Спростувати не можна змиритися!

Як суб’єкту господарювання захистити ділову репутацію від посягань

Коли ми чуємо інформацію, що порочить нашу честь, гідність, репутацію, можемо обрати: змиритися чи спробувати захистити порушене право. Якщо ви симпатик другого варіанта, то ця стаття може бути корисною й допоможе озброїтися необхідним юридичним інструментарієм для майбутнього судового процесу.

Плями на репутації

Як зауважив Альфред Нобель, «гарна репутація важливіша, ніж чиста сорочка. Сорочку можна випрати, репутацію — ніколи». В епоху Інтернету відомості все більше набувають ознак товару, який легко продається чи купується та, ніби вірус, передається з неймовірною швидкістю, охоплюючи широку аудиторію. При цьому, попри збільшення обсягів створюваної інформації та розмаїття шляхів її поширення, тенденцію судового захисту репутації важко охарактеризувати як таку, що зростає.

Згідно зі звітами місцевих загальних судів, у останні 10 років вони задовольняли 13—17% позовів про захист честі, гідності та ділової репутації, а загальна кількість справ цієї категорії зменшилася майже втричі. Щодо розгляду аналогічних спорів місцевими господарськими судами, то дана категорія справ є менш значною, окрема статистика відносно них не ведеться, тож прослідкувати тенденцію складно.

Які висновки можна зробити? Або порушень прав у сфері захисту честі, гідності та ділової репутації дійсно стає менше, або стає менше самих позовів, що не одне й те саме. Таку ситуацію, напевно, можна пояснити тим, що більшість інформаційного простору емігрувала з газет і телеекранів до соціальних мереж, різноманітних месенджерів. Це ускладнює встановлення осіб, відповідальних за поширення інформації.

Також на ентузіазм потенційного позивача може вплинути кількість рішень, якими було відмовлено в задоволенні подібних позовів, та вартість тяжби. Адже на одній шальці терезів лежить ділова репутація, а на другій — судові витрати, забезпечення поїздок до суду, допиту свідків, проведення експертиз тощо. Часто, не бажаючи проходити крізь вогонь і воду, суб’єкт відмовляється від ідеї судового захисту з думкою: «Поговорять та забудуть». Утім, бізнес-війни, інші фактори, скеровані на цілеспрямовану дискредитацію, можуть серйозно зашкодити й навіть створити підґрунтя для звинувачення в протиправних діяннях.

Тяжби — річ, звісно, добровільна. Проте, якщо репутація компанії є справою принципу, необхідно серйозно озброїтися доказовою базою та аргументами, перш ніж розпочинати багатогранний процес.

Розглянемо особливості захисту ділової репутації саме суб’єктів господарювання. Адже недобросовісне втручання в ділову репутацію може поставити під загрозу не тільки імідж суб’єкта як такий, а й негативно вплинути на наявні та майбутні партнерські відносини, завадити розвитку, стати підставою для недобросовісної конкуренції та навіть утрати активів. Приміром, ділова репутація та ділові зв’язки в контексті ст.1133 Цивільного кодексу можуть бути внеском учасника в спільну діяльність товариства.

Репутація як актив

Згідно зі ст.94 ЦК юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права. Тож спершу необхідно зрозуміти юридичний зміст поняття «ділова репутація» та суть відомостей, які можуть їй зашкодити.

Відповідно до п.4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» від 27.02.2009 №1 під діловою репутацією юрособи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб — підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Згідно з пп.5, 6 інформаційного листа ВГС від 28.03.2007 №01-8/184 «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію» ділову репутацію юрособи становить престиж її фірмового (комерційного) найменування, торговельних марок та інших належних їй нематеріальних активів серед кола споживачів її товарів та послуг. Приниженням ділової репутації суб’єкта господарювання (підприємця) є поширення в будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, що дискредитують спосіб ведення чи результати його господарської (підприємницької) діяльності, у зв’язку із чим знижується вартість його нематеріальних активів.

Згідно з п.15 постанови Пленуму ВСУ №1 негативною слід уважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, учинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Таким чином, ділова репутація є нематеріальним активом, який визначає ділові якості суб’єкта господарювання, а приниженням репутації є поширення неправдивих (у тому числі неповних, перекручених) даних, які негативним чином змінюють або можуть змінити ставлення до даного суб’єкта з боку інших учасників господарських відносин.

У п.18 постанови №1 розмежовано обов’язок доказування в цій категорії спорів. Так, на позивача покладається обов’язок довести факт поширення інформації відповідачем; порушення особистих немайнових прав позивача внаслідок такого поширення. Натомість відповідач має довести, що поширена інформація є достовірною («презумпція добропорядності»). Проте цей принцип ґрунтувався на редакції ч.3 ст.277 ЦК, що діяла на момент прийняття постанови №1. У подальшому зазначену норму було виключено на підставі закону від 27.03.2014 №1170-VII. Тож позивачу не слід розраховувати на принцип «добропорядності», а необхідно також працювати в контексті доведення того, що інформація не є достовірною з огляду на загальні принципи змагальності сторін.

Крім того, постанова №1 визначає юридичний склад правопорушення, який може бути підставою для задоволення позову:

• поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі в будь-який спосіб;

• інформація стосується позивача;

• інформація є недостовірною (не відповідає дійсності);

• поширення інформації порушує особисті немайнові права, або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно та своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

З урахуванням зазначеного має будуватись і стратегія судового захисту.

Твердження чи судження?

Спростуванню підлягають саме недостовірні твердження. Судження, особиста думка чи критика спростуванню не підлягають. У такому випадку можна скористатися правом на відповідь і висловити своє бачення повідомлених обставин.

Відповідно до п.19 постанови №1 «не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів)». Тож кожен вислів слід тестувати на можливість перевірки його достовірності за допомогою конкретних доказів.

Допомогти розібратися в цьому питанні може також спеціаліст із відповідної галузі знань. Наприклад, семантико-текстуальною експертизою (у рамках лінгвістичної) вирішуються завдання щодо встановлення змісту понять, лексичного значення слів, їх стилістичної забарвленості, смислового навантаження, що дозволяє визначити: має висловлювання характер оціночного судження чи є твердженням, має воно образливий характер, містить інформацію позитивного чи негативного характеру тощо.

«А чи був хлопчик?»

Якщо поширена інформація дійсно є твердженням, необхідно зафіксувати її допустимим способом. Якщо інформація поширена за допомогою друкованих ЗМІ, питання вирішується просто — отриманням примірника випуску даного видання. Якщо ж інформацію поширено на телебаченні, у мережі Інтернет, то скопійованого відеозапису може виявитися недостатньо.

З метою легалізації доказу необхідно звернутися до відповідного ЗМІ за отриманням копії відеозапису сюжету, випуску програми тощо, у рамках якої було оприлюднено інформацію. Закон «Про телебачення та радіомовлення» зобов’язує телерадіоорганізації зберігати трансльовані чи ретрансльовані передачі протягом 14 днів від дати їх поширення, якщо в цей час не надійшло скарги щодо їх змісту. Разом з тим журнал обліку передач, де вказано назву, дату та час виходу передачі (з повторами) телерадіоорганізація повинна зберігати протягом року з дня останнього в ньому запису. Тож задля оформлення належної доказової бази необхідно забезпечити отримання зазначених документів у якомога стисліший термін шляхом подання запиту, скарги, претензії на адресу мас-медіа. В іншому випадку доказ може бути втрачено.

Складніша ситуація виникає з поширенням інформації в Інтернеті. Видалити її з веб-сайту чи певної сторінки — справа кількох секунд. Тож при виявленні недостовірної інформації обов’язково необхідно забезпечити її фіксацію. Крім традиційних скриншотів, варто забезпечити фіксацію та збереження самого наповнення веб-сторінки, її змісту з експертним висновком, що можна реалізувати за допомогою сертифікованої організації, якою в Україні є департамент «Центр компетенції» консорціуму «Український центр підтримки номерів і адрес», повноваження якого підтверджуються свідоцтвом про акредитацію, виданим об’єднанням підприємств «Український мережевий інформаційний центр».

За допомогою департаменту також можна отримати інформацію про власника веб-сайту, реєстранта доменного імені ресурсу, на якому відбулося поширення інформації. Адже якщо автор поширеної інформації є не відомий, а доступ до сайту — вільний, то відповідальною особою за поширення недостовірних відомостей виступатиме саме власник веб-сайту, оскільки забезпечив технічну можливість для поширення недостовірної інформації.

Хто винен і що робити?

Відповідно до положень ст.277 ЦК, постанови №1 відповідачами в дифамаційних спорах є автор інформації та особа, яка її поширила. Якщо така інформація озвучена особою при виконанні службових обов’язків, відповідальною є юрособа, в якій та працює. У разі поширення відомостей через ЗМІ, крім автора, відповідальною є також редакція (окремий структурний підрозділ), або безпосередньо сам ЗМІ — як поширювачі інформації. У випадку оприлюднення інформації в Інтернеті, крім автора, відповідальним також є власник веб-сайту.

При цьому, якщо позивач заявляє вимоги до одного з належних відповідачів, які спільно поширили недостовірну інформацію, суд управі залучити до участі у справі іншого співвідповідача лише в разі неможливості розгляду справи без його участі (п.10 постанови №1). Тож навіть якщо з різних причин не вдалося встановити всіх осіб, причетних до поширення інформації, справа може бути розглянута за участю окремих відповідачів, якщо це не заважатиме встановленню істини.

При введенні в коло відповідачів фізосіб як власників веб-сайту або авторів інформаційного матеріалу, які не перебували при виконанні службових обов’язків, слід пам’ятати про належну юрисдикцію спору. Господарські суди розглядають справи у спорах про захист ділової репутації, крім спорів, стороною яких є фізособа, котра не є підприємцем або самозайнятою особою (ст.20 Господарського процесуального кодексу).

Згадати все

Мабуть, найбільш затребуваним варіантом захисту є спростування недостовірної інформації в той самий спосіб, яким її було поширено. Також закон визначає право на відповідь, відшкодування збитків і моральної шкоди, спеціальні способи захисту, такі як відкликання документа, в якому міститься недостовірна інформація, заборона поширення певної інформації тощо.

Згідно з положеннями постанови №1 спростування повинне проводитися з урахуванням максимальної ефективності та за умови, що воно охопить максимальну кількість осіб, які сприйняли попередню інформацію. Натомість позивач не може вимагати від суду зобов’язати відповідача вибачитися перед ним, оскільки такий спосіб захисту не передбачений нормами законодавства.

Не варто забувати про можливість відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням особистих немайнових прав, що прямо передбачено в ст.23 ЦК. Компенсація за моральну шкоду не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовне вираження, тим більше, якщо така компенсація стосується юрособи.

Під немайновою шкодою, що заподіяна юрособі, слід розуміти втрати немайнового характеру, які настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також із учиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (лист Міністерства юстиції «Методичні рекомендації з відшкодування моральної шкоди» від 13.05.2004 №35-13/797).

Відповідно до роз’яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди» від 29.02.96 №02-5/95 розмір компенсації залежить від характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача. За всіх обставин розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим за 5 мінімальних заробітних плат. Тобто в роз’ясненні визначено мінімум, на який може розраховувати суб’єкт господарювання при зверненні до суду.

Крім моральної шкоди, юрособа може розраховувати на відшкодування майнових збитків унаслідок зниження активів, упущеної вигоди від можливого контракту тощо. Доведення розміру збитків потребує відповідного фінансового обґрунтування. Як зазначено в інформаційному листі ВГС від 28.03.2007 №01-8/184, грошовий еквівалент ділової репутації може бути виражений у формі гудвілу.

Згідно з положеннями Податкового кодексу гудвіл (вартість ділової репутації) — нематеріальний актив, вартість якого можна визначити як різницю між ринковою ціною та балансовою вартістю активів підприємства як цілісного майнового комплексу, що виникає в результаті використання найкращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів, послуг, нових технологій тощо.

Гудвіл як нематеріальний актив підлягає бухгалтерському обліку відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 19 «Об’єднання підприємств», затвердженого наказом Міністерства фінансів від 7.07.99 №163. У разі відсутності бухгалтерського обліку гудвілу як нематеріального активу суб’єкт господарювання не позбавлений права доводити розмір грошового еквівалента приниження ділової репутації іншими доказами. Зокрема, з питань, роз’яснення яких потребують спеціальних знань, позивач може ініціювати проведення судової економічної експертизи.

Тож закон передбачає ряд можливостей для захисту особистого немайнового права суб’єкта господарювання. Причому недостовірна інформація підлягає спростуванню незалежно від наявності вини її поширювача (абз.3 ч.6 ст.277 ЦК). Згідно зі ст.10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на свободу вираження поглядів. Проте це право не є абсолютним та підлягає обмеженням, передбаченим нормами національного законодавства, необхідними в демократичному суспільстві.

Відповідно до ст.68 Конституції кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права та свободи, честь і гідність інших осіб. Відповідно до п.1 постанови №1 суди при вирішенні таких справ повинні забезпечувати баланс між конституційним правом на свободу думки і слова, правом на вільне вираження своїх поглядів та переконань, з одного боку, та правом на повагу до людської гідності, конституційними гарантіями невтручання в особисте й сімейне життя, судовим захистом права на спростування недостовірної інформації про особу — з другого.

Тож, дбаючи про захист своєї репутації, не варто боятися відповідальних рішень і кроків, оскільки саме вони можуть стати підґрунтям для встановлення справедливості.

З діаграмою «Динаміка розгляду справ про захист честі, гідності та ділової репутації місцевими загальними судами» можна ознайомитись на нашому сайті.