Бутерброд для юристів,

або Як оборонні підприємства потрапили в небезпечне павутиння банкрутства

Невдала редакція низки норм закону, який скасував перелік об’єктів державної власності, що не підлягають приватизації, викликала плутанину в роботі правозастосовних органів. Буквальне тлумачення таких положень може породити судову практику, спрямовану на банкрутство оборонних підприємств. В остаточному підсумку це призведе до зниження обороноздатності країни.

Колізійні обмеження

У статті «Танцюючі чоловічки» («ЗіБ») уже йшлося про ситуацію, що склалася зі справами про банкрутство державних підприємств у зв’язку з виходом закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про перелік об’єктів права державної власності, які не підлягають приватизації» від 2.10.2019 №145-IX. Зокрема, говорилося про юридичну помилку законодавця, який замість заборони дозволив уводити процедуру санації та продавати майно державних оборонних підприємств. А ось стосовно суб’єктів господарювання, які взагалі не мають до оборонки ніякого відношення, але мають у статутному капіталі частку державної власності понад 50%, законодавець, навпаки, увів обмеження на застосування такої процедури.

Після цих подій минув рік. І якщо ви думаєте, що парламент, аби врятувати оборонні підприємства, виправив свою помилку, то глибоко помиляєтеся. На жаль, ніхто за цей час так нічого й не зробив.

Як же відреагувала судова практика на застосування ось такого колізійного закону?

Відповідь на це запитання нагадала анекдот про адвокатів, які прийшли в ресторан і почали їсти принесені ними бутерброди. Коли офіціант їх попередив, що до закладу не можна приносити та їсти свою їжу, то вони обмінялися бутербродами та продовжили їсти.

Іншими словами, судова практика пішла шляхом закриття справ про банкрутство. Тільки не стосовно оборонних підприємств, а всіх підряд суб’єктів господарювання, що мають у своєму статутному капіталі частку державної власності понад 50%.

Уміст бутерброда

Коли вводився Кодекс з процедур банкрутства, то законодавець, напевно, мав на меті об’єднати в цьому акті всі закони, які безпосередньо стосуються банкрутства. Але, по суті, все залишилося по-старому.

Норми, які мають процесуальний характер, як і раніше, виявилися відірваними від своєї «історичної батьківщини» й розкиданими по інших нормативних актах. У підсумку це створює плутанину для правозастосовних органів, особливо тоді, коли такі норми не позбавлені колізії.

За ідеєю, суть закону зводилася до скасування нормативно-правового акта, який містив перелік об’єктів, що не підлягають приватизації, і визначення подальшої долі виключно цих об’єктів. Про це наочно свідчить ч.3 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» закону №145-IX, де відносно зазначених об’єктів на 3 роки заборонено відкривати виконавче провадження.

Що ж стосується процедури банкрутства державних підприємств, які як об’єкти були в зазначеному переліку, то, за раніше чинним законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відносно них була заборонена санація та ліквідація (ст.96).

Імовірно, законодавець теж планував зберегти на роки для таких підприємств зазначені обмеження — як щодо нових, так і старих справ про банкрутство. Для цього в законі №145-IX і з’явилася ч.2 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення».

У ній, як і в ст.96 закону про банкрутство, міститься заборона на санацію та ліквідацію, але тільки не для тих підприємств, які раніше перебували в скасованому переліку об’єктів, що не підлягають приватизації, а практично для всіх суб’єктів господарювання, які мають у своєму статутному капіталі частку держвласності понад 50% (винятки становлять оборонні підприємства).

Із цього виникає резонне запитання: чому майно всіх державних підприємств, за винятком тих, які раніше перебували в зазначеному переліку, у виконавчому провадженні продавати можна, а в банкрутстві — ні? Адже, за своєю суттю, процедура банкрутства — це продовження виконавчого провадження.

При цьому згідно з ч.2 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» можна відкривати справи про банкрутство щодо будь-яких державних оборонних підприємств, у тому числі казенних, незважаючи на пряму заборону, що діє стосовно останніх у ч.4 ст.2 КзПБ.

Хліб для бутерброда

Для початку проаналізуймо ч.3 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення», яка теж вельми цікава. Тут слід звернути увагу не стільки на заборону відчуження у виконавчому провадженні майна підприємств, які перебували в зазначеному переліку, скільки на винятки із цього правила.

Річ у тім, що законодавець уможливив продаж майна таких підприємств тільки в тому випадку, коли воно є предметом застави за кредитними зобов’язаннями. Причому кредит може мати місце не тільки відносно грошей, а й товару.

Тут слід мати на увазі, що практично в кожного суб’єкта господарювання в основі заборгованості лежать кредитні правовідносини. Отже, винятки, що містяться в ч.3 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення», по суті, такими не є.

Парадокс також полягає в тому, що в процедурі банкрутства таке майно не буде продане, оскільки санація та ліквідація заборонені. Натомість у виконавчому провадженні — можна. До цього варто додати, що у виконавчому провадженні можна без обмежень продавати майно тих держпідприємств, щодо яких заборонені зазначені процедури банкрутства.

Слід урахувати, що продаж майна у виконавчому провадженні — це, по суті, неорганізована ліквідація підприємства. Свого часу така діяльність виконавчої служби, коли за копійчану заборгованість з молотка йшли цілі державні підприємства й навіть об’єднання, якраз і призвела до появи у 2001 році закону «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». Зазначеним актом уводилася заборона на відчуження майна держпідприємств, яке, зокрема, забезпечувало ведення ними виробничої діяльності.

Тепер знову з молотка будуть іти всі держпідприємства, щодо яких суди закривають справи про банкрутство у зв’язку з неможливістю введення процедур санації та ліквідації. І від цього у виграші будуть не тільки приватні виконавці, які отримають свої 10% за оплачені борги, а й будь-якого роду чорні ділки.

Виходить парадокс, що у виконавчому провадженні можна продавати майно всіх держпідприємств, включно навіть із тими, які були в списку таких, що не підлягають приватизації, а в банкрутстві, за винятком тих, де частка держави в статутному капіталі становить менше ніж 50%, такого робити не можна. Це те саме, якщо знахарям дозволити лікувати людей, а лікарям, навпаки, заборонити.

Що зробила судова практика?

Судова практика пішла шляхом буквального тлумачення ч.2 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення». При такому підході трактується без осмислення сама норма, причому без системного зв’язку або аналізу з іншими статтями цього закону та, відповідно, КзПБ.

І виходить так, що провадження у справах про банкрутство суб’єктів господарювання, які мають у статутному капіталі частку державної власності понад 50% і на час набрання чинності законом від №145-IX перебували в процедурах санації та ліквідації, підлягають закриттю. На думку судів, якщо законодавцем встановлена трирічна заборона на введення санації або ліквідації, то старі справи, де ці процедури були введені, тепер не можуть далі рухатись і, отже, підлягають закриттю.

Суто процесуально вбачається, що такий підхід не можна вважати вдалим. Якщо не можна застосовувати санацію та ліквідацію, то в запасі ще залишається процедура розпорядженням майном. Це по-перше.

А по-друге, якщо підприємство перебувало в процедурі санації, то там продовжує діяти закон про банкрутство. Отже, має місце ще одна процедура — мирова угода.

По-третє, як можна поширювати закон №145-IX на старі справи про банкрутство, якщо про це в ньому прямо не говориться?!

Нарешті, по-четверте, у законі №145-IX немає прямої вказівки на необхідність закриття старих справ про банкрутство, де щодо боржника діють процедури санації та ліквідації.

Павутиння для оборонки

Буквальне тлумачення ч.2 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» несе за собою ще один неприємний момент. Річ у тім, що, цитуючи та тлумачачи цю норму, судова практика, сама того не відаючи, чітко виділяє один виняток із цього правила. Він стосується непоширення на справи про банкрутство оборонних підприємств, у тому числі казенних, приписів про заборону на введення процедури санації.

Користуючись такою позицією правозастосовного органу, тепер будь-який кредитор може з великим успіхом ініціювати процедуру банкрутства казенного оборонного підприємства з подальшим продажем його активів у процедурі санації.

Більше того, ще на етапі процедури розпорядження майном можна без особливих зусиль замінити керівника такого підприємства на арбітражного керуючого та спокійно набирати кредити з подальшим продажем активів.

При цьому забувається, що відповідно до ст.17 Конституції захист суверенітету і територіальної цілісності України є найважливішими функціями держави. Причому для реалізації цих функцій держава повинна зміцнювати обороноздатність країни. І саме оборонні підприємства якраз формують бойовий потенціал Збройних сил як основу обороноздатності.

Водночас судова практика основана на буквальному тлумаченні ч.2 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення». Як наслідок, оборонні підприємства допускаються до процедури банкрутства з подальшим продажем їх майна в санації, що потягне за собою дуже небезпечні наслідки. Інакше кажучи, як колізійна норма, так і вже судова практика, яка пішла за нею, якщо вчасно все не виправити, можуть призвести до зниження обороноздатності країни.

Чого ж хотів законодавець?

Видимі колізії між чч.2 і 3 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення», а також ч.4 ст.2 КзПБ, де мова йде про заборону на застосування кодексу до казенних підприємств, і ст.96 КзПБ (у редакції закону №145-IX) щодо особливостей у процедурі банкрутства державних підприємств, де частка держави в статутному капіталі становить більше ніж 50%, повинні усуватися судами шляхом системного тлумачення цих норм. Зробити висновок щодо них не зумовлює великих труднощів.

Виходячи з проведеного системного тлумачення, можна з повною впевненістю сказати, що на казенні підприємства взагалі не повинні поширюватися положення ч.2 розд.ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення». Адже щодо них як боржників діє чітка заборона на відкриття справ про банкрутство, установлена в ч.4 ст.2 КзПБ.

Не складніший стан справ й із суб’єктами господарювання, частка держави в статутному капіталі яких становить більше ніж 50% і які не перебували в переліку об’єктів, що не підлягали приватизації. Виходячи з назви й цілей закону №145-IX, а також змісту колишньої ст.96 закону про банкрутство і стст.1, 96 КзПБ, шляхом такого ж системного тлумачення можна зробити висновок, що положення закону №145-IX теж не повинні поширюватися на зазначених суб’єктів господарювання.

Тепер стосовно суб’єктів, частка держави в статутному капіталі яких становить 50% і більше та які перебували в переліку об’єктів, що не підлягали приватизації. Незважаючи на вдавану складність, зможемо розшифрувати волю законодавця й нарешті зрозуміти його бажання.

Системний аналіз наведених норм дає всі підстави стверджувати, що під обмеження, установлені законом №145-IX у частині заборони на 3 роки на введення процедур санації та ліквідації, якраз підпадають тільки зазначені суб’єкти господарювання. Що ж стосується оборонних неказенних підприємств, то стосовно них узагалі не повинні вводитися процедури санації та ліквідації.

Нагальні заходи

Для усунення можливих ризиків зниження обороноздатності країни слід терміново внести зміни до закону №145-IX. Насамперед потрібно заборонити відкривати справи про банкрутство оборонних підприємств.

Також варто чітко сказати, що на суб’єктів господарювання, які перебували в списку об’єктів, які не підлягають приватизації, діє трирічний мораторій на введення процедур санації та ліквідації.

Крім того, треба заборонити продаж майна зазначених суб’єктів господарювання у виконавчому провадженні, яке стосується кредитних правовідносин.

До внесення зазначених змін слід формувати судову практику у справах про банкрутство оборонних підприємств, виходячи із системного тлумачення закону №145-IX та відповідних статей КзПБ.