90 років на захисті прав

Cтановлення та розвиток господарського (арбітражного) судочинства в Україні

Наближається значна подія. 90 років минуло відтоді, як на території нашої країни виникла система арбітражних органів, яка в роки незалежності трансформувалася в систему господарських судів. Днем її утворення вважається 21 листопада 1922 року, коли була прийнята постанова Ради Народних Комісарів УСРР про затвердження Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами та підприємствами. Відповідно до цього положення було створено арбітражні комісії: Вищу арбітражну комісію при Українській економічній раді та арбітражні комісії на місцях — при губернських економічних радах.

Періоди розвитку в радянські часи

Після революції 1917 року в умовах громадянської війни управління народним господарством здійснювалося централізовано. Приватні підприємства на території України були націоналізовані, постачання продукції проводилося без укладення договорів та проведення розрахунків. При цьому спори, які виникали в процесі здійснення господарської діяльності, вирішувалися в адміністративному порядку.

Після завершення громадянської війни така система господарювання вже не могла ефективно працювати та призвела до соціально-економічної кризи. З початком упровадження у 1921 році нової економічної політики та відновлення народного господарства виникали об’єктивні потреби у створенні спеціальних органів, які б вирішували спори між суб’єктами господарювання. І тому в 1922 році починали зароджуватися органи арбітражу. В історії їх розвитку за радянських часів зазвичай розрізняють три періоди, пов’язані з певними етапами економічного розвитку країни.

Перший період (1922—1931) пов’язаний із закінченням громадянської війни й переходом до відновлення та подальшого розвитку народного господарства. У цей час для вирішення майнових спорів, що виникали між суб’єктами господарської діяльності, створено арбітражні комісії.

Другий період (1931—1959) пов’язаний із зміцненням у народному господарстві систем госпрозрахунку, планової та договірної дисципліни. У ці часи на зміну арбітражним комісіям приходять державні та відомчі арбітражі.

Третій період (1959—1991) характеризується вдосконаленням організації управління промисловістю. Змінено завдання та функції арбітражу, що знайшло відображення в постанові Ради міністрів СРСР від 23.07.59 «Про покращення роботи Державного арбітражу».

Народження арбітражу

В умовах непу було відновлено товарно-грошові відносини між підприємствами та організаціями, що отримали самостійність та почали будувати діяльність на основі договорів. Для вирішення спорів між ними 21 листопада 1922 року постановою Ради Народних Комісарів УСРР затверджено Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами та підприємствами, відповідно до якого створено арбітражні комісії. Саме вказана дата вважається заснуванням арбітражної системи, 90-річчя якої відзначатимемо.

Арбітражні комісії, які діяли з 1922 до 1931 року, були наділені судовими функціями. Провадження арбітражними комісіями здійснювалося за правилами цивільно-процесуальних кодексів союзних республік, проте з відмінностями, зумовлюваними особливостями підвідомчих їм справ. Останні розглядалися колегіально головуючим і двома членами арбітражної комісії. Рішення місцевих арбітражних комісій могли бути оскаржені до Вищої арбітражної комісії при Українській економічній раді.

Економічні умови того часу (недотримання господарських розрахунків, недостатній розвиток системи договірних відносин, неналежна увага до договірної дисципліни) вплинули на обсяг повноважень арбітражних комісій. Так, вони мали право застосовувати відстрочення або розстрочення виконання зобов’язань, замінювати предмет виконання, визначати грошовий еквівалент, у деяких випадках повністю або частково звільняти боржника від виконання зобов’язань.

Подальший розвиток арбітражу пов’язаний з переходом на госпрозрахункові принципи господарювання та виникненням економічних відносин на підставі договорів. Застосування принципу узгодження в регулюванні господарських відносин призвело до збільшення кількості спорів між підприємствами та організаціями, а також до зміни характеру спірних правовідносин. Тому з метою запровадження швидкого й оперативного розгляду справ при суворому державному контролі за дотриманням планової та договірної дисципліни 3 травня 1931 року постановою ЦВК й РНК СРСР затверджується положення про державні арбітражі, відповідно до якого арбітраж набув статусу особливого, принципово нового органу, діяльність якого спрямовувалася на захист прав та інтересів суб’єктів господарювання. У цей період змінюються форми діяльності арбітражу, структура його органів, законодавчо впорядковується процедура розгляду спорів.

5 червня 1931 року постановою Всеукраїнського ЦВК та РНК УСРР затверджується Положення про Державний арбітраж УСРР, на виконання якого створено Держарбітраж при РНК УСРР та його міжрайонні органи в Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську та Сталіні (тепер — Донецьк). Проте вже в 1932 році міжрайонні органи Держарбітражу було ліквідовано та створено держарбітражі при обласних виконавчих комітетах.

Головним завданням Держарбітражу УСРР у цей період визначалося розв’язання майнових спорів між підприємствами, установами та організаціями. У 1934 році до компетенції цього органу віднесено також розгляд спорів, які виникали під час укладення господарських договорів постачання продукції (переддоговірні спори).

Під час Великої Вітчизняної війни у зв’язку з окупацією України діяльність Держарбітражу при РНК УРСР та при обласних виконавчих комітетах було зупинено й поновлено лише після звільнення території України (в IV кварталі 1943 року в Харкові, а в другій половині січня 1944-го — в Києві). До кінця 1944 року відновили та налагодили дія­льність держарбітражі в областях УРСР, окрім Рівненської, Волинської, Тернопільської та Станіславської (нині — Івано-Франківської) областей.

Водночас, як свідчать архівні документи, незважаючи на повоєнний стан, керівництво Держарбітражу продовжувало приділяти значну увагу питанням, які й сьогодні залишаються актуальними: узагальненню практики розгляду окремих категорій справ, дотриманню строків їх розгляду, оперативному направленню прийнятих рішень. Особлива увага приділялася підвищенню професійного рівня працівників арбітражу.

У 1946 році арбітражна система зазнала чергового реформування. У зв’язку з перетворенням РНК СРСР на Раду міністрів Союзу, РНК союзних республік на відповідні — ради міністрів, Держарбітраж при РНК УРСР перейменовано на Держарбітраж при Раді Міністрів УРСР.

Реформаторські кроки

Не можна обійти увагою тих, хто стояв біля витоків господарського правосуддя в роки становлення вітчизняної системи арбітражу. Одним з найдосвідченіших професіоналів був головний державний арбітр УРСР Іван Красноступ, який з 1938 до 1941 та з 1943 до 1967 року очолював Держ­арбітраж республіки. Під його керівництвом виховано кілька поколінь висококваліфікованих юристів — працівників арбітражної системи. Завдяки зусиллям І.Красноступа Держарбітраж набув авторитету й успішно виконував покладені на нього завдання щодо зміцнення законності в господарській діяльності.

Загалом у період з 1931 до 1959 року, в умовах існування жорсткої адміністративно-командної системи, Держ­арбітраж не мав достатнього впливу на регулювання господарських відносин та ефективний захист прав підприємств, установ і організацій. Проте проведення економічної реформи та прийняття 23 липня 1959 року постанови Ради міністрів СРСР «Про покращення роботи Державного арбітражу» посилило роль останнього в системі управління народним господарством.

Після затвердження Положення про Державний арбітраж при Раді міністрів СРСР 17 серпня 1960 року органи Держарбітражу утворили єдину систему в масштабах Союзу.

Питання істотного підвищення ролі Держарбітражу постало у зв’язку з економічною реформою 1965 року, яка визначила необхідність переходу до економічних методів управління, розширення прав підприємств, зміцнення планової та договірної дисципліни.

Рада міністрів СРСР 17 січня 1974 року прийняла постанову «Про подальше вдосконалення організації та діяльності органів державного арбітражу». Відповідні органи тепер становили єдину союзно-республіканську систему, вводився в дію централізований нагляд за законністю прийнятих рішень, що забезпечувало єдність практики вирішення господарських спорів, оскільки вищі органи отримали право переглядати рішення нижчих інстанцій.

Конституція СРСР 1977 року передбачала, що вирішення господарських спорів між підприємствами, установами та організаціями здійснюється органами Держарбітражу в межах їх компетенції. Разом з тим нові умови економічного розвитку країни вимагали не лише зміни місця та ролі органів Держарбітражу в системі органів державної влади, а й кардинального реформування шляхом створення незалежного органу.

Здійснювати перетворення випало на долю тогочасних керівників Держ­арбітражу УРСР: Івана Корчака, який прийшов у Держарбітраж з посади заступника прокурора республіки, після чого з 1967 до 1987 року обіймав посаду головного державного арбітра Держ­арбітражу при Раді Міністрів УРСР, та Юрія Матвєєва, який займав цю посаду в 1987—1989 роках.

Значний вплив на розвиток арбітражної системи в цей період мали заступники головного державного арбітра Держарбітражу при Раді Міністрів УРСР: з 1958 до 1986 року — Станіслав Буткевич, а з 1974 до 1981 року — Семен Кузнєцов. Варто також згадати видатних держарбітрів, як Назелі Аракелянц, Людмила Кузьмічова, Тамара Любинська, Євген Міхлін, Інеса Петренко, Світлана Плахотнюк, Галина Савенко, Ірина Самойлова, Світлана Цихоцька, Світлана Фатєєва й начальники відділів Аркадій Биков, Ірина Гершуненко та Юрій Шаульський.

Велика подяка шанованим очільникам обласних держарбітражів цієї епохи, багато з яких пройшли всі етапи реформування арбітражної системи, а деякі й сьогодні продовжують керувати місцевими та апеляційними господарськими судами.

З арбітрів — у судді

Доленосні зміни в арбітражній системі в найвідповідальніші періоди її розвитку пов’язані з життям та діяльністю яскравої особистості — Дмитра Притики, який з 1986 до 1989 року працював заступником та першим заступником головного державного арбітра Держарбітражу УРСР, а протягом 1989—2006 років очолював цю систему. Саме цей видатний фахівець сформував у Вищому арбітражному (господарському) суді команду професіоналів-однодумців, серед яких — Анатолій Осетинський, Віктор Москаленко та Сергій Демченко.

Економічні перетворення, розбудова ринкової економіки вимагали кардинального реформування органів арбітражу, а тому виникла потреба у створенні спеціального судового органу для розгляду господарських спорів. Таким інститутом судової влади став арбітражний суд. Верховна Рада УРСР 4 червня 1991 року прийняла закон «Про арбітражний суд», яким надала арбітражним судам статусу органів судової влади, що здійснюють правосуддя в господарських відносинах. Відповідно до цього акта в Україні розпочали діяльність Арбітражний суд АР Крим, арбітражні суди областей, мм.Києва та Севастополя, що становили єдину систему арбітражних судів України, на верхівці якої стояв Вищий арбітражний суд.

Після набрання чинності 10 лютого 1993 року законом «Про статус суддів» всі арбітри отримали статус суддів.

Прийняття Конституції України створило правову базу, що забезпечила розвиток судової системи. Законом «Про арбітражний суд» від 20.02.97 слова «арбітр» і «арбітражна колегія» замінено словами «суддя», «судова колегія», що ще більше підкреслило правову природу арбітражних судів як спеціалізованих судових органів. З моменту прийняття цього закону арбітражні суди в Україні впевнено зайняли своє місце в системі органів правосуддя.

Суттєвий внесок у розбудову системи в цей період зробили тодішні судді Вищого арбітражного (господарського) суду, зокрема: перший заступник головного державного арбітра Держ­арбітражу при Раді Міністрів УРСР, а в подальшому — перший заступник голови Вищого арбітражного (господарського) суду Микола Гречківський; судді: Йосип Мілевський, Любов Нев­дашенко, Віталій Рибак, Віктор Семчук, Наталія Панченко, Федір Черногуз, а також Тетяна Новікова, якої, на жаль, уже немає серед живих.

Яскравий слід в історії господарських (арбітражних) судів залишили судді (арбітри), які близько 20 років свого життя віддали цій системі. Частина з них уже у відставці, а деякі й сьогодні продовжують плідно працювати.

«Господарський» етап

Черговим значним кроком у реформуванні арбітражного судочинства держави стало прийняття 21 червня 2001 року акта «Про внесення змін до Закону України «Про арбітражний суд», яким, зокрема, слово «арбітражний» замінено словом «господарський», запроваджено триланкову систему судів, утворено апеляційну й касаційну інстанції для розгляду скарг на рішення місцевих судів, змінено обсяг прав учасників судового процесу.

На виконання указу Президента «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України» від 11.07.2001 почали функціонувати 7 апеляційних господарських судів: Дніпропетровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Севастопольський та Харківський, які, відповідно, очолили Володимир Плевако, Віктор Татьков, Андрій Пінчук, Богдан Мазовіта, Валерій Балух, Володимир Коваль та Микола Тітов. Повноваження цих апеляційних господарських судів поширювалися на відповідні апеляційні округи.

Згідно з указом Президента від 30.05.2002 утворено Житомирський та Запорізький апеляційні господарські суди, а указом від 25.06.2003 — Київський міжобласний і Луганський апеляційні господарські суди.

З набуттям 1 червня 2002 року чинності законом «Про судоустрій України» втратив силу закон «Про господарські суди», що умовно можна вважати завершенням першого етапу судової реформи. У цілому це мало позитивний вплив, адже закріплювався статус спеціалізованих судів, окреслювалися повноваження їх керівників, порядок призначення суддів на адміністративні посади тощо, затверджувалася триланкова система господарських судів: місцеві (господарські суди АР Крим, областей, мм.Києва і Севастополя), апеляційні та Вищий господарський суд.

На виконання закону «Про судо­устрій України» з березня 2003 року у ВГС утворено судові палати:

• з розгляду справ, що виникають з податкових та інших відносин, пов’язаних з державним регулюванням діяльності господарюючих суб’єктів, на чолі з А.Осетинським;

• з розгляду справ у господарських спорах, пов’язаних із захистом права на об’єкти інтелектуальної власності, на чолі з В.Москаленком;

• з розгляду справ у спорах між гос­подарюючими суб’єктами на чолі з С.Демченком;

• з розгляду справ про банкрутство, яку очолив М.Тітов.

У 2006—2010 роках ВГС керував С.Демченко, який послідовно та принципово вживав заходів для забезпечення дотримання законності у сфері господарських правовідносин в умовах розвитку ринкової економіки. Заступниками голови ВГС у цей відповідальний час залишалися досвідчені та висококваліфіковані судді: А.Осетинський, В.Москаленко та Олександр Шульга, який у 2011 році вийшов у відставку.

Наступний етап реформування системи господарських судів ознаменувався прийняттям 7 липня 2010 року закону «Про судоустрій і статус суддів», яким визначено організацію здійснення правосуддя, систему судів загальної юрисдикції, статус суддів, порядок здійснення суддівського самоврядування тощо. Цей акт можна вважати вагомим кроком до утворення доступної та дієвої судової системи відповідно до Конституції та міжнародних стандартів у галузі правосуддя.

На виконання положень цього закону та для належного забезпечення ефективної роботи в нових умовах збори суддів ВГС визначили спеціалізацію суддів та за пропозицією голови установи розподілили їх між чотирма новоствореними судовими палатами, секретарями яких призначено Олександра Кота, Євгена Першикова, Анастасію Заріцьку та Сергія Могила.

Згідно з указом Президента «Питання мережі господарських судів України» від 12.08.2010 наразі функціонують 27 місцевих та 8 апеляційних господарських судів.

Заслуговують окремої уваги й незмінні заступники голови ВГС — А.Осетинський та В.Москаленко. Це самовіддані висококваліфіковані судді, які брали безпосередню участь у проведенні всіх масштабних реформувань: від виведення Держарбітражу з підпорядкування виконавчої влади, до його перетворення в арбітражні (господарські) суди. Становлення та розвиток системи господарських судів незалежної України також важко уявити без команди нинішніх суддів ВГС, які вже понад два десятиліття присвячують себе служінню закону.

Очільник системи

Багато зусиль до розбудови вітчизняної системи судів господарської юрисдикції доклав Віктор Татьков, який з 1994 року обіймав посаду заступника голови Арбітражного (господарського) суду Донецької області, а з 2001 року — голови Донецького апеляційного господарського суду. Очоливши суд апеляційної інстанції, він багато уваги приділяв удосконаленню організаційної діяльності установи, зумів налагодити чіткий механізм здійснення господарського судочинства, роботу щодо зміцнення законності в господарських правовідносинах. Як голова суду, Віктор Іванович постійно дбав про формування кадрового потенціалу та матеріально-технічне забезпечення, створив зразкові умови для роботи суддів і працівників апарату.

У 2004 році В.Татьков захистив дисер­тацію на тему «Правова природа, склад і зміст установчих документів акціонерного товариства». Рішенням президії Вищої атестаційної комісії України йому присуджено науковий ступінь кандидата юридичних наук.

За кількісними та якісними показниками роботи Донецький апеляційний господарський суд зайняв провідне місце серед апеляційних господарських судів України. Запорукою успішної роботи установи стало вивчення та узагальнення судової практики, надання ефективної методичної допомоги в застосуванні законодавства місцевим господарським судам, розташованим в апеляційному окрузі, проведення семінарів і круглих столів з розгляду й обговорення актуальних питань застосування законодавства в окремих категоріях справ, проходження суддями першої ланки практики в Донецькому апеляційному господарському суді.

У 2006 році спільним рішенням пленуму ВГС та Ради суддів господарських судів Донецький апеляційний господарський суд визнаний модельним. Досвід його роботи рекомендовано враховувати іншим господарським судам. З ініціативи Віктора Івановича у 2004 році на базі Донецького апеляційного господарського суду створено Донецьке регіональне відділення Академії суддів України.

З 2002 до 2010 року В.Татькова обирали членом Ради суддів господарських судів, а у 2005 році — до складу її президії. З 2005 до 2010 року він уходив до Ради суддів України.

Рішенням Вищої ради юстиції у вересні 2010 року В.Татькова призначено головою ВГС, а в грудні 2010 року — членом ВРЮ. Подальша реалізація судової реформи в системі господарських судів відбувається вже під його безпосереднім керівництвом.

Для забезпечення роботи в нових умовах Віктор Іванович розробив комплексні заходи щодо реалізації господарськими судами положень закону «Про судоустрій і статус суддів», на виконання яких проведено реорганізацію судових палат та апарату ВГС.

В.Татьков активно займається законотворчою діяльністю, виступив ініціатором опрацювання з комітетами ВР законопроектів, спрямованих на вдосконалення правосуддя, судоустрою, статусу суддів, господарського судочинства, системи забезпечення функціонування судової влади. Голова ВГС є також членом Комісії з питань реформування судової системи.

Віктор Іванович став переможцем всеукраїнського конкурсу «Юрист року 2010» у номінації «суддя господарського суду», є дійсним членом Союзу юристів України, неодноразово нагороджувався відзнаками ВГС, а також державними нагородами.