний) орган надсилає до місцевого суду матеріали перевірки, свій попередній висновок про можливість видачі. За наявності визначених законом та міжнародним договором підстав суд приймає рішення про допустимість видачі. Остаточне рішення щодо екстрадиції приймає уповноважений (центральний) орган України. При цьому має бути враховано рішення суду.

На наш погляд, запропонована в проекті процедура є нелогічною, оскільки остаточне рішення щодо видачі особи повинен приймати суд, а не інший орган державної влади, якому фактично надано повноваження проводити перевірку судового рішення. Крім того, у проекті відсутні положення про можливість оскарження остаточного рішення уповноваженого (центрального) органу щодо видачі особи. Водночас видається дискусійним питання про можливість оскарження рішень цього органу в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства.

 Прискорення процедури

 Утім, проект не позбавлений і позитивних новел. Так, на відміну від чинного КПК, в ст.583 проекту визначені обставини, які повинен ураховувати уповноважений орган під час прийняття рішення про те, який із запитів про видачу особи буде розглядатися, якщо таких надійшло кілька.

Також регламентується спрощений порядок видачі осіб, який може бути застосований лише у випадку наявності письмової заяви такої особи про її згоду на видачу. Відмінність цього порядку від звичайного полягає в тому, що при ньому не проводиться екстрадиційна перевірка та встановлені коротші строки для вирішення судом та уповноваженим органом питання щодо видачі особи.

Відсутність спрощеного порядку в чинному КПК значно затягувало вирішення питання та бюрократизувало процедуру екстрадиції. Окремі недоліки інституту екстрадиції не усунуто й проектом. Згідно з ч.2 ст.25 Конституції «громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі». Аналогічні положення щодо невидачі виключно власних громадян містяться й у міжнародних договорах.

Разом з тим відповідно до ч.1 ст.10 Кримінального кодексу «громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду». Тобто це положення кримінального законодавство суттєво розширило коло суб’єктів, які не підлягають видачі. Склалася ситуація, за якої підстави відмови у видачі особи національним кримінальним законодавством, з одного боку, і Конституцією та міжнародними договорами — з другого, не узгоджуються між собою.