Про jura novit curia

Обов’язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із установлених фактів, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню, є складовою класичного принципу jura novit curia.

На це, зокрема, звернула увагу Велика палата Верховного Суду, переглядаючи рішення у справі №662/397/15-ц.

Ряд вкладників звернулися із позовом до банку про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок розкрадання їхніх коштів працівниками банку. Суд першої інстанції зазначив, що позов про відшкодування шкоди на підставі стст.1172, 1192 Цивільного кодексу, які регулюють деліктні відносини, задоволенню не підлягає. Адже правовідносини між банком і позивачами є договірними.

ВП ВС наголосила, що незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові. Адже згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов’язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Натомість відмова у задоволенні позову через помилкове правове обґрунтування позовних вимог є перешкодою в доступі до правосуддя, а відтак — порушенням ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та стст.55, 124 Конституції.

Отже, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову — обов’язком суду, який виконується під час розгляду справи.