«Напівпрецедентна» модель

Ефективність судового захисту vs обмеження позивача у шляхах досягнення бажаного відновлення прав

Діюче матеріальне та процесуальне законодавство не містить чіткого визначення та розмежування категорій «належний» та «ефективний» спосіб захисту, так само, як і самого визначення «спосіб захисту».

Термінологія та система координат

Усталеним за кількістю використання у постановах касаційного суду є формулювання, згідно з яким спосіб захисту цивільного права чи інтересу — це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова ВП ВС від 22.08.2018 у справі №925/1265/16).

Системне тлумачення положення ч.2 ст.16 ЦК та чч.1, 2 ст.5 ГПК з урахуванням словникового значення «належний» (як відповідний та потрібний) дозволяє визначати зміст цього терміну — спосіб, що передбачений законом або договором, а якщо не передбачений ними — то ефективний, який не суперечить закону. В цьому контексті належність способу судового захисту співвідноситься з питанням «Чи існує у праві такий спосіб судового захисту, й якщо «так», то чи є підстави для його застосування?» та має на меті з’ясування принципової можливості його застосування у спірних правовідносинах.

У п.110 постанови від 13.02.2024 у справі №910/2592/19 ВП ВС дотримання критерію належності способу судового захисту вважає за можливим констатувати в разі, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач.

ВП ВС останнім часом «розширила» юридичну характеристику способу судового захисту вказівкою на ознаку «правомірності», визначаючи її як відповідність правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідність праву (див., наприклад, п.89 постанови від 3.09.2025 у справі №911/906/23, п.129 постанови від 4.03.2026 у справі № 922/264/24).

Втім, порівняння контексту застосування визначень «належний» та «правомірний» у вказаних постановах дає підстави для висновку про синонімічність означених категорій. У п.125 постанови від 22.01.2025 у справі № 446/478/19 ВП ВС вказівкою «правомірний» в дужках разом із «належним» не тільки підтвердила висновок про тотожність, але й доповнила характеристику ознакою неможливості таким способом спричиняти втручання у право на майно, щодо якого немає спору.

Варто відмітити, що ВП ВС у постановах від 13.02.2024 у справі №910/2592/19, від 3.09.2025 у справі №911/906/23, від 4.03.2026 у справі №922/264/24 розмежовує «належність»/«правомірність», з одного боку, від «ефективності» — з іншого — як різних, хоча і пов’язаних, але однопорядкових категорій: «ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу». Більш повне визначення ефективності способу судового захисту використане у п.8.40 постанови ВП ВС від 25.01.2022 у справі №143/591/20 — ефективний спосіб захисту прав повинен забезпечити поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення — гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування, тобто такий захист повинен бути повним та забезпечувати таким чином мету здійснення правосуддя та принцип процесуальної економії.

Як можна побачити, процесуальна економія — здатність забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанову ВП ВС від 22.09.2020 у справі №910/3009/18) — є ознакою саме категорії ефективності способу судового захисту.

К.Пільков для усвідомлення критерію ефективності пропонує питання «Чи може в існуючому правопорядку застосування такого способу захисту за встановлених обставин поновити конкретне порушене право чи компенсувати порушення?» (Пільков.К. (2022). Способи захисту прав у суді: проблеми сучасної гібридної моделі. Юридичний науковий електронний журнал, 1, 304—313). Іншими словами, можна казати про показник ефективності як ступень повноти задоволення позивача.

Таке розуміння ефективності способу судового захисту дозволяє визначити легітимну мету звернення позивача до суду, яка може полягати тільки у якомога повному відновлення порушеного права (тобто, досягнення стану, ще передував порушенню), або (в разі неможливості такого відновлення) — в компенсації порушеного (втраченого) права та розглядати способи судового захисту як інструменти/шляхи/засоби досягнення такої мети.

Хто має вирішувати та які наслідки вирішення питань про «належність» і «ефективність» способу судового захисту?

Звернемося до суміжних термінів «предмет позову» та «позовна вимога». Як вказано у п.81 постанови ВП ВС від 4.12.2019 у справі №917/1739/17 предмет позову — це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Відтак, за змістом стст.4, 14 та 162 ГПК саме позивач управнений обирати (визначати та формулювати) бажані до застосування способи судового захисту своїх прав чи інтересів.

З можливістю об’єктивної оцінки судом належності обраного позивачем способу захисту питання не виникає – чи передбачений такий спосіб у праві (законі чи договорі) вирішується за принципом «суд знає закон», а можливість його застосування у конкретних відносинах охоплюється висновком про доведеність (недоведеність) доказово тих підстав позову, які передбачені у якості умови застосування способу (фактично — елементи гіпотези відповідної правової норми). Натомість питання повноважного суб’єкту оцінки ефективності обраного способу судового захисту (суд чи позивач) є дискусійним.

Так, у світлі презумпції ч.5 ст.12 ЦК розумності та добросовісності позивач, обираючи спосіб (способи) судового захисту, вочевидь виходить з того, що саме їх застосування судом у примусовому порядку повно відновить його право/ інтерес чи забезпечить прийнятну компенсацію. Невичерпаність способів захисту переліком, приведеним у ст.16 ЦК, надає позивачеві широке поле вибору, здійснюючи який формулюванням позовних вимог останній декларує, що ступінь повноти його суб’єктивного відчуття задоволеності результатом вирішення спору визначатиметься обсягом задоволення судом таких обраних вимог.

На мій погляд, ст.13 ЄКПЛ, приписи якої сформували існуючу доктрину ефективності способів судового захисту, опосередковуючи позитивні зобов’язання держави, передбачає, насамперед, надання можливості потерпілій від порушення особі широкої палітру вибору способів захисту на національному рівні. Здійснення вибору певного способу саме потерпілою особою та його досягнення внаслідок задоволення позову судом з міркувань належності обраного способу усуває ризики звинувачення України у невиконанні гарантій ст.13 ЄКПЛ такої особою та констатації відповідного порушення ЄСПЛ у разі, якщо зі сплином часу виявиться, що досягнуті результати не задовольняють так, як ця особа розраховувала (Ефективність способу правового захисту для цілей ст. 13 не залежить від упевненості у сприятливому результаті для заявника («Хілал проти Сполученого Королівства», 2001, п.78). Словосполучення «засіб правового захисту» в контексті ст.13 означає не засіб правового захисту, який має бути успішним, а просто доступний засіб правового захисту перед органом, уповноваженим розглядати скаргу по суті («C. v. the United Kingdom), постанова Комісії, 1983). Стаття 13 гарантує наявність засобу правового захисту, але не гарантує успішного результату («R. v. the United Kingdom», постанова Комісії, 1984).

Проблема ототожнення і розмежування «належності» та «ефективності»

Юридична техніка формулювань у деяких постановах ВС вказує або на ототожнення характеристик способів захисту «належний» і «ефективний», або їх сприйняття та позиціонування у відносинах «цілого» і «частини» (наприклад, у п.82 постанови ВП ВС від 22.01.2025 у справі №446/478/19 використаний такий вираз:

«….Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном...»).

Наслідком подібного явного чи неявного ототожнення є «обʼєктивізація» субʼєктивної сфери відчуття повноти задоволення позивача - вона стала предметом судової оцінки та судження, що призвело до появи усталеного, але контраверсійно сприйнятого юридичною спільнотою правила: «обрання неефективного способу судового захисту є підставою для відмови у позові» (див. постанови ВП ВС від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 2.02.2021 у справі №925/642/19; від 6.04.2021 у справі №910/10011/19; від 22.06.2021 у справі №200/606/18; від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, за змістом яких неефективність або неналежність обраного способу захисту визначена самодостатньою підставою для відхилення позовних вимог).

Одним з наріжних каменів у фундаменті цього правила фактично є «привласнення» судом права вимірювати ступінь відчуття задоволеності позивачем від наслідків застосування конкретного способу захисту, який той обрав, та у залежності від результатів «вимірювання» надавати або відмовляти у наданні захисту права. Такий підхід ризикує набути ознак невілювання передбаченого ч.1 ст.20 ЦК права особи здійснювати право на захист на свій розсуд, тим більше, що згідно ст.15 цього кодексу право на судовий захист само по собі є окремим правом. Процесуальним виміром цього права є диспозитивність (ст.14 ГПК), тоді як у розглядуваному контексті вільне обрання прийнятного для себе конкретного способу задоволення (можливого, адже передбаченого правом, і підстави застосування якого доведені – тобто належного способу захисту) узгоджуються із реалізацію конституційного принципу, втіленого у ч.1 ст.19 Основного Закону.

Дилеми реалізації диспозитивності

Процесуальні приписи передбачають можливість одночасного формулювання кількох позовних вимог (прохань застосувати одночасно різні способи судового захисту), а використане у ст.2 ГПК формулювання «ефективного захисту» кореспондується із «вирішенням спорів» та «розглядом справ», а не з «позовними вимогами/ способами захисту», логічно можна допускати такі вірогідності в межах одного спору (справи):

кожен конкретний спосіб судового захисту є належним і може бути ефективним для захисту певного права чи інтересу (захист одного права/інтересу забезпечується одним способом);

ефективний захист одного права чи інтересу може бути забезпечений лише застосуванням кількох способів одночасно - тобто кожен з таких способів окремо сам по собі не забезпечує повноти відновлення чи компенсації (Сукупність засобів правового захисту, передбачених національним законодавством, може відповідати вимогам статті 13, навіть якщо жоден із засобів правового захисту сам по собі не може їх повністю задовольнити («Silver and Others v. the United Kingdom», 1983, п.113 (c); «Leander v. Sweden», 1987, п.77 (c); «Chahal v. the United Kingdom», 1996, п.145; «Kudła v. Poland [ВП]», 2000, п.157; «De Souza Ribeiro v. France [ВП]», 2012, п.79).

Розглянемо ступінь опікування судом (в режимі лікаря, який краще за пацієнта знає, що тому треба) питанням ефективності відносно вказаних варіантів співвідношення захищуваного права/інтересу та способу чи способів його захисту відповідним судовим рішенням, поміркуючи над тим, чи може бути належний спосіб визнано неефективним. Для оцінки ефективності можна застосувати підхід, викладений у п.8.49 постанови ВП ВС від 16.11.2022 у справі №911/3135/20 — спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

Приклад 1: Позивач-продавець, який поставив товар, але не отримав за нього своєчасно оплати, має захищуване суб’єктивне право на таку оплату, якому відповідає спосіб захисту – стягнення заборгованості. Однак, маючи таке порушене право на оплату, яка була прострочена, позивач звертається з позовом до контрагента з вимогами про стягнення 3% річних, інфляційної індексації та пені, але не заявляє вимог про стягнення самої заборгованості. Заявлені ним вимоги опосередковують належні способи судового захисту, передбачені ст.ст.611, 612, 625 ЦК (позивач «активує» стимулюючу функцію неустойки — засіб розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов'язання, абз.2 п.3.2. мотивувальної частини рішення КСУ від 11.07.2013 №7-рп/2013), але їх задоволення не вирішує безпосередньо питання стягнення заборгованості. Можливість сплати відповідачем разом із стягнутими судом «нарахуваннями» також і суми самої заборгованості (у тому числі, з міркувань стимулюючого впливу таких нарахувань і бажання їх уникнути у майбутньому) має характер вірогідності, «спрацювання» чи «не спрацювання» якої впливатиме на потребу у повторному зверненні до суду. Проте, було б дивно відмовити позивачеві з цих міркувань, «опікуючись» думками про його більш повне задоволення, так само, як у випадку, коли, навпаки, позивач заявив про стягнення заборгованості, але не вимагав сплати передбачених на неї нарахувань, залишивши можливість «всупереч» принципу процесуальної економії звернутися з іншим позовом. При цьому, вочевидь, що у разі виникнення потреби у поданні хронологічно другого позову, рішення суду в першій справі буде використане як джерело преюдиції.

Приклад 2: Позивач-покупець, який повністю і своєчасно здійснив попередню оплату товару, не отримав такого товару від постачальника. За змістом ст.693 ЦК покупець має право застосувати у якості належних способів захисту альтернативно або повернення попередньої оплати, або спонукання до передачі товару. Прийнятність для захисту права застосування кожного з цих способів оцінює при обрані єдиного саме позивач (див. п.83 постанови ВП ВС від 18.02.2026 у справі №911/969/24), а тому і суд не має право «нав’язати» йому власне бачення того, що більш повно забезпечить поновлення прав (повернення грошей чи поставка товару з запізненням). Між тим, ч.1 ст.2 ГПК та ст.13 ЄКПЛ, посиланнями на які завжди пояснюється обговорювана концепція «ефективності судового захисту», не містить жодних вказівок на незастосовність у подібних ситуаціях існування альтернативних способів. Прикметно, що «остаточно» висновок про ефективність обраного судового захисту, у випадках, коли рішення не є самодостатнім для цього (наприклад, коли заявлені лише немайнові вимоги про укладання чи розірвання договору тощо – результат, що настає в момент набрання рішенням суду законної сили і не вимагає будь-яких інших «похідних/додаткових» засобів «імплементації» у правовідносини) можна лише за підсумками процедури виконання такого рішення. Хіба виявлена відсутність товару на стадії виконання рішення про його примусову передачу (і така відсутність могла мати місце на момент подання позову і ухвалення рішення) або відсутність коштів для повернення попередньої оплати, яка зумовить повторне звернення до суду вже з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство (а це також є способом судового захисту), можуть тлумачитися як обрання неефективного позовного способу захисту? На мій погляд, остаточне фактичне задоволення, яке має характер вірогідності на момент обрання способу захисту та навіть його застосування судом у рішенні, додатково вказує саме на суб’єктивний (з точки зору коректної зовнішньої оцінки), а не об’єктивний аспект такої категорії на етапі обрання, а тому і не повинен «ревізуватися» судом за межами категорії «належності».

Приклад 3: Законодавче регулювання у деяких випадках прямо передбачає специфіку, що безпосередньо впливає на обрання способу захисту, узалежнюючи її від обставин, на які позивач не може впливати і, навіть, про які інколи не може дізнатися. Мова йде, наприклад, про право поклажодавця на повернення речі зі зберігання. Аналіз стст.949—951 ЦК дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачив певну послідовність захисту прав на повернення речі: належною (та, вочевидь, ефективною) первісною вимогою може бути тільки вимога до зберігача повернути речі і лише встановлення обставини втрати (пошкодження) дозволяють замість натурального повернення застосовувати інший спосіб захисту — стягнення збитків. На якому етапі має з’ясовуватися і встановлюватися обставина втрати чи пошкодження речі, якщо відповідач-зберігач ігнорує звернення поклажодавця і не з’являється до суду? У такий ситуації є висока вірогідність достеменного встановлення позивачем долі цього майна тільки на етапі примусового виконання рішення про його повернення (хоча сама обставина могла мати місце на момент подання позову). Чи може рішення бути скасованим з таких міркувань «первісної» неефективності (адже вони змушують звертатися з новим позовом про стягнення збитків), про які відповідач вирішить вказати на етапі апеляційного чи касаційного оскарження? Або наявність механізму зміни способу виконання згідно ч.3 ст. 331 ГПК долає ваду «неефективності», трансформуючи через визначення грошового еквіваленту відповідного майна первісно застосований спосіб захисту у ефективний (процесуальний еквівалент матеріальної норми — ст.951 ЦК)? А наскільки прийнятним може бути такий процесуальний механізм на етапі судового контролю за виконанням вже наявного рішення суду, враховуючи, що у разі розгляду позову про стягнення збитків предметом дослідження і оцінки можуть бути обставини, визначені ч.ч.2,3 ст.950 ЦК, які могли не досліджуватися при розгляді і задоволенні вимог в порядку ст.949 цього Кодексу про повернення майна?

Прикметно, що відносно схожої «послідовної» нормативної конструкції обрання способу судового захисту за ст.1213 ЦК у пп.120—124 постанови від 25.09.2024 у справі №201/9127/21 ВП ВС сформулювала підхід, згідно якого:

трансформація «натуральної» вимоги з повернення майна на стягнення грошового еквіваленту через обставини, які виникли після ухвалення рішення про витребування такого майна, не є зміною способу судового захисту;

така трансформація може бути запроваджена за допомогою механізму зміни способу виконання судового рішення;

якщо позивачеві було відмовлено у задоволені заяви про зміну способу виконання первісного рішення про витребування майна, то подальше подання ним нового позову про відшкодування вартості безпідставно збереженого майна у зв`язку з неможливістю його повернення в натурі є єдиним можливим передбаченим законом способом відновлення його порушених прав (Тобто за обставинами цієї справи вади примусового виконання первісного рішення про віндикацію «перетворили» цей належний та ефективний спосіб відновлення прав власника у неефективний постфактум, раз з’явилися потреба у поданні іншого позову і такий спосіб визнано ВП ВС прийнятним. Отже, судження і оцінка «ефективності» обраного позивачем способу захисту на етапі ухвалення рішення по суті позову можуть бути передчасними. — Прим. авт.).

Приклад 4: У межах справи №908/976/19, за фактичними обставинами якої майно позивача неодноразово відчужувалося, у п.п.5.29., 5.30. постанови ВП ВС від 21.09.2022 був сформульований висновок відносно останнього у ланцюгу відчуження спірного правочину про те, що «визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у ч.1 ст.2 ГПК (ч.1 ст.2 ЦПК)» і належним способом захисту в такому випадку є віндикація.

Однак, у п.31 постанови ОП КГС від 26.05.2023 у справі №905/77/21 цей висновок був «розвинутий» в універсальне формулювання:

«Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. 

Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача.

Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача». (Це формулювання не тільки розмежовує категорії «належності» та «ефективності», але й вказує, що належний спосіб захисту може бути неефективним за існуючого підходу «об’єктивізації» цього параметри та його зовнішнього оцінювання судом безвідносно до позиції заявника позову. — Прим. авт.)

У цьому формулюванні спеціально чи мимоволі втілюється підхід, який можна «перекласти» іншими словами так «якщо маєш право просити більше, то прохання лише частини належного не може задовольнити» — і це нібито продиктовано опікуваннями інтересами позивача, однак на практиці утворює парадоксальну ситуацію, адже:

відмова в задоволені позовної вимоги про недійсність договору з мотивів неефективності (без майнової реституційної) несумісна з принципом процесуальної економії, оскільки не усуває необхідності повторного звернення до суду вже з ефективними вимогами (а насправді — доповненою похідною вимогою);

однак, таке повторне звернення не може привести до відновлення прав позивача, оскільки наявність чинного рішення за результатами первісного звернення про відмову у задоволені вимоги про недійсність через співпадіння за цією вимогою за предметом, підставами і сторонами позову за змістом приписів п.2 ч.1 ст.175 та п.3 ч.1 ст.231 ГПК процесуально унеможливлює задоволення вимоги нового-повторного про недійсність договору (навіть, якщо є порушення права), тоді як без задоволення вимоги про недійсність згідно ст.ст.215, 216 ЦК неможливо задовольнити і похідну вимогу про реституцію.

Фактично, згадуваний вище підхід перетворюється у правило: «якщо попросив менше, ніж маєш на думку суду, то не отримаєш взагалі нічого». Наскільки таке правило відповідає уявленню про справедливість (?), якщо подання позову лише з однією вимогою про визнання недійсним виконаного (повністю чи частково) договору може бути зумовлено різними цілком добросовісними причинами:

поточна відсутність вільних коштів для сплати судового збору за майновою вимогою реституції;

невпевненість у результатах констатації судом недійсності договору, а отже — і запровадження реституції — через динамічність судової практики (особливо у випадках, коли мова йде про перевищення повноважень керівником/представником позивача, який уклав спірну угоду, чи про зловмисну домовленість);

еквівалентність у поточних економічних умовах результатів двосторонньої реституції щодо минулих періодів, охоплених виконанням, та наявність майнового інтересу виключно відносно обігу за спірним договором, який передбачався на майбутнє;

легітимні очікування позивача на добросовісне (принцип і презумпція згідно п.6 ст.3 та ч.5 ст.12 ЦК) виконання відповідачем обов’язку з повернення отриманого за договором, який (обов’язок) за змістом ст.216 ЦК тільки виникне (а отже і може бути порушеним) з моменту набранням законної сили рішенням про недійсність оспорюваного договору;

правова визначеність в контексті буквального розуміння та однакового застосування всіма «користувачами» приписів чинного законодавства та неможливості їх довільного тлумачення (У розглядуваному контексті слід загадати усталену і цілком виправдану за змістом формулу: «….правові висновки суду, у тому числі, касаційної інстанції, формулюються виходячи з конкретних обставин справи. Тобто, на відміну від повноважень законодавчої гілки влади, до повноважень суду не належить формулювання абстрактних правил поведінки для всіх життєвих ситуацій, які підпадають під дію певних норм права» (див., наприклад, п.68 постанови ВП ВС від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц). — Прим. авт.), оскільки:

-                      ані ст.16, ані ст.215 ЦК чи будь-яка інша норма законодавства, яка регламентує питання визнання договору недійсним у судовому порядку, не узалежнює можливість застосування цього повноваження суду від обов’язковості одночасного прохання про повернення виконаного, що цілком логічно, адже укладення договору з вадами чинності за ст.203 ЦК може порушувати права і інтереси самим фактом свого існування і таке порушення не потребує «підкріплення» своєї наявності подальшим майновим обігом з виконання договору;

-                     юридична техніка формулювання ст.16 ЦК не відокремлює можливість застосування такого способу як визнання договору недійсним виключно для захисту прав, але не інтересів особи (зокрема у правій визначеності у правовідносинах сторін), як про це вказано у п.142 постанови ВП ВС від 15.09.2022 у справі №910/12525/20.

Є сподівання, що ВС поступово відмовиться від такого категоричного ставлення до «неефективності» окремого визнання виконаного (повністю чи частково) договору недійсним без одночасної вимоги про реституцію (принаймні, до внесення відповідних змін у цивільному законодавстві), на що вказує формулювання за змістом п.п.147-149 постанови ВП ВС від 4.02.2026 у справі №910/6654/24 «виключення» необхідності вимагати реституцію для позову суб’єкта, який не є стороною спірного договору

У цілому, системний аналіз існуючих підходів касаційної інстанції до меж і умов прийнятного застосування визнання судом оспорюваного договору недійсним дає підстави для проведення певних паралелей із місцем такого способу захисту в німецькому та австрійському правопорядках (§256 та §228 Цивільного процесуального кодексу країн відповідно), згідно з якими позивач може просити про встановлення недійсності договору лише тоді, коли він має актуальний інтерес у тому, щоб це було вирішено судом негайно, а якщо спір може бути вирішений у рамках позову про виконання договору чи повернення майна, окремий позов про недійсність не допускається (подання превентивного позову – виключний засіб). Між тим на рівні нормативного регулювання (тих саме абстрактних правил, які не може створювати ВС виходячи з конституційного принципу розподілу гілок влади) вітчизняний правопорядок не містить аналогічних положень.

Приклад 5: Спостерігається певна «переоцінка» ефективності автономного та універсального застосування віндикації як самодостатнього способу вирішення усіх питань із власністю позивача у речових відносинах щодо нерухомого майна (Аналіз чисельних постанов (див., наприклад, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 22.01.2020 у справі №910/1809/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц та від 7.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц) вказує, що ВП ВС послідовно викладала висновки про те, що у разі пред`явлення позову про витребування - інші способи захисту є неефективними, оскільки рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є самостійною і достатньою підставою для здійснення (проведення) державної реєстрації речових прав за позивачем. — Прим .авт.).

Так, в ситуації, коли мова йшла про відновлення права власності на земельну ділянку, яку було об’єднано з іншою із створенням нового об’єкту права у розумінні ст.79¹ ЗК до моменту виконання судового рішення про віндикацію спірної земельної ділянки із власним первісним кадастровим номером, ВП ВС у пп.136—149 постанови від 3.09.2025 у справі №911/906/23 дійшла висновку, що «віндикація може бути застосованою винятково одночасно з позовом про припинення речових прав на новостворену земельну ділянку та зобов`язання скасувати її державну реєстрацію, супроводжувати його в одному позові, але аж ніяк не заміняти собою цей позов чи передувати йому» та «припинення права власності на новостворену земельну ділянку зі скасуванням її державної реєстрації задля того, щоб зробити можливим віндикацію спірного майна, не є не самостійними способами захисту порушених прав, а слугують меті реалізації основного способу захисту, яким є витребування, а тому вони не можуть бути застосовані окремо від віндикаційного позову у подібних правовідносинах» (Якщо у цій та подібних ситуаціях розглядати приписи стст.14, 26 закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інші нормативні акти у сфері реєстрації та реєстрів не як джерело встановлення належних і ефективних способів судового захисту (як можна це спостерігати зараз), а як джерело процедурних норм, звернутих, насамперед, до державного реєстратора, у відповідності до яких за потреби забезпечення виконання судового рішення із способами захисту, визначеними ЦК, то суд міг би в порядку ст.331 ГПК ухвалою визначити відповідний спосіб виконання вже наявного судового рішення, а не «штовхати» власника у необхідність ініціації нового позову. Такі пропозиції були висловлені у межах проведеного за ініціативою КГС 28.02.2025 круглого столу на тему «Баланс між принципом диспозитивності та забезпеченням виконуваності судових рішень у спорах щодо державної реєстрації». — Прим. авт).

У ситуації, коли йшлося про можливість витребування майна у кінцевого (в ланцюгу відчуження за послідовними правочинами) набувача, ВП ВС у пп.10.72—10.78 постанови від 4.03.2026 у справі №922/5241/21 звернула увагу на необхідність визнання недійсним першого договору з відчуження власником свого майна задля можливості подальшого висування вимог про віндикацію цього майна в останнього набувача (за наявністю передбачених ст.ст.387, 388 ЦК для цього підстав). Припинення «ігнорування» існування першого договору як належної в розумінні стст.11, 328, 509 ЦК підстави для втрати власником свого майна, яка мала б унеможливлювати подальший захист такого вже відсутнього через втрату права, «розв’язало» давно назрілі проблеми у правозастосуванні віндикаційного способу захисту:

-                     за змістом ст.ст.204, 215 ЦК презумпцію правомірності оспорюваного правочину може бути спростовано виключно у спосіб визнання його недійсним судом, тоді як згідно ст.203 ЦК воля і волевиявлення є складовими умовами чинності угоди, без спростування наявності яких у власника неможливо виконати умову застосовності віндикації – вибуття майна поза волею цього власника;

-                     різниця у строках позовної давності для віндикації (3 роки — ст.257 ЦК, див., наприклад, пп.122—123 постанови ВП ВС від 18.01.2023 у справі №488/2807/17, згідно з якою на віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність тривалістю в три роки) та оспорювання приватизаційного договору купівлі-продажу з первісного відчуження державного чи комунального об’єкта малої приватизації у справах про його подальшу віндикацію за позовам прокурора (3 місяці — ч.2 ст.30 закону «Про приватизацію державного і комунального майна») в умовах попереднього підходу про універсальність і самодостатність віндикації створювало парадокс – первісний покупець мав легітимні підстави стати «захищеним» від повернення майна після спливу 3 місяців з моменту укладання приватизаційного договору через сплив позовної давності (ст.267 ЦК) щодо оспорювання цього договору, але подальше відчуження ним цього майна «відновлювало» ризики його витребування упродовж 3 років у наступного набувача. У світлі запровадженого ВП ВС у постанові від 4.03.2026 у справі №922/5241/21 підходу цей парадокс «правової невизначеності» ризиків подальшого цивільного обігу об’єкту малої приватизації усувається, адже «похідний» характер віндикації від питання недійсності первісного договору дозволяє останньому набувачеві «розраховувати» на відхилення позовних вимог до себе через недоведеність умови «вибуття майна поза волею власника» у разі застосування скороченої «приватизаційної» позовної давності та відмови у вимозі про недійсність правочину з першого відчуження.

Висновки та пропозиції

Наведені приклади (а це далеко не всі, що можуть бути названі) свідчать, що поточні відповіді правозастосування на питання ефективності способу захисту як підстави для відмови в задоволені позовних вимог характеризуються складністю, контраверсійністю і динамізмом не тільки для сторін провадження, але й для суду (в тому числі, і Верховного).

Визнаючи істотні напрацювання значного корпусу правових позицій касаційної інстанції, які можуть використовуватися як орієнтири у правозастосуванні, водночас можна констатувати «генетичну» обмеженість цього інструментарію, оскільки дієва і несуперечлива система правових позицій як складова законодавства у розумінні ЄСПЛ вимагає їх формулювання в якості «квазінорм» із чітким визначенням граничного кола належних до встановлення фактичних обставин («гіпотези»), наявність яких зумовлює універсальну, а тому і прогнозовану застосовність висновку («диспозиції»). Такий підхід, хоча і мав би наслідком якісне збільшення передбачуваності, вимагає не тільки відступу від заборони формулювання Верховним Судом абстрактних правил, а фактично перетинає межу із функцією законодавця, що є несумісним із положеннями ст.6 Конституції.

З іншого боку, наявна гібридна «напівпрецедентна» модель позиціонування правових висновків ВС, які не визначені у якості джерел норм застосовного під час вирішення спорів права за змістом ст.11 ГПК, але фактичну (не нормативну) імперативність регулюючого впливу яких відчувають як сторони, так і суди першої та другої інстанції у випадках скасування судових рішень з мотивів неврахування (а частіше, неправильного розуміння релевантності) правових висновків, за свою більшу «гнучкість» платить надмірною складністю та меншою передбачуваністю. Так, доволі детально сформульовані критерії подібності справ у їх системному застосуванні викликають складності у самих касаційних судів, що убачається із численних ухвал про відмову у прийнятті до провадження палатами, об’єднаними палатами та ВП ВС справ з питаннями про відступ і уточнення наявного правового висновку. Водночас, відступ від попереднього висновку, який тривалий час втілювався у судову практику, за необхідністю породжує питання про дію нової позиції у часі та справедливість її розповсюдження на судові рішення першої і другої інстанції на етапі їх перегляду та поведінку учасників правовідносин, які не могли здогадуватися про «новий» напрямок і результати тлумачення застосованої норми права в контексті актуального на той час підходу.

Між тим, зрозумілість користувачам та передбачуваність правової регламентації (як антоніми надмірної складності та динамізму підходів до тлумачення норм, які самі не змінювалися) є усталеними аспектами гарантованого ст.8 Конституції принципу верховенства права (якість закону, див, наприклад, п.51 рішення ЄСПЛ у справі «Щокін проти України»), а тому, повертаючись від більш масштабної теми належного позиціонування у вітчизняному правопорядку правових позицій ВС до розглядуваного питання обрання і наслідків обрання способу судового захисту, пропоную обміркувати можливість імплементації такого підходу:

1. Право на судовий захист, яке здійснюється позивачем на власний розсуд, забезпечується судом через застосування за наявності підстав обраного позивачем способу судового захисту.

2. Спосіб судового захисту як втілення права на судовий захист має два аспекти: об’єктивний та суб’єктивний.

3. Об’єктивний аспект характеризується категорію «належність» і включає у себе дві складові – визначеність відповідного способу у праві (законі чи договорі) та доведеність передбачених підстав його застосування (виконання умов «гіпотези» норми).

4. Суб’єктивний аспект характеризується категорією «ефективність» і її визначає для себе позивач обранням відповідного способу (способів) серед передбачених належних, орієнтуючись на мету — якомога повне відновлення стану, що існував до порушення, або, у разі неможливості такого відновлення – компенсація.

5. Суд оцінює і враховує з точки зору можливості задоволення і відмови у задоволені позову тільки аспект «належності», а «ефективність» залишається у сфері диспозитивності і відповідальності самого позивача.

6. Встановлені на етапі вирішення спору або з’ясовані на стадії примусового виконання судового рішення, яке захищає право, що вимагає відображення у відповідних державних реєстрах, складнощі в реалізації через ймовірні розбіжності у формулюваннях способу судового захисту за ЦК (чи ЗК, тощо) і нормативним актом, який визначає функціонування відповідного реєстру, вирішуються у порядку ч.3 ст.331 ГПК.

Звісно, що запропонований підхід є рамковий і може бути вдосконалений та уточнений, зокрема, за рахунок «розповсюдження» сфери судової оцінки на випадки відсутності у законі чи договорі належного способу захисту або на оцінку правомірності обрання позивачем замість досягнення мети відновлення порушеного права його компенсації, проте навіть у «першому наближенні» відмова суду від «нав’язування» свого уявлення «ефективності» забезпечує більшу передбачуваність правозастосовчої практики.

Закон і Бізнес