В очікуванні законної сили вироку

Чи відповідає Конституції безстрокове тримання під вартою?

Тримання під вартою є найсуворішим запобіжним заходом, яке суттєво обмежує конституційне право людини на свободу та особисту недоторканність. Відтак, його застосування потребує суворого додержання фундаментальних принципів права.

Строковість за законом

І науковці, і адвокати-практики постійно порушують такі питання, як важливість обґрунтованості підозри, наявність ризиків, врахування тяжкості злочину, дотримання прокурором порядку складання клопотання тощо. Проте меншого поширення дістала проблема безстроковості тримання під вартою осіб, щодо яких ще немає вироку, який би вступив у законну силу.

Як відомо, строковість тримання під вартою як запобіжного заходу передбачає, що суд (слідчий суддя або суддя) повинен періодично розглядати питання продовження застосування до особи відповідного запобіжного заходу, ґрунтовно перевіряючи, чи наявні для цього підстави. Така позиція підтверджується Конституційним Судом, який у рішенні від 23.11.2017 №1-р/2017 зауважив, що обґрунтованість застосування запобіжних заходів, пов’язаних з обмеженням права особи на свободу та особисту недоторканність, має піддаватися судовому контролю через певні проміжки часу, періодично об’єктивним та неупередженим судом на предмет перевірки наявності чи відсутності ризиків, за яких вказані запобіжні заходи застосовуються, у тому числі при закінченні досудового розслідування, коли деякі ризики вже можуть зникнути.

Відповідна строковість дістала пряме законодавче закріплення — ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, згідно з ч.1 ст.197 Кримінального процесуального кодексу, діє не більше 60 днів.

Ця правова конструкція є логічною й виправданою, проте практика йде іншим шляхом.

Без змін до…

Протягом останніх років дедалі частіше у вироках суду першої інстанції можна знайти такий вислів: «залишити обраний запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у слідчому ізоляторі без змін до набрання вироком законної сили».

На перший погляд, може видатися, що проблеми немає, адже всі ми пам’ятаємо, що законом встановлено строк на апеляційне оскарження. Пункт 1 ч.2 ст. 395 КПК передбачає, що апеляційна скарга на вирок може бути подана протягом 30 днів з дня його проголошення. Тобто фактично строк встановлений.

Загалом проблема дійсно не така критична, якщо апеляційна скарга протягом строку не буде подана, а отже, після місячного тримання під вартою особа, що була визнана винною, почне відбувати покарання.

А як щодо випадку, коли апеляційна скарга таки подається і апеляційне провадження відкривається?

По суті, варіантів небагато. Людина перебуває під дією запобіжного заходу, поки суд апеляційної інстанції своєю ухвалою не скасує рішення про тримання під вартою або поки суд не винесе рішення по суті розгляду апеляційної скарги.

Теоретично суд апеляційної інстанції може протягом двох місяців (тобто строку, протягом якого особа може перебувати під вартою, не зазнаючи порушення своїх фундаментальних прав на свободу) розглянути апеляційну скаргу та винести рішення по суті. Проте це частіше мрія, аніж реальність.

Таким чином, часто маємо ситуацію, коли апеляційний розгляд перевищує двомісячний строк і відповідно до закону мало би поставати питання про перевірку наявності ризиків і продовження строку тримання особи під вартою.

Невизначеність долі

Також варто звернути увагу на те, чим керуються суди, приймаючи рішення про залишення тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Відповідно до абз.12 п.2 ч.4 ст.374 КПК у резолютивній частині вироку зазначається рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.

Які це має наслідки? Усувається правило про строковість застосування відповідного запобіжного заходу. Суд не розглядає питання про продовження строку тримання під вартою, а отже, людина буде утримуватися під вартою увесь час, доки не буде винесено апеляційне рішення по суті. Але це, як відомо, може тривати довгий, а іноді й занадто довгий період часу.

Отже, людина протягом невизначеного терміну перебуватиме в стані невизначеності своєї долі. До того ж на цей період позбавляється свободи, що фактично перетворюється на процедуру відбування покарання.

На підставі цього правова норма щодо зазначення у резолютивній частині рішення про заходи забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили, навряд свідчить про дотримання прав людини, яка буде вимушена фактично відбувати покарання ще до набуття вироком законної сили.

Тримання невинного

Таким чином, постає запитання: чи відповідає згадана норма ст.374 КПК конституційним приписам?

По-перше, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ч.2 ст.3 Конституції).

По-друге, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом (ч.1 ст.29).

По-третє, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч.1 ст.62).

Можемо припустити, що позиція щодо протиправності та незаконності безстрокового тримання під вартою людини, яка була визнана судом першої інстанції винною, загалом може підлягати дискусії. А як щодо безстрокового тримання під вартою людини, яка була визнана судом першої інстанції невинною?

Тобто суд, визнаючи в своєму рішенні, що особа не винна у вчиненні злочину, який їй інкримінувався, приймає в порядку абз.3 п.1 ч.4 ст.374 КПК рішення «потримати» таку людину під вартою ще протягом невизначеного часу.

Неконституційність такого припису вбачається очевидною.

Європейські стандарти

У цьому контексті доцільно розглянути позиції Європейського суду з прав людини:

«Вираз «після засудження» не може тлумачитися обмежувально, як такий, що стосується лише остаточного обвинувального вироку, оскільки в такому випадку виключається арешт засуджених осіб, які постали перед судом, перебуваючи на волі. Також не можна не враховувати той факт, що вина особи, яку було взято під варту під час апеляційного чи касаційного провадження, була встановлена в ході провадження в суді першої інстанції, яке відповідало вимогам ст.6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (рішення у справі «Вемхофф проти Німеччини», п.9).

Поняття «після» означає не тільки те, що ув’язнення повинно відбуватися після винесення обвинувального вироку з точки зору часу. Крім того, ув’язнення повинно бути результатом, наслідком засудження, залежати чи здійснюватися на підставі обвинувального вироку. Іншими словами, повинен існувати достатній причинно-наслідковий зв'язок між обвинувальним вироком та відповідним позбавленням волі (рішення у справах «Джеймс, Уеллс і Лі проти Сполученого Королівства», п.189; «Моннел та Морріс проти Сполученого Королівства», п.40; «Дел Ріо Прада проти Іспанії [ВП]», п.124).

Як вбачається, ЄСПЛ, аналізуючи питання тримання особи під вартою, веде мову виключно про винесення судом обвинувального вироку.

Без ризиків

Відтак, видається очевидним, що особа, яка по суті виправдана судом, не повинна до моменту набрання законної сили вироком продовжувати утримуватися від вартою, адже фактично в момент винесення виправдувального вироку автоматично підтверджується відсутність ризиків, які передбачено ст.177 КПК відносно неї. І підстав для її утримання під вартою немає.

Враховуючи це, припис абз.3 п.1 ч.4 ст.374 КПК однозначно суперечить Основному Закону, адже встановлює можливість для суду залишити виправдану особу під вартою протягом невизначеного періоду часу. І це суперечить конституційним правам людини.

Тоді як повинен діяти адвокат, коли у вироку прийнято рішення про безстрокове тримання під вартою — питання залишається відкритим.

Закон і Бізнес