Зареєструвати і захистити

ВП ВС вказала, який спосіб оскарження державної реєстрації речового права буде ефективним

Чи визначає ч.3 ст.26 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» №1952-IV способи захисту речових прав і як вони застосовується? Відповідь на це питання надала Велика палата Верховного Суду.

Принципова позиція. Спір про право

ВП ВС у постанові від 21.12.2022 у справі №914/2350/18 (914/608/20), (суддя-доповідач — Ткач І.В.) вирішила питання способів захисту майнових прав, порушених незаконною державною реєстрацією, визначивши спір про державну реєстрацію як спір про право цивільне.

«Виникнення спору про право цивільне» пов’язується у правовій позиції ВП із позасудовою процедурою звернення стягнення на предмет іпотеки. Таку процедуру завершує державна реєстрація.

Чи вважається такий спір майновим, у цій постанові не вказано, але зазначено про важливість заходів забезпечення позову, які можуть не допустити подальшого відчуження нерухомого майна, тим самим забезпечивши позивачеві ефективну можливість захистити свої права без необхідності повторного звернення до суду (п.120 постанови).

Послідовність Великої палати

Постанова підтвердила сталу позицію ВП щодо приватно-правового характеру спорів про державну реєстрацію. Низкою постанов було сформовано підхід, що державна реєстрація речового права за третьою особою є порушенням речових прав позивача, а, отже, будь-який спір про державну реєстрацію з третьою особою є спором про право. Він був започаткований у постанові від 4.09.2018 у справі №823/2042/16.

Ще один важливий висновок Великої палати у сфері державної реєстрації зроблено у справі № 757/1660/17-ц. Суд не повинен був вирішувати жодних майнових спорів, оскільки вони були вирішені в іншому судовому процесі, і саме тому позивач звертався з позовом до нотаріуса як державного реєстратора. Однак, ВП вважала, у позивача з третьою особою виник новий спір про право через стверджуване позивачем заволодіння третьою особою його майном шляхом реєстрації прав на нього («книжне володіння»).

Надалі ВП визначила, що, враховуючи позиції у цих справах (№№ 823/2042/16 та 757/1660/17-ц), особа може оскаржувати державну реєстрацію без пред’явлення майнових вимог тільки у випадку, якщо рішення про державну реєстрацію стосувалось реєстрації прав позивача, а не іншої особи. (справа №757/1660/17-ц). Одночасного вирішення спору про право вимагала тодішня редакція ч.3 ст.26 закону.

Титульна реєстрація в системі

ЦК України визначає чітко у ч.1 ст.182, що «право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації». Також ч.4 ст.334 ЦК, визначає, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Ці норми визначають конститутивне значення державної реєстрації та підтверджують остаточний перехід в Україні до сформованої «титульної» системи реєстрації набуття речових прав.

Традиційна конструкція цивільно-правових договорів, їх реально-консенсуальна природа вже давно не виконує функцій забезпечення цивільного обороту. Власне це й привело до встановлення у законодавстві реєстраційної системи виникнення речових прав та їх обтяжень і як, наслідок, правовстановлюючого значення державної реєстрації.

Зміни в системі способів захисту були неминучими. Перед судовою практикою мало постати питання про ефективність способів захисту, які були властиві різним періодам виникнення речових прав: реально-консенсуальному, актовому (реєстрація правочинів), змішаному (реєстрація правочинів і прав). Постанова ВП від 21.12.2022 зафіксувала значення цих змін.

Логічно, що наслідком запровадження та ствердження «титульної» системи реєстрації мав би бути майновий характер вимог про оскарження державної реєстрації речових прав, незалежно від редакції ч.3 ст.26 закону №1952-IV. Більше того, спір про державну реєстрацію речового права в умовах «титульної системи» є спором про правовий титул. Звісно, мова йде про спір між учасниками цивільних відносин, а не про спір з державним реєстратором.

Формалізовані підстави

Державна реєстрація є юридичним фактом, що формалізує всі підстави виникнення права. Те, що державна реєстрація речового права є юридичним фактом цивільного права і завершує юридичний склад виникнення, зміни чи припинення речового права, встановлено законом.

Водночас, дискусія про значення державної реєстрації речових прав та їх обтяжень триває. Саме у протиставленні державної реєстрації як «офіційного засвідчення державою набуття особою права власності» та державної реєстрації як юридичного факту цивільного права можна вбачати тривале не сприйняття її оскарження як способу захисту цивільних прав.

На судову практику також впливали коливання законодавця, який довго визначався, що саме скасовується: рішення державного реєстратора, запис про державну реєстрацію, сама державна реєстрація. Формулювання позовних вимог відповідно до норм закону тлумачилося як спосіб захисту, а їх невідповідність редакції закону — задоволення чи відмову в позові.

Невпинні зміни на краще

12.05.2022 було вкотре й достатньо вдало змінено редакцію ч.3 ст.26 закону №1952-IV. У редакції, чинній до 26.07.22, ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора могло відбуватися винятково з одночасним вирішенням спору про визнання, зміну чи припинення речових прав (див. п.122).

Як слідує з редакції абз.2 ч.3 ст.26 закону №1952-IV, рішенням суду можуть визнаватися речові права та їх обтяження, проте, якщо такого визнання немає, то речові права та їх обтяження поновлюються на підставі невід’ємної архівної складової частини. Для цього достатньо рішення суду про скасування державної реєстрації, прав чи документів, на підставі яких було проведено державну реєстрацію.

Те саме стосується реєстрації зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, врегульованих абз.3 ч.3 ст.26 закону. Визначено, що відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Внесені зміни встановлюють «автоматичне» припинення речових прав та обтяжень у разі скасування судом рішення про державну реєстрацію та «поновлення» речового права (обтяження) на підставі рішення суду або відповідно до архівної частини Реєстру. Без обов’язкового вирішення окремого спору про визнання, зміну чи припинення речових прав.

Про очевидний спосіб захисту

Важливим висновком ВП, який безумовно вплине на всю систему захисту прав, є визначення, що позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення (п.114 постанови).

Задоволення такого позову призводить до внесення державним реєстратором до Державного реєстру відомостей про речове право позивача на спірне нерухоме майно. Це відновлює становище, яке існувало до прийняття державним реєстратором оспорюваного рішення. Зазначене відповідає способу захисту, передбаченому п.4 ч.2 ст.16 ЦК (п. 115).

Застосування ВП цивільного способу захисту (п.4 ч.2 ст.16 ЦК), який охоплює будь-які можливі законодавчі конструкції скасування державної реєстрації, вбереже позивачів від пред’явлення «неналежних» позовних вимог, якщо й надалі до ст.26 закону будуть вноситися зміни(!)

ВП виснувала щодо належного та ефективного способу захисту прав позивача з врахуванням того, що вирішувалося питання про відступ від висновку КЦС ВС, яким встановлено, що задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності призведе до відновлення порушених прав позивача, і не потребує для застосування додаткових способів захисту, таких як поновлення права власності.

Ефективний — не єдиний?

У цій справі ВП відмовила у позові про скасування рішення про державну реєстрацію. Саме з огляду на обставини справи, зокрема, майно під час розгляду справи було відчужене третій особі, яка не була учасником справи. Крім того позов був пред’явлений до державного реєстратора-нотаріуса, який ніяк не може бути учасником спірних цивільних (майнових) відносин пп.103—104).

Водночас, щодо належного і ефективного способу захисту ВП вказала, що суди встановили порушення прав позивача відповідачем. У цьому разі відмова у позові виключно з причини відсутності посилання на певний спосіб захисту, передбачений ч.2 ст.16 ЦК, не відповідає завданню господарського судочинства (п.119)

У цій справі позивачеві було відмовлено у позові не тому, що спосіб захисту, який він обрав був неефективний чи неналежний, а тому, що судова практика узалежнювалася від постійних редакційних змін ч.3 ст.26 закону, і на противагу їм намагалася виробити єдиний і універсальний спосіб захисту речових прав, наприклад, віндикацію, застосовуючи концепцію «книжного володіння». Остання не залишилась без критики в окремих думках суддів ВП та їх академічних доробках (Пільков К. М. Способи захисту права власності на землю та інше нерухоме майно: критика «книжного володіння. Підприємництво, господарство і право. №4, 2921. — С.47—58).

Відповідно, оскарження державної реєстрації розглядалося, виходячи з її винятково процедурного характеру, а отже як субсидіарний або й взагалі «зайвий» спосіб захисту. Хоч без державної реєстрації, наразі, речові права не виникають, не переходять і не припиняються, а способи захисту завжди відповідають підставам виникнення прав і змісту їх порушень.

Обставини справи №914/2350/18 (914/608/20), та їх правова оцінка ВП, підтверджує сумніви щодо можливості існування лише одного апріорі ефективного способу захисту. «Натомість стосовно застосування критерію ефективності поки що судова практика не знайшла іншої реакції на позов, який не відповідає цьому критерію, окрім як відмова у позові».

Цей підхід суддя ВП К.Пільков оцінює як доволі жорсткий, зазначаючи, що судді також не погоджуються з цим, зокрема, з огляду на ст. 5 ГПК, яка дозволяє частковий відступ від диспозитивності (Пільков К.М. Доктрина поглинання, альтернативного та кумулятивного позовів: застосування в судочинстві України). Його втілення у сучасну судову практику, виявляється у тому, що вимога ефективності спрямована до суду, він самостійно здійснює оцінку способу захисту на предмет ефективності, однак принцип диспозитивності покладає саме на позивача тягар обрання належного способу захисту, в тому числі з погляду ефективності.

ВП у справі №914/2350/18 (914/608/20) слідувала такому алгоритму: «Суд, виходячи з засад диспозитивності, позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача» (п.118), але визначила ефективний спосіб захисту, який може реалізуватися в подібних спорах.

Ефективне поглинання

Невідомо чи враховувала ВП доктрину поглинання позовів, про ефективність і доцільність застосування якої також писав К.Пільков (Пільков К.М. Доктрина поглинання, альтернативного та кумулятивного позовів: застосування в судочинстві України). ВП застосувала інше формулювання: «заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 30.12.2019 опосередковують відновлення становища, яке існувало до порушення» (п.114).

Відновлення становища, яке існувало до порушення речового права, охоплює всі можливі випадки порушення права, що завершилися його незаконною реєстрацією. Незалежно від того чи поєднані вони з фактичними (віндикація) чи лише з юридичними перешкодами (визнання права), задоволення судом вимог про оскарження державної реєстрації є також відновленням становища, яке існувало до порушення права.

На це вказує сам законодавець, зазначаючи в абз.3 ч.3 ст.26 (у редакції закону від 12.05.2022 №2255-IX), що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав.

Опосередковано про це свідчать пп.100—120 постанови, в яких визначено систему способів захисту, її розгортання від віндикації до відновлення становища, яке існувало до порушення.

«ВП ВС зазначила, що належний та ефективний спосіб захисту прав позивача визначається з огляду на обставини конкретної справи. Якщо спірне майно, на яке було звернено стягнення на підставі договору іпотеки, надалі відчужив іпотекодержатель — скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав не може забезпечити поновлення прав позивача. Позивачеві слід пред’являти віндикаційний позов до останнього набувача цього майна.

Натомість у разі якщо спірне майно, на яке було звернено стягнення на підставі договору іпотеки, залишається у володінні іпотекодержателя (тобто не відбулось подальшого відчуження такого майна), відносини між іпотекодавцем та іпотекодержателем щодо такого майна мають договірну природу, що зумовлює можливі способи захисту прав».

Про конкуренцію позовів не йдеться, адже, як визначила ВП, залежно від обставин, застосовуються різні способи захисту прав.

Як зазначено у постанові: «Під час розгляду справ цієї категорії суд повинен надати оцінку всім обставинам, які мали місце при зверненні стягнення на іпотечне майно. Тим самим суд визначає:

(а) неправомірність дій особи, яка зазначена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник (адже саме ці дії призвели до внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно цих відомостей);

(б) тим самим суд констатує, що ці дії не були здатні призвести до набуття права власності особою, яка позначена в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як власник, а тому

(в) в цієї особи відсутнє право власності, а отже

(г) право власності належить позивачеві (якщо позивач доведе всі наведені вище обставини)» (п.124).

Отже, маємо титульний спір про підстави виникнення права власності.

У перспективі титульна система реєстрації може зумовлювати ситуацію, коли всі титульні речово-правові спори будуть охоплюватися спором про державну реєстрацію як спором про відновлення становища, яке існувало до порушення права.

Висновки

Отже, враховуючи, що у цивільному законодавстві України закріплена реєстраційна, титульна система набуття речових прав, вирішення спору про державну реєстрацію є вирішенням цивільного, майнового спору про право, за винятком випадків, коли позивач оскаржує реєстраційні дії, вчинені за його заявою, в суді адміністративної юрисдикції.

Постанова ВП у справі № 914/2350/18 (914/608/20) підтверджує основні правові позиції щодо державної реєстрації речових прав та їх обтяжень, які формувалися, починаючи з постанови №823/2042/16 від 4.09.2018, та визначає систему способів захисту речових прав та їх обтяжень.

Закон і Бізнес