Чи можна сумлінно відмовитися від виконання військового обов’язку з релігійних переконань, скаже ВП ВС

Відсутність механізму реалізації права громадян на проходження альтернативної служби не свідчить про відсутність такого права і не може призводити до притягнення особи до відповідальності.

Такої позиції дотримується колегія Касаційного кримінального суду, передаючи ухвалою від 19.01.2026 справу на розгляд ВП ВС справу №459/2030/24 для вирішення виключної правової проблеми, інформує «Закон і Бізнес».

У цій справі двох осіб було визнано винуватими у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.4 ст.402 («Непокора») КК, і призначив їм покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років. Вони, будучи військовослужбовцями за призовом під час мобілізації відкрито відмовилися виконати наказ вибути у службове відрядження до військової частини для виконання завдань з інженерного (фортифікаційного) обладнання рубежів оборони та отримати військову форму і засоби індивідуального захисту (шолом балістичний, бронежилет).

Водночас, їх визнано невинуватими й виправдано за обвинуваченням за ч.4 ст.408 («Дезертирство») КК.

Захисник у скарзі вказував, серед іншого, що засуджені не проходили курсу базової загальновійськової підготовки, тому їх направлення в район ведення бойових дій на території Запорізької області суперечить ст.59 статуту Збройних Сил України. До того ж таке відрядження фактично прирівнює їх до учасників бойових дій, що суперечить їхнім релігійним переконанням.

Суд першої інстанції, не піддаючи сумніву щирість релігійних переконань засуджених, зазначив, що під час оголошення наказів  до їх відома було доведено назви посад — муляр-солдат і тесляр-солдат та намір залучити їх до виконання функцій не пов’язаних із використанням зброї.

Колегія, посилаючись, зокрема, на окрему думку суддів об’єднаної палати ККС та практику ЄСПЛ, уважає, що Конституція не містить положень, які б визначали виконання обов’язку із захисту Вітчизни, незалежності татериторіальної цілісності України виключно у формі військової служби.

Крім того, Венеціанська комісія 18.03.2025 на запит Голови Конституційного Суду України опублікувала висновок (amicus curiae) № CDL-AD(2025)006 щодо реалізації в Україні в умовах воєнного стану права на альтернативну (невійськову) службу. В ньому, зокрема, наголошується, що за жодних обставин відмовник за переконаннями не може бути змушений носити або використовувати зброю, навіть для самооборони країни (п.72).

До того ж, указом Президента «Про введення воєнного стану в Україні» не запроваджувалися обмеження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання, гарантованого ст.35 Конституції. Також Україна не відступала від своїх міжнародних зобов’язань за ст.18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права і ст.9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо захисту права на свободу совісті та релігії.

Таким чином, колегія констатує, що за відсутності нормативного регулювання будь-які дії командування (направлення засуджених на підготовку, призначення на посади, що не пов’язані з носінням і використанням зброї тощо) можна небезпідставно вважати сумнівними з точки зору забезпечення права осіб на сумлінну відмову і альтернативну службу. Адже такий порядок наразі не передбачений жодними нормативно-правовими актами, де було б унормовано чіткий порядок реалізації цього права.

З огляду на викладене, колегія вважає, що суд мав оцінювати дії засуджених не як кримінально карану відкриту відмову від виконання наказу командира, в умовах воєнного стану, а як здійснення свого права на сумлінну відмову від такої служби в умовах невиконання державою свого позитивного обов’язку законодавчо забезпечити реалізацію приписів ч.4 ст.35 Конституції, ст.9 Конвенції і ст.18 Пакту.

На думку колегії суддів, ця виключна правова проблема має бути вирішена ВП ВС з метою усунення правової невизначеності та формування єдиної судової практики.

Закон і Бізнес