Чи готові українці до «найціннішої роботи, яку може виконати пересічний громадянин»?
Серед багатьох новел проекту Кримінального процесуального кодексу — реалізація принципу безпосередньої участі народу в здійсненні правосуддя, закріпленого в ст.124 Конституції у вигляді інституту присяжних. За проектом, кримінальне провадження в суді першої інстанції щодо злочинів, за скоєння яких передбачено довічне позбавлення волі, за клопотанням обвинуваченого може здійснюватися судом присяжних у складі двох професійних суддів та трьох присяжних.
Є велика ймовірність, що пропозиція глави держави стосовно запровадження суду присяжних буде підтримана парламентом і невдовзі цей інститут, який у багатьох державах існує не те що десятки, а сотні років, запрацює і в нас.
Донедавна пересічний українець міг скласти думку про суд присяжних хіба що з американських кінофільмів чи бестселерів. Тепер, коли кожен з нас гіпотетично може опинитись у списку присяжних, виникає здоровий інтерес: а що, власне, являє собою суд присяжних, хто такі присяжні і чи справді вони зможуть вивести наші суди на якісно новий рівень здійснення правосуддя?
Суд рівних
Беручи свій початок з Великої Британії, класичний суд присяжних поширився згодом на всі континенти, трансформуючись і підлаштовуючись під правові системи та традиції різних країн.
Однією з країн, де суд присяжних використовується чи не найбільше, є США. Відповідно до американського законодавства присяжні там задіяні не лише під час розгляду кримінальних, а й цивільних справ. Практично кожен процес, якщо він відбувається за скороченою процедурою, слухає суд присяжних.
Основною ідеєю останнього є те, що пересічного громадянина судять такі ж громадяни — без спеціальних знань у галузі права. Класичне пояснення необхідності інституту присяжних — це захист громадянина від свавілля державних органів та право на суд рівними собі. Присяжні насамперед керуються совістю та своїм баченням реалій суспільного життя, а не жорсткими рамками норм права.
В американців є веселе прислів’я: «Будь увічливим з усіма: ніколи не знаєш, хто попаде до складу присяжних, які тебе судитимуть». Справді, за законодавством Сполучених Штатів, кожен громадянин повинен виконувати обов’язок присяжного. І не просто обов’язок, а почесний обов’язок, як підкреслюють посібники для присяжних і як постійно наголошують судді. Дійсно, за роки американської незалежності виконання функцій присяжного стало почесним громадянським обов’язком. Як записано в маленькому посібничку, який отримує кожна особа, котру викликано до суду для відбору в присяжні, «не існує більш цінної роботи, яку може виконати пересічний громадянин». Й американці виконують її.
2000 «щасливців»
Недавно на запрошення Департаменту юстиції США мені в складі делегації довелося відвідати Сполучені Штати, де, зокрема, побувати на судовому процесі, бути присутнім під час процедури відбору присяжних та поспілкуватись із працівниками апарату суду, які безпосередньо відповідають за всі питання, пов’язані з пошуком кандидатур.
Зазвичай можливі присяжні відбираються зі списків виборців. Дані всіх громадян, котрі мають право голосу на території відповідного округу, пропускають через спеціальну програму, яка у випадковому порядку вибирає, наприклад, 2000 прізвищ. Це — «щасливці», яким наступного місяця, можливо, доведеться брати участь у здійсненні правосуддя. Далі завчасно, приблизно за два тижні, надсилається повідомлення, коли їм слід з’явитися до окружного суду, де вони можуть бути відібрані для виконання обов’язку присяжного (повідомлення надсилаються так, щоб пропорційно задіяти всіх — по 500 осіб щотижня). Громадяни заздалегідь попереджають своїх роботодавців про ймовірну відсутність на роботі, планують свій особистий графік або повідомляють судового клерка про неможливість виконання функцій присяжного.
Разом з повідомленням кожному відібраному надсилається пам’ятка про права та обов’язки присяжного. Це такий собі пропагандистський посібник, мета якого — ознайомити пересічного американця з повноваженнями присяжного, прищепити йому певний рівень правової культури, необхідної в суді. Весь посібник написаний доступною, простою й разом з тим пафосною мовою, яка дає змогу будь-якому громадянину США із середньою освітою зрозуміти роль, яка відводиться присяжному, та відчути себе відповідальним за долю особи, яка постане перед судом.
Таким чином, коли в указаний у повідомленні день особа з’являється в суд, щоб узяти участь у відборі, вона свідома того, куди й для чого прийшла. До речі, до цього моменту людина ще не знає, у розгляді цивільної чи кримінальної справи вона братиме участь.
Після цього викликаних осіб (близько 200) розподіляють по суддях і запрошують до залів, де відбуватимуться попередні засідання з відбору присяжних. Мені довелося спостерігати процес відбору 6 присяжних для розгляду цивільної справи. Суддя почергово піднімала кожного кандидата (а їх було близько 40) та ставила одні й ті самі запитання: де народився, де проживає, склад сім’ї, вподобання тощо. Ставилося навіть запитання, чи зареєстрована особа в соціальних мережах. Усі питання мали на меті дати можливість адвокатам прийняти рішення щодо вибору конкретних присяжних, які згодом зможуть оцінити їхні докази та постановити рішення. Тих, чиї кандидатури відхилили, просили прийти ще раз наступного дня й пройти таку саму процедуру, але вже для іншої справи.
Тому сам факт виклику в суд ще не означає, що особа буде виконувати обов’язки присяжного. Часто бувають такі випадки, коли одну й ту саму кандидатуру відхиляють неодноразово (причому адвокати мають право робити відводи й без зазначення причин). Проте особа все одно повертається додому з почуттям виконаного обов’язку, адже вона зробила все, чого від неї вимагає конституція.
Ті ж, кого обрали присяжними у справі, розпочинали нове життя — після складення присяги вони повинні обмежити спілкування зі знайомими, щоб не створити хибного уявлення про обставини справи, звести до мінімуму читання газет, перегляд телепередач, не користуватись Інтернетом. Порушення цих правил може призвести до недотримання права особи на справедливий суд. Як наслідок — кримінальна відповідальність, до якої може бути притягнено присяжного.
Загалом упродовж майже всієї поїздки ми набиралися досвіду, дізнавалися про функціонування суду присяжних, і, звичайно, все це саме по собі формувало певне позитивне сприйняття.
Так, ні для кого не є таємницею, що присяжні передусім керуються совістю та своїм баченням реалій суспільного життя, а не усталеними рамками законів. Це дає кожному обвинуваченому небезгрунтовну надію, що всі обставини будуть узяті присяжними до уваги та сприйняті на рівні емоцій, а не з формального погляду. Суд присяжних дозволяє уникнути однобічності при розгляді справи та винесенні рішення. Крім того, у деяких випадках професійні судді можуть бути менш об’єктивними, ніж присяжні, оскільки в останніх немає упередженого ставлення до обвинуваченого. Водночас, таке ставлення судді до обвинуваченого можна, зокрема, пояснити тим, що розгляд численних справ спричиняє скептичне ставлення до тверджень підсудного та наданих ним доказів.
Суд присяжних збереже зацікавленість суспільства в ефективності судочинства. Та найважливішим є те, що при такому низькому рейтингу, який в Україні має сьогодні судова влада, запровадження суду присяжних безумовно покращить рівень довіри громадян до Феміди. Це також уможливить підвищення загальної правової культури, вироблення в нас почуття поваги до права та до держави загалом за надану можливість безпосередньо брати участь у здійсненні судочинства.
Ложка дьогтю
Отже, ми вже зробили перші логічні висновки на користь цього інституту та майже сформували внутрішнє переконання в його корисності й доцільності. Проте відбулась одна зустріч, яка стала ложкою дьогтю у великій діжці меду й змусила глибше зануритись у вивчення іншого — темного, боку медалі.
Під час поїздки ми зустрілись із одним з аторнеїв (так у США називають прокурорів) Південного округу Флориди. Він із задоволенням розповів історію з власного досвіду.
У 1990-х роках ФБР та прокуратура завершили розслідування гучної справи, пов’язаної з наркотиками. Всі фігуранти, включаючи ватажків злочинної зграї, були заарештовані та постали перед судом. Докази винуватості були беззаперечні. Яким же був шок правоохоронної системи й суспільства, коли присяжні оголосили вердикт головному наркобарону — невинуватий. За словами прокурора, він довго не міг отямитися.
Тільки через три роки вдалося встановити, що присяжних банально підкупили. Саме тому й був сфальсифікований вирок. На наше запитання, чим це все закінчилося, прокурор задоволено відповів: «Ми й наркоділка посадили за давання хабара, і присяжних притягнули до відповідальності!»
Проте найсумнішим у цій ситуації стало те, що виправдувальний вирок суду присяжних у США не можна ні оскаржити, ні переглянути. Навіть якщо він постановлений незаконно, внаслідок підкупу, і це доведено іншим вироком. Саме тому в цьому конкретному випадку суд присяжних не дозволив правосуддю досягти свого основного завдання — наркобарона так і не засудили за злочини з наркотиками.
Отже, навіть у Сполучених Штатах — такому собі оплоті демократії та прав людини — система, що шліфувалася століттями, дає збої. Виявляється, ніхто не може гарантувати, що на лаву присяжних сядуть чесні й високоморальні люди.
Чим глибше занурюватимемося в проблематику суду присяжних, тим більше стикатимемося з проблемами, які притаманні цій формі судочинства. Так, об’єктивно різний рівень правової культури, а також проблеми, пов’язані з добором, призводять до того, що присяжними не завжди стають особи однакового освітнього та професійного рівня.
Наприклад, у тих же Сполучених Штатах через відсутність будь-яких вимог до освітнього рівня присяжних висловлюються побоювання, що ті не здатні розбиратись у складних справах. Як справедливо відзначають юристи, для вирішення питань, віднесених до компетенції присяжних, одного життєвого досвіду, інтуїції та бажання прийняти правильне рішення недостатньо. Необхідні також спеціальні знання, перш за все знання права, а також досвід правозастосовчої практики, яких, очевидно, присяжні не мають.
У сучасному світі саме питання юридичної освіченості є причиною поступового скорочення кількості справ у судах присяжних або ж переходу до континентальної моделі, коли присяжні розглядають справи разом із професійними суддями. Саме так і пропонується зробити в проекті нового КПК.
«Нуліфікація» закону
Ми вже згадували, що присяжні приймають рішення під впливом емоцій, а не фактів та їх юридичної оцінки. Про те, добре це чи ні, можна буде судити лише після оголошення вироку.
З досвіду Російської Федерації вбачається, що в окремих випадках виправдувальні вироки були постановлені у зв’язку із тим, що присяжні засідателі, погоджуючись із доведеністю факту вчинення діяння, все-таки визнавали підсудних невинними, пожалівши їх, тобто вийшли за межі своїх повноважень. Наприклад, в одній справі громадянин, якого обвинувачували в хабарництві, був визнаний невинуватим, оскільки в нього хвора дружина, котра потребує лікування; хоча перед цим присяжні погодилися з доведеністю факту одержання $1500 як хабара.
До речі, Німеччина відмовилася від запровадження суду присяжних англо-американського зразку ще в 1924 році, заявивши, що державі потрібен суд не емоцій, а професіоналів.
Загалом в історії юриспруденції відомі випадки, коли присяжні виносили виправдувальні вироки злочинцям. Науковці називають це «нуліфікацією» закону.
Так, 1995 року увага всього світу була прикута до «справи О.Джея Сімпсона», якого обвинувачували в убивстві дружини та її приятеля. Зірка футболу та кіногерой популярної комедії «З пістолетом наголо» домігся виправдувального вердикту, зібравши для цього команду адвокатів із 12 осіб та підібравши з їхньою допомогою відповідних присяжних. І це — за беззаперечних доказів його вини. До речі, це не завадило визнати його винним під час цивільного процесу за позовом родичів жертв щодо відшкодування збитків.
Не менш гучною була «справа Родні Кінга», розглянута 1992 року. Присяжні виправдали поліцейських із Лос-Анджелеса, визнавши їх невинуватими в невиправданому застосуванні сили щодо Р.Кінга, попри те, що існувала відеокасета із записом жорстокого побиття потерпілого.
Верховний суд РФ двічі був змушений скасовувати вердикти присяжних з Ростову-на-Дону, які виносили виправдувальні вироки спецназівцям, котрих обвинувачували в убивстві в січні 2002 року на території Чечні 6 мирних жителів. Двічі поспіль присяжні визнавали факт убивства, але відмовлялися визнати підсудних винними, оскільки останні виконували наказ.
Тому здебільшого люди в мантіях скептично ставляться до можливостей суду присяжних. Як справедливо зауважив свого часу нинішній Голова Верховного Суду України Петро Пилипчук, ніхто ніколи не довів, що в наших умовах суд присяжних буде здійснювати правосуддя на більш високому рівні, ніж орган, що складається із суддів-професіоналів. Взагалі, питання належного здійснення правосуддя — це перш за все питання незалежності та неупередженості суду. Ніякі права та гарантії їх здійснення не зможуть захистити особу, якщо справу щодо неї розглядатиме упереджений суд. І не принципово: буде розгляд справи здійснюватись одним або трьома суддями-професіоналами, суддею та двома народними засідателями чи судом присяжних.
Скільки б не говорили про позитиви інституту присяжних, не можна замовчувати той факт, що цивілізований світ відмовляється від цієї форми судочинства як від архаїчної та неефективної. Вчені та юристи-практики в США, Великій Британії, Італії вказують на такі недоліки суду присяжних, як його орієнтація на групові інтереси, необ’єктивність, чутливість до риторики й суспільних пристрастей, безпорадність у дослідженні доказів при розгляді складних справ, зниження відповідальності професійних суддів за результати розгляду справ, значна кількість необгрунтованих і незаконних вердиктів, значна тривалість судового розгляду.
Комфорт рівня люкс
Одним з найголовніших аргументів противників суду присяжних є колосальні витрати на його утримання. Йдеться не тільки про компенсацію добових, розмір яких у США, наприклад, становить $40 за один судо-день і може зрости аж до $70 у випадку надто тривалого процесу.
Кожна установа, в якій правосуддя здійснюють присяжні, має бути обладнана відповідними приміщеннями для відпочинку, обговорення справ чи прийняття рішень. Хоча б одним. У такій кімнаті забезпечуються мінімальні умови комфорту, як-от: телевізор, кавоварка або чайник тощо. Таке приміщення повинне сполучатись із залою засідань та мати окремий вихід. Виникає логічне запитання до кожного, хто хоч раз був у звичайному районному суді: чи багато ви бачили там приміщень, що хоча б віддалено підходили б для облаштування під кімнату присяжних? А залів засідань, здатних без проблем розмістити, крім традиційних учасників процесу, ще й ціле журі присяжних?
А присяжних, що слухають справу, треба ж іще годувати, необхідно також забезпечити, щоб вони проходили до приміщення суду, уникаючи контактів зі сторонами, свідками чи потерпілими. У США із цією метою обладнали спеціальні автостоянки під судами, присяжні користуються службовим входом до будівлі суду.
Трапляється, що в кримінальних справах присяжних слід ізольовувати на певні періоди від сім’ї. Для цього потрібні готелі, автомобілі, охорона. «Ми найбільше не любимо, коли доходить до таких крайніх заходів, але інколи це буває просто необхідно для забезпечення неупередженого процесу», — розказував нам службовець із окружного суду Флориди. За його словами, у таких випадках присяжний має право на той же рівень комфорту, який він відчуває в повсякденному житті. Й уряд Сполучених Штатів надає за його бажанням і дороге авто, і номер люкс у готелі, і привозить йому стейк з улюбленого ресторану…
Навіть якщо ви дуже позитивно ставитеся до суду присяжних, погодьтеся: цей інститут, у разі його запровадження, несе із собою доволі багато ризиків.
Від гасел до практики
У зв’язку з розглядом Верховною Радою проекту КПК полеміка стосовно суду присяжних значно пожвавішала. З парламентської трибуни, телевізійних екранів та в Інтернеті закликають, що Україна терміново повинна запровадити суд присяжних, обов’язково у складі 9 чи навіть 12 осіб, що тільки це врятує суспільство й захистить громадян від корумпованих судів та прокурорів. Лунають звинувачення на адресу авторів проекту КПК в знущанні з гарантованого права українських громадян бути присяжними. Мовляв, склад такого суду обмежено тільки трьома присяжними.
Цікаво, хтось запитував громадян: чи готові вони бути присяжними? Чи є в них бажання полишити все й посидіти кілька тижнів (а може, й місяців) у залі суду? Не в американському залі, обладнаному м’якими кріслами, комп’ютерами, а в залі засідань райсуду, наприклад, Сумської області? А чи не згадають міцним слівцем таких ораторів присяжні, які будуть змушені щодня автобусом діставатися до суду в райцентрі для виконання свого обов’язку (при умові, коли автобус через їхнє село проїздить лише раз на тиждень)?
Більш ніж переконаний, що ті, хто на кожному кроці закликає негайно запровадити в Україні суд присяжних у складі 12 осіб, ніколи б не погодилися самі бути присяжними. Як експеримент пропоную до формування чіткої процедури відбору присяжних публічно запропонувати цим особам попрацювати присяжними, а список таких присяжних скласти за їх виступами з парламентської трибуни чи коментарями та інтерв’ю в ЗМІ.
До речі, торік в Україні було скасовано обов’язкову участь народних засідателів у окремих кримінальних справах. Тоді теж волали, що в громадян відбирають їхнє законне право, гарантоване Конституцією. Тільки замовчували чомусь, що цих громадян і серед дня зі свічкою не знайдеш. І що саме зі скасуванням цього інституту судді змогли розглядати справи у визначені законом строки, не порушуючи прав обвинувачених.
Тому, запроваджуючи інститут присяжних, ми повинні бути максимально обережними, адже для його повноцінного й, головне, якісного функціонування потрібен час. Необхідні також значні фінансові ресурси — для облаштування залів засідань, кімнат для присяжних, належного рівня оплати за виконання громадянами цих обов’язків. І найголовніше, необхідно, щоб у громадян сформувалася внутрішня готовність бути присяжними. Ми повинні не стахановськими темпами впроваджувати цей інститут у його класичній американській моделі, заробляючи собі бали в політичній боротьбі, а насамперед формувати належний рівень правової культури, створювати передумови для сприйняття суду присяжних серед широких верств населення, проводити велику просвітницьку роботу.
Із цієї позиції видається найбільш оптимальною модель, запропонована в проекті КПК й підтримана провідними європейськими інституціями. До речі, саме така модель, коли суд присяжних складається з одного чи кількох професійних суддів та кількох присяжних (причому присяжних більше, ніж суддів) діє в більшості європейських країн: Німеччині, Греції, Ісландії, Італії, Австрії та багатьох інших.
Пройде не один рік, перш ніж ми зможемо відчути реальний позитив від запровадження суду присяжних. І перш ніж його відчуємо, ми повинні переконати наше суспільство в правильності того, що записано в маленькому посібнику для американських присяжних: «Не існує більш цінної роботи, яку може виконати пересічний громадянин на підтримку нашої держави, ніж повне й чесне виконання функцій присяжного».
Тільки тоді, коли ці слова не будуть викликати в нас саркастичної посмішки, зможемо сказати, що готові до суду присяжних.
Весь номер в форматі PDF
(pdf, 3.05 МБ)
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!