Війна цитатами ЄСПЛ,

або Зобов’язання суду мотивувати свої рішення належним чином

Кого з нас не залишали на самоті з повним текстом ухвали, з якого мотиви прийнятого рішення незрозумілі? І як не дивно, на користь цієї ганебної практики начебто свідчить практика Європейського суду з прав людини.

Улюблене посилання

Згідно з п.1 ст.370 КПК «Судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим».

Наведу одну з улюблених цитат суду:

«У рішенні у справі «Hirvisaari v. Finland» (заява №49684.99 від 27.09.2001) (п.30), ЄСПЛ відзначив, що: «…Незважаючи на те, що §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов’язує суди мотивувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент…».

Між іншим, відсутність детальної відповіді не дорівнює взагалі відсутності відповіді.

Звернімося саме до згаданого рішення ЄСПЛ «Hirvisaari v. Finland». У п.30 цього рішення зазначено:

«30. Суд повторює, що відповідно до його усталеної прецедентної практики, яка відображає принцип, пов’язаний із належним відправленням правосуддя, рішення судів і трибуналів повинні належним чином викладати причини, на яких вони ґрунтуються. Ступінь застосування цього обов’язку надавати аргументи може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися у світлі обставин справи. Хоча ст.6 §1 зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, її не можна розуміти як вимогу детальної відповіді на кожен аргумент. Таким чином, відхиляючи апеляцію, апеляційний суд може, в принципі, просто підтвердити мотиви рішення суду нижчої інстанції (див. рішення від 21.01.1999 у справі «Гарсія Руїс проти Іспанії», Звіти про рішення та рішення 1999-I, §26; і рішення від 19.12.1997 у справі «Хелле проти Фінляндії», звіти 1997-VIII, §§59 і 60). Суд або орган нижчої інстанції, у свою чергу, повинні надати такі аргументи, які дозволять сторонам ефективно використати будь-яке існуюче право на оскарження».

На жаль, юристи, які бездумно повторюють посилання на це рішення, забуває звернути увагу, що саме в цьому рішенні ЄСПЛ у п.33 було визнано, що: «…схвалення такого неадекватного аргументування… судом як апеляційним органом не виконали одну з вимог справедливий суд. Відповідно, мало місце порушення §1 ст.6 Конвенції»!

Тобто у рішенні у справі «Hirvisaari v. Finland» ЄСПЛ як раз визнає відсутність належного обґрунтування рішенням судом та порушення конвенції, що не заважає українським судам посилатися на вказане рішення, обґрунтовуючи відсутність жодних аргументів щодо позиції сторони.

До витоків дискусії

Також доцільним у даному випадку звернути увагу на рішення ЄСПЛ у справі «Бендерський проти України» (заява №22750/02).

«42. Суд нагадує, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов’язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (див. рішення від 9.12.1994 у справі «Ruiz Torija et Hiro Balani c. Espagne»). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (рішення від 13.05.1980 «Artico c. Italie»). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом (cf., рішення від 21.03.2000 у справі «Dulaurans c. France», №34553/97, п.33; від 7.03.2006 «Donadze c. Geogie», №74644/01, пп.32 и 35)».

Але звичайно хотілось би добратися до того рішення, звідки ця дискусія почалась. Так рішення ЄСПЛ у справі «Бендерський проти України» посилається на згадане рішення ЄСПЛ у справі «Ruiz Torija et Hiro Balani c. Espagne», де зазначено таке:

«29. Суд повторює, що §1 ст.6 зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, але не можуть бути зрозуміле як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (див. рішення від 19.04.1994 у справі «Van de Hurk v. The Netherlands», серія A №288, стор.20, абз.61). Ступінь застосування цього обов’язку надавати причини може змінюватися залежно від характер рішення. Крім того, необхідно враховувати, серед іншого, різноманіття матеріалів, які сторона може надати суди та розбіжності, що існують у Договірних Державах щодо до законодавчих положень, звичаєвих правил, юридичного висновку та презентації та складання судових рішень. тому питання, чи виконав суд зобов’язання повідомити причини, що випливає зі ст.6 конвенції, може бути визначено лише у світлі обставин справи».

Йдемо далі. У рішенні у справі «Van de Hurk v. The Netherlands» вказано:

«61. Нарешті, заявник подав низку скарг, які можна підсумувати як скаргу на те, що у своєму рішенні промисловий Апеляційний трибунал не розглянув або недостатньо розглянув різні аргументи висунутий ним. Стаття 6 §1 зобов’язує суди мотивувати їх рішення, але це не можна розуміти як потребу детальної відповіді на кожне аргумент. Європейський суд також не покликаний перевіряти, чи аргументи обґрунтовані належним чином…».

Тобто ЄСПЛ взагалі не покликаний перевіряти мотивування рішень, незважаючи на те, що §1 ст.6 конвенції зобов’язує суди мотивувати свої рішення.

Почути, аби виправдати свої дії…

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04) зазначено:

«58. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов’язаний з належним здійсненням правосуддя, в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча §1 ст.6 конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення від 9.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain», серія A, №303-A, п.29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов’язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення від 1.07.2003 у справі «Suominen v. Finland», №37801/97, п.36).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland», №49684/99, п.30)».

Ну та як же не звернути увагу на рішення ЄСПЛ у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (№42310/04):

«280. При розгляді питання про справедливість провадження в цивільній справі суд визнавав, що, ігноруючи конкретний, доречний і важливий аргумент заявника, національні суди не виконують своїх зобов’язань за §1 ст.6 конвенції (див. рішення від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», №63566/00, п.25). Таке ж питання, на думку Суду, має місце й у справі, що розглядається, де зазначеної вимоги дотримано не було, незважаючи на те, що в контексті кримінального провадження вона є суворішою».

У рішенні у справі «Проніна проти України» ЄСПЛ зазначив:

«25. …Однак національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з цієї точки зору, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути найадекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов’язання за §1 ст.6 конвенції».

Аргументи вимагають відповіді!

Із цього випливає сумний, чесний та зрозумілий висновок.

У війні з цитатами ЄСПЛ переможця немає. Цитати, як і зміст певних рішень ЄСПЛ, протирічать одна одній, та практично дозволяють обґрунтувати будь яку думку.

Є два протилежних випадки.

Перший — коли сторона зазначає безліч несуттєвих аргументів, виключно цитує норми закону, не пов’язані зі справою, тобто фактично відверто несе нісенітницю. Зрозуміло, що недоцільно покладати на суд обов’язок відповідати на кожний такий аргумент.

Другий — коли суд не має чим обґрунтувати свою позицію, яка протирічить позиції сторони (в розпорядженні якої є переконлива аргументація). Але суд, все ж таки приймаючі незаконне необґрунтоване рішення, ховає його незаконність та необґрунтованість за тим, що взагалі не надає відповіді на аргументи сторони посилаючись на практику ЄСПЛ.

Ніколи ЄСПЛ тут не зможе допомогти. Якщо чесно, не вбачається розумного виходу з цієї прірви.

Один із прикладів із практики. У певній справі ми звертаємо увагу, що слідчий суддя дослідив головний доказ обвинувачення, який був з-поміж томів обвинувачення, але фактично сторона обвинувачення його не поклала. Апеляційний суд буд здивований такою обставиною, та казав у засіданні, що це є неприпустимо.

Сторона обвинувачення заперечувала, та казала, що зміст відсутнього доказу можливо уявити собі зі змісту інших доказів, таких як відповіді на запити детективів певними організаціями. Урешті-решт апеляційний суд залишив ухвалу слідчого судді в силі, в повному тексті навіть не згадавши аргументу сторони захисту щодо дослідження головного доказу слідчим суддею за його відсутності.

Зрозуміло — апеляційний суд послався на практику ЄСПЛ!

Закон і Бізнес