ЕСПЧ выявил в Украине системную проблему лишения свободы лиц с психическими расстройствами

В Украине лицо с психическими расстройствами, признанное недееспособным, можно фактически изолировать в психоневрологическом интернате без надлежащего судебного контроля и без реального механизма обжалования такого ограничения свободы.

На цю проблему звернув увагу Європейський суд з прав людини у рішенні від 5.03.2026 у справі «Kaganovskyy v. Ukraine (№2)» (заява №5694/19).

Пан Кагановський страждав на психічне захворювання та мав встановлену інвалідність. У 2012 році суд визнав його недієздатним, а у 2013-му йому було призначено опікуна. У 2014 році його було поміщено до психоневрологічного інтернату, де він перебував до своєї смерті в 2019 році.

Формально його перебування в установі розглядалося як соціальний догляд, однак фактичні умови проживання свідчили про істотні обмеження свободи пересування. Зокрема, чоловік не мав реальної можливості самостійно залишити територію установи або змінити місце проживання.

Представники Уряду України стверджували в Євросуді, що заявник не використав усі доступні механізми національного права для оскарження умов свого перебування у психоневрологічному інтернаті. Зокрема, він міг ініціювати перегляд рішення про недієздатність або оскаржити дії адміністрації установи в національних судах.

Однак ЄСПЛ наголосив, що вимога щодо вичерпання національних засобів захисту застосовується лише до тих засобів, які є ефективними як у теорії, так і на практиці. В цій справі людина перебувала у становищі, коли доступ до таких засобів був істотно обмежений. Визнання В.Кагановського недієздатним фактично позбавило його можливості самостійно звертатися до суду або ініціювати будь-які процесуальні дії. Водночас національне законодавство не передбачало дієвого механізму, який би гарантував автоматичний або регулярний перегляд законності перебування особи у психоневрологічному інтернаті.

Суд у Страсбурзі звернув увагу й на те, що в подібних обставинах покладення на заявника обов’язку ініціювати судовий розгляд було б надмірним і формальним підходом. Особа, яка перебуває під опікою та проживає в інституційному закладі, не завжди має реальну можливість отримати юридичну допомогу або спонукати опікуна чи адміністрацію установи до вчинення необхідних процесуальних дій.

Оцінюючи обставини справи, ЄСПЛ підкреслив, що поняття позбавлення свободи в розумінні ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод має автономний характер і не залежить виключно від класифікації установи в національному праві. Навіть якщо особа перебуває у закладі соціального догляду, а не у психіатричній лікарні або місці тримання під вартою, вирішальним є рівень контролю над її пересуванням. Якщо особа не може вільно залишити установу, таке перебування може розцінюватися як позбавлення свободи.

Але українська сторона стверджувала, що В.Кагановський перебував у психоневрологічному інтернаті добровільно, оскільки на момент його поміщення до установи була відповідна згода. Проте ЄСПЛ відзначив, що початкова згода особи на перебування в установі сама собою не виключає застосування гарантій ст.5 конвенції. Згода не може розглядатися як безстрокова або незворотна. В будь-який момент особа повинна мати можливість переглянути своє рішення та вимагати перевірки законності утримання надалі.

Тож Суд постановив, що мало місце порушення §§1, 4 та 5 ст.5 конвенції. Перебування заявника у психоневрологічному інтернаті становило позбавлення свободи. При цьому національне законодавство не забезпечило належної правової процедури для такого позбавлення свободи. Зокрема, не було ухвалено судового рішення про поміщення заявника до установи, а також не існувало ефективного механізму регулярного судового перегляду законності його перебування. Крім того, заявник не мав доступу до ефективної процедури оскарження свого утримання або отримання компенсації у випадку встановлення незаконності такого обмеження свободи.

Важливим процесуальним нюансом стало продовження розгляду справи після смерті заявника, хоча спадкоємці не висловили бажання підтримувати заяву. За загальним правилом, за таких обставин провадження припиняється. Але в цьому кейсі ЄСПЛ дійшов висновку, що порушені заявником питання мають ширше значення для системи захисту прав людини в Україні й стосуються функціонування всієї системи інтернатних установ в Україні.

Європейський суд констатував, що в державі продовжує існувати практика розміщення осіб із психічними розладами у психоневрологічних інтернатах, де вони можуть проживати протягом тривалого часу. Хоча формально такі установи є закладами соціального захисту, умови перебування в них нерідко передбачають суттєві обмеження свободи пересування. При цьому чинне законодавство не завжди передбачає чітку процедуру судового контролю за такими обмеженнями.

Особливо проблемною є взаємодія інституту недієздатності із системою інтернатного догляду. Визнання особи недієздатною може призвести до того, що вона фактично втрачає можливість самостійно реалізувати свої процесуальні права. Й у практиці ЄСПЛ подібні ситуації розглядаються як особливо небезпечні з точки зору дотримання стандартів конвенції.

Закон і Бізнес