Як забезпечити право на справедливий розгляд на завершальній стадії судового провадження?
Попри суттєві зрушення у сфері вдосконалення системи правосуддя, ще є низка проблем, розв’язання яких потребує вдосконалення як законів, так і практики їх застосування. Першорядним з-поміж негараздів залишається незабезпечення своєчасного й належного виконання судових рішень. Це стосується виконання рішень не тільки судів загальної юрисдикції, а й Конституційного Суду, Європейського суду з прав людини, іноземних судів.
Дуалізм виконання
На цій ниві напрацьовано досить значну законодавчу базу, засновану насамперед на конституційному положенні про те, що судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України. Так, наприклад, ухвалено закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006, який регулює відносини, що виникають, зокрема, внаслідок обов’язку держави виконати вердикти ЄСПЛ у справах проти України. Законом «Про судоустрій і статус суддів» були внесені зміни до ст.382 Кримінального кодексу, згідно з новою редакцією якої значно розширений перелік суб’єктів, які несуть відповідальність за невиконання судового рішення — від спеціального суб’єкта — службових осіб до суб’єкта загального — невизначеного кола осіб.
Питанню виконання судових рішень також присвячені положення процесуальних кодексів. 5 червня 2012 року прийнято закон «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який набрав чинності 1.01.2013. Одначе практика свідчить, що в нинішній системі виконання рішень ще наявні певні недоліки.
Так, умови й порядок виконання рішень судів залишаються поза межами впливу третьої гілки влади, а суди фактично повністю усунуті від цього процесу. У той же час відповідно до актів ЄСПЛ та КС належне виконання судових рішень є невід’ємною складовою права на справедливий суд. Зокрема, відповідно до вердикту ЄСПЛ у справі «Шмалько проти України» виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду». У свою чергу КС також наголошував, що невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (абз.2 п.3 рішення КС від 25.04.2012 №11-рп/2012).
Наразі виконання судових рішень здійснюється відповідно до закону «Про виконавче провадження», згідно з яким це є завершальною стадією судового провадження. Водночас примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції. Це вкотре ставить на порядок денний питання незалежності судової гілки влади на всіх стадіях провадження.
Проблема залишається актуальною в контексті побудови реальної системи стримувань і противаг, поділу влади, функціонування незалежної судової системи. Вбачається кілька варіантів її вирішення:
• внести зміни до законів «Про судоустрій і статус суддів», «Про виконавче провадження» щодо введення органів виконання судових рішень до системи судової влади;
• наділити суди ефективними законодавчими важелями контролю за діяльністю органів ДВС із наданням можливості нагляду за станом та перебігом виконання судових рішень.
Непідкріплена обов’язковість
Чи не найменш урегульованою на законодавчому рівні є проблема виконання рішень Конституційного Суду. Окремі аспекти проблематики знайшли розв’язання на рівні актів самого Суду, однак загалом негаразди її ще тільки належить подолати.
Не дає остаточної відповіді на питання щодо порядку виконання рішень КС і закон «Про виконавче провадження», який тільки наголошує на тому, що це сукупність дій, спрямованих на примусове виконання рішень судів. Однак на практиці виникає багато плутанини та запитань щодо можливості застосування норм зазначеного закону до актів Конституційного Суду через особливий статус останнього. Крім того, відкритим залишається питання стосовно порядку виконання конституційного припису про відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами й діями, що визнані неконституційними.
Попри те що ст.69 закону «Про Конституційний Суд України» наголошує на обов’язковому виконанні рішень і врахуванні висновків КС, а ст.70, що має назву «Порядок виконання рішень і висновків Конституційного Суду України», навіть закладає певні підвалини цього процесу, повний цикл дій з виконання актів КС залишається неврегульованим.
Конституційний Суд спробував виправити ситуацію, вказуючи в окремих рішеннях порядок їх виконання та органи, відповідальні за це (рішення у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції
від 30.09.2010 №20-рп/2010, у справі про бюджет Автономної Республіки Крим на 1998 рік від 2.06.98 №7-рп). В окремих випадках Суд навіть вказував на преюдиціальне значення своїх рішень при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії положень, визнаних неконституційними (див., наприклад, рішення КС у справі щодо стажу наукової роботи від 19.06.2001 №9-рп/2001, у справі про відшкодування шкоди державою від 3.10.2001 №12-рп/2001). Однак і це не вирішує всього комплексу питань, що виникають на практиці.
Отже, чинне законодавство не містить прямого поетапного механізму виконання вердиктів КС, зокрема щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами й діями, які визнані Судом неконституційними. Це, у свою чергу, створює передумови для ухилення від виконання рішень та висновків КС, нівелює високу роль та значення єдиного органу конституційної юрисдикції.
Для створення дієвого механізму виконання та реалізації рішень і висновків КС, зокрема в частині відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди, може бути використано один з таких шляхів:
• прийняти спеціальний закон — на кшталт «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ідея створення та прийняття якого вже давно обговорюється юридичною громадськістю;
• внести зміни до закону «Про Конституційний Суд України» з метою врегулювання цього питання.
Це значно підвищило б як захист прав і свобод громадян України, так і роль самого КС у житті суспільства, сприяло б формуванню високої культури органів влади та громадян в питанні дотримання акта найвищої юридичної сили.
Законодавчі завдання
Виконання судових рішень пов’язане ще з низкою проблем як законодавчого забезпечення, так і правозастосовного, контрольного характеру. Для їх розв’язання доцільно здійснити такі заходи.
Насамперед — унести зміни до постанови ВР «Про комітети Верховної Ради України сьомого скликання» від 25.12.2012 №11-VII та додатку до неї з метою віднесення до предмету відання профільного комітету питань щодо виконання судових рішень в Україні. У складі цього ж комітету слід утворити підкомітет, на який покласти такі обов’язки:
• аналіз правозастосовної практики та проведення постійного моніторингу виконання рішень судів;
• аналіз ефективності їх виконання;
• підготовку матеріалів для систематичного інформування парламенту про хід виконання судових рішень.
Також слід посприяти якнайшвидшому проходженню проекту закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо виконання судових рішень» (№2399).
У свою чергу Кабінет Міністрів має забезпечити своєчасне виконання положень п.2 «Прикінцевих положень» закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» стосовно підготовки та подання до парламенту до 1 січня 2014 року відповідних законодавчих пропозицій. Також потрібно розробити та внести на розгляд ВР зміни до деяких законів щодо вдосконалення виконання рішень та застосування практики Конституційного Суду, зокрема в частині створення механізму відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами й діями, що визнані неконституційними.
Очевидно, задля належної реалізації положень закону «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» необхідно також розглянути питання про збільшення видатків з державного бюджету, передбачених на ці цілі.
АРТЕМ ЯНЧУК - завідувач сектору розвитку парламентаризму відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України
Коментарі
Думаю, было бы неплохо предоставить КСУ право отменять решения судов на основании неприменения или неправильного применения правовых позиций КСУ.