Де пролягає межа між приватним і публічним правом — думка судді ВС

Дискусії стосовно співвідношення публічного і приватного права нагадують боротьбу за юрисдикцію. Й з часів давнього Риму критерієм їх розмежування був інтерес, який захищався цим правом.

Про це нагадав суддя Касаційного цивільного суду Василь Крат у своїй доповіді «Приватне та публічне: Quo vadis» під час круглого столу, інформує «Закон і Бізнес».

Він зазначив, що сфера дії цивільного (або приватного) права в Римі була дуже широкою. Цивільно-правовими вважалися і деякі з відносин, що визнаються в інших правопорядках публічно-правовими. Наприклад, крадіжка розглядалася в римському праві як delictum privatum (приватне правопорушення), тоді як у всіх пізніших формаціях крадіжка визнається кримінальним злочином, тобто належить до публічного права.

Суддя зауважив, що виокремлюють два основні критерії для поділу між приватним і публічним правом:

матеріальний (з огляду на зміст відносин, які регулюються, тобто що регулює право);

формальний (виходячи із засобів правового регулювання, тобто як регулює право).

При цьому важливо не те, що стороною в правовідносинах є держава, а сам характер її вступу до правовідносин.

Доповідач зауважив, що основне завдання публічного (адміністративного) права – допомагати праву приватному, тобто обслуговувати його. Хоча публічне право тяжіє до: «запозичення» приватних конструкцій при регулюванні публічних відносин (наприклад, податкова застава чи порука); надання цивілістичним конструкціям специфічного «публічного» змісту; внормування відносин, які за своєю природою є приватними, але залишилися поза увагою цивільного законодавства. Наприклад, у певний час у національному законодавстві ф’ючерси і форварди регулювалися на рівні податкового законодавства, а на рівні цивільного їх просто не було.

Аналізуючи закон «Про адміністративну процедуру», В.Крат зауважив, що певні його норми стосуються конструкцій, які віднесені до регулювання положеннями ЦК. Наприклад, ст.77 закону визначає підстави нікчемності адміністративного акта, а ст.91 регулює процедуру повернення, відшкодування шкоди у зв’язку з відкликанням або визнанням недійсним чи протиправним адміністративного акта.

Водночас підстави визнання незаконним правового акта органу державної влади чи органу місцевого самоврядування регламентує ст.21 ЦК. А ст.16 кодексу визначає способи захисту цивільних прав та інтересів. При цьому, зазначив доповідач, саме кодекс, відповідно до ст.4 ЦК, є основним актом цивільного законодавства. Таким чином, на думку судді ВС, із урахуванням змісту ст.4 ЦК, очевидною є суперечність стст.77, 91 закону «Про адміністративну процедуру» зі стст.21, 393 ЦК.

Також В.Крат зауважив, що визнання договору недійсним сконструйоване в ст.16 ЦК як універсальний спосіб захисту цивільних прав та інтересів. Визнання договору недійсним у сфері публічного права часто застосовується для оспорювання договору контролюючим органом, з метою донарахування податків чи зборів. Але, природно, недійсність договору не розрахована для такої мети. І в зарубіжних правопорядках ця мета досить часто досягається за допомогою інших інструментів, ніж недійсність договору (наприклад, перекваліфікація договору).

Водночас суддя звернув увагу, що й ЦК містить згадки про податки. Наприклад, у ст.360 кодексу зазначено, що співвласники майна повинні брати участь, у тому числі, в сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів). В.Крат зауважив, що ця вказівка по суті не має цивілістичної природи, а охоплюється публічно-правовим елементом.

Також він звернув увагу на ст.1277 ЦК, відповідно до якої в разі відсутності спадкоємців орган місцевого самоврядування зобов’язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. Доповідач зауважив, що це винятково публічний обов’язок, урегулюваний на рівні цивільного законодавства.

Всеукраїнський круглий стіл «Приватні та публічні правові відносини: доктринальні підходи до визначення та розмежування» організував Національний юридичний університет ім.Ярослава Мудрого.

Закон і Бізнес