Справедливість для окупанта

Про судові процеси над російськими військовими в контексті гарантій ст.6 Конвенції

Аналіз судових процесів з обвинувачення російських військових, які закінчилися ухваленням обвинувальних вироків, свідчить про надзвичайну та нехарактерну для судової системи України оперативність та незвичну, для особливо тяжких злочинів, практику застосування правил ч. 3 ст. 349 КПК, яка може викликати сумніви у тому, чи були дотримані гарантії права на справедливий суд.

Чи є гарантії права на справедливий суд?

Станом на листопад 2022 року в Україні відкрито більш ніж 41 000 кримінальних проваджень щодо воєнних злочинів, вчинених російськими військовими. Понад 95% з них кваліфікуються за ст. 438 Кримінального кодексу України – порушення законів та звичаїв війни.

Відсоток судових процесів з обвинувачення російських військових у порівнянні із кількістю відкритих кримінальних проваджень є надзвичайно низьким. Це пов’язано із складнощами досудового розслідування такої категорії злочинів та встановленням суб’єкту злочину. Важливе значення також має правильна кваліфікація діяння, оскільки сама по собі участь військових у збройному конфлікті не вважається воєнним злочином, зважаючи на привілей комбатанта.

Воєнні злочини являють собою лише серйозні порушення норм міжнародного гуманітарного права, тому при кваліфікації діяння за ст. 438 КК України необхідно керуватися положеннями Женевських конвенцій та Додаткового протоколу, які, хоча  і не передбачають складу воєнних злочинів, але закріплюють низку заборон в умовах збройного конфлікту, порушення яких може бути кваліфіковано як воєнний злочин. 

Розгляд справ з обвинувачення російських військових у вчиненні воєнних злочинів здійснюється національними судами України у відповідності до положень кримінального процесуального закону. Разом з тим, російські військові мають статус військовополонених та користуються захистом Женевської конвенції (ІІІ) та інших норм міжнародного гуманітарного права.

Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 р. у справі № 761/14035/22 російського військового визнано винуватим у пред’явленому обвинуваченні за ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 438 КК України та призначено покарання у виді позбавлення волі на строк дванадцять років. При цьому кримінальне провадження у даній справі тривало від 20 травня 2022 р., а дослідження обставин обмежилось допитом обвинуваченого у зв’язку із розглядом кримінального провадження за правилами, передбаченими ч. 3 ст. 349 КПК України. У обвинувальному вироку не зазначено, які саме норми міжнародного гуманітарного права, зокрема ЖК (IV) порушив підсудний.

Постає питання: чи відповідає наведений для прикладу судовий процес гарантіям прав на справедливий суд в розумінні ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, чи мало місце обґрунтованість висунутого обвинувачення, та чи були у обвинуваченого об’єктивні можливості для захисту від пред’явленого обвинувачення?

Суспільний тиск

Оперувати поняттям презумпції невинуватості складно, оскільки для суспільства кожен російський військовий є винуватим лише за фактом своєї участі у збройному конфлікті. Вести мову про незалежний і безсторонній суд також складно, зважаючи на величезний суспільний резонанс та очікування обвинувального вироку. Стверджувати про дотримання розумного строку, коли кримінальне провадження за особливо тяжким злочином було розглянуто набагато швидше, ніж зазвичай розглядаються провадження за злочинами невеликої тяжкості, не можливо.

У звіті, підготовленому Моніторинговою місією Організації об’єднаних націй з прав людини в Україні, стверджується, що порушені права російських військових «не бути примушеними до визнання вини або надання свідчень проти себе, і права підготувати свій захист». Зокрема, у звіті наголошується на тому, що прокурори та слідчі пропонували обвинувачем можливість звільнення під час «обміну військовополоненими» за їхнє визнання вини в суді, як альтернативу тривалим строкам ув’язнення.

В умовах повномасштабного вторгнення Росії, суспільство вимагає покарання за скоєні воєнні злочини та отримання моральної сатисфакції у вигляді швидких обвинувальних вироків. Зарахування обвинувачених у списки на обмін військовополоненими, в рахунок повного визнання вини та відмови від дослідження обставин справи, виконує запити суспільства.

Однак, чи забезпечує воно дотримання гарантій, що передбачені в умовах збройного конфлікту нормами міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини? А також, яким чином поставляться до, так званого, «швидкого судочинства» потерпілі та чи зможуть вони отримати відшкодування за шкоду, заподіяну злочином?

У зв’язку з цим постає питання: чи взагалі обов’язкові до дотримання гарантії ст. 6 ЄКПЛ в умовах збройного конфлікту, з урахуванням того, що право за ст. 6 ЄКПЛ не належить до абсолютних прав та може бути обмежено в умовах збройного конфлікту?

Можливість відступити від зобов’язань

Ст. 15 ЄКПЛ передбачає, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов’язанням згідно з міжнародним правом.

Україна повідомила про відступ у тому числі від своїх зобов’язань за ст. 6 ЄКПЛ, у тому числі з огляду на внесення змін до кримінального процесуального законодавства.

Відступ від зобов’язань в порядку ст. 15 ЄКПЛ не означає автоматичного скасування на період збройного конфлікту зобов’язань України за ЄКПЛ, а свідчить про зниження порогу гарантій щонайменше до того мінімуму, що визначений положеннями міжнародного гуманітарного права.

Заходи відступу від зобов’язань в порядку ст. 15 ЄКПЛ не можуть суперечити іншим міжнародним зобов’язанням України, зокрема за міжнародним гуманітарним правом.

Право на справедливий суд визнається як звичаєва норма міжнародного гуманітарного права, дотримання якої під час збройного конфлікту є обов’язковим.

Крім того, необхідно розрізняти обсяг відступу від ст. 6 ЄКПЛ на територіях, де ведуться активні бойові дії, та на відносно безпечних територіях, здійснення судочинства на яких, без дотримання базових гарантій ст. 6 ЄКПЛ, не може бути виправдано надзвичайною ситуацією та заявою про відступ.

Судові процеси над російськими військовополоненими здійснюється на контрольованих Україною територіях, на яких не ведуться активні бойові дії. Тому, об’єктивно можна стверджувати про наявність ефективного контролю України у такому випадку, що покладає зобов’язання дотримуватися не лише міжнародного гуманітарного права, але і міжнародного права прав людини.

Дотримання гарантій ст. 6 ЄКПЛ та межі відступу від ст. 6 ЄКПЛ повинні розглядатися у кожному конкретному випадку окремо. Незважаючи на наявність надзвичайної ситуації та відступ від зобов’язань, держава повинна вживати усіх доступних для неї заходів, щоб забезпечити особам, що перебувають під її юрисдикцією, права, гарантовані ЄКПЛ, але не менше мінімальних гарантій, що передбачені міжнародним гуманітарним правом.

Як уникнути ризиків?

Кримінальні провадження щодо воєнних злочинів потребують ретельної підготовки до судового розгляду, із зазначенням чітко виписаної об’єктивної сторони та посиланням на конкретні серйозні порушення норм міжнародного гуманітарного права, та доказування усіх необхідних елементів воєнного злочину.

У провадженнях над російськими військовими необхідно зважати на їхній статус військовополонених та необхідність розповсюдження на них судових гарантій, передбачених міжнародним гуманітарним правом.

Основні судові гарантії, до яких належить презумпція невинуватості, заборона тортур чи інших форм примусу, розгляд справи незалежним та безстороннім судом, можливість оскарження рішення є такими, відступати від яких не можна.

Ст. 99 ЖК (ІІІ) забороняє чинити будь-який моральний чи фізичний тиск на військовополоненого, щоб примусити його визнати себе винним у порушенні, в якому його обвинувачують. Жодного військовополоненого не можна визнати винним, якщо йому не було надано можливості захищатися в суді та допомоги кваліфікованого захисника чи консультанта.

Судові гарантії для військовополонених за міжнародним гуманітарним правом фактично відповідають гарантіям, що передбачені ст. 6 ЄКПЛ, що свідчить про взаємодоповнюваність МГП та МППЛ та їх одночасне застосування в умовах збройного конфлікту.

В умовах збройного конфлікту допустимі ситуації із порушенням розумних строків, наприклад у зв’язку із активною фазою бойових дій. У такому випадку гарантії на розгляд справи протягом розумного строку з об’єктивних причин державою не можуть бути дотримані. За таких умов, ЄСПЛ може не вбачати порушення ст. 6 ЄКПЛ навіть, якщо держава попередньо не зробить відступ від своїх зобов’язань за Конвенцією. Порушення інших гарантій ст. 6 ЄКПЛ не може бути виправдано наявністю збройного конфлікту в ситуаціях, коли держава здійснює ефективний контроль над військовополоненими.

Наслідки порушень

Порушення базових гарантій права на справедливий суд може мати ряд негативних наслідків для України:

Відповідальність України, як держави, за порушення міжнародного права прав людини.

Індивідуальна кримінальна відповідальність за порушення норм міжнародного гуманітарного права.

Негативний вплив на репутацію України, яка декларує визнання та дотримання демократичних цінностей.

Створення небезпечного прецеденту, який може стати орієнтиром для розгляду кримінальних проваджень щодо інших категорій злочинів.

Потенційні звернення до ЄСПЛ російських військовополонених на предмет порушення Україною базових гарантій ст. 6 Конвенції.

В умовах міжнародного збройного конфлікту, судові гарантії для військовополонених відповідають мінімальним стандартам ст. 6 ЄКПЛ, дотримання яких носить обов’язковий характер. Національні суди не можуть виконувати запити суспільства та порушувати мінімальні судові гарантії. Судові процеси над російськими військовополоненими повинні стати проявом того, що Україною визнаються та дотримуються зобов’язання з міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини.

УГСПЛ