Субсидіарна відповідальність:

передчасність позову v ефективний спосіб захисту

У численних фахових публікаціях, наукових статтях та в судовій практиці ми бачимо різні підходи до вирішення правового питання, від якого залежить ефективність захисту прав кредиторів у справах про банкрутство. Мова піде про субсидіарну відповідальність за доведення юридичної особи-боржника до банкрутства та порядок її застосування.

Проблемним виявляється момент, з якого у ліквідатора під час здійснення повноважень, виникає право заявити вимогу (далі — позов) про покладання субсидіарної відповідальності на винних у банкрутстві осіб, право на звернення з якою до суду передбачене ч.2 ст.61 КзПБ.

У редакції цієї статті КзПБ, чинній з 15.04.2023, передбачено також, що таким же правом заявити вимоги до третіх осіб наділяється й кредитор. Ми не будемо зачіпати права кредитора, допоки виникне практика застосування цієї частини норми. Але проблема початку строків заявлення позову залишиться. Вирішення цієї проблеми є актуальною як для ліквідатора, так і для кредитора та заінтересованих осіб.

Особистий досвід

Моя практика судді банкрутної палати почалася з 2003 року. В цей період, особливо до 2010 року в практиці господарських судів з’явився вал справ про банкрутство «відсутніх» боржників, процедура банкрутства і ліквідації яких регулювалася ст.52 закону про банкрутство.

В указі Президента від 14.09.2000 №39 вони іменовані як «мертві» підприємства. Це коли органи управління юридичної особи-боржника зникали із свого офіційного місцезнаходження, а також переставали звітувати про фінансову і господарську діяльність самої юридичної особи державними органами податків, зборів і статистики. Відсутність боржника завжди була оманою, штучно організованою «про людське око». В своїх тогочасних публікаціях, у монографії «Проблеми теорії і практики конкурсного права в Україні» (Харків юридичний, 2009), відзначалося, що це — така собі «законна схема» шахрайської втечі від кредиторів. За виключенням, можливо, ситуації смерті засновника юридичної особи.

Для судової системи, для мене особисто, це стало викликом. Особливо вражала кількість «відсутніх боржників» — підприємств комунальної або державної власності. В окремих господарських судах України їх кількість становила понад 90% справ.

Власники підприємств набиралися боргів (кредитів) на свою юридичну особу, а потім втікали від кредиторів не сплачуючи борги. Норма права, яка мала своїм призначенням швидке відкриття справи про банкрутство та притягнення винних у шахрайському банкрутстві до відповідальності використовувалася в судовій практиці з протилежною метою. «Відсутніх боржників» швидко ліквідовували та визнавали погашеними їх борги перед кредиторами. А особи, які стояли за таким банкрутом (керівник, власник) виходили чистими, й із «бездоганною» кредитною репутацією започатковували новий бізнес. Така сама практика поширилася й на комунальні підприємства.

Коли шахрайство виходить від окремої недобросовісної фізичної особи, яка набралася боргів (кредитів), прикриваючись юридичною особою як ширмою (корпоративною вуаллю), а потім ховається від кредиторів, то це якось можна пояснити. Але коли така ж поведінка походить від держави (органів державного управління, місцевих рад), то це не вкладається в будь-які розумні межі.

Ради і їх виконкоми вчиняли дії, що очевидно були спрямованими «на зло»: умисне невиконання зобов’язань перед кредиторами через виведення активів. Тим часом активи комунального підприємства передавалися іншим комунальним підприємствам, передавалися в приватне управління (оренду), або ж взагалі зникали, розкрадалися. В Херсоні такими «промислами» з розкрадання комунальної власності займалася тодішня місцева «еліта», яка сьогодні в рядах колаборантів і зрадників. В цьому корінь шахрайських банкрутств: обман, нечесність, зрада інтересів громади, держави.  

З цими проявами шахрайства намагався боротися господарський суд, який з 2003 року організовував науково-практичні заходи, аби допомогти місцевому самоврядуванню, арбітражним керуючим та усім зацікавленим розібратися в проблемах права і знайти шляхи їх вирішення. Результати такої діяльності — десятки повідомлень правоохоронним органам про умисне банкрутство, доведення до банкрутства, виведення і розкрадання комунального майна.

Ось приклади в ЄДРСР: постанова про визнання банкрутом, 27.11.2007, суд оцінивши стан боржника, констатував: «...в результаті «реформування» міського комунального господарства міста Ц. власник боржника створив нове підприємство комунальної власності, якому були передані майнові активи, вилучені з володіння боржника; юридичну долю пасивів та долю самого боржника не вирішено. Дії власника боржника призвели до стійкої фінансової неспроможності та до його банкрутства, що відповідно до ч.3 ст.215 ГК кваліфікується як умисне банкрутство. Також у справі була постановлена окрема ухвала від 25.01.2007.

Утім, жодного притягнення до кримінальної чи цивільної відповідальності не відбулося. Ця боротьба за інтереси кредиторів і майно місцевої громади завершилася успіхом лише в 2018 році, коли новий Верховний Суд, що розпочав процесуальну діяльність в грудні 2017, залишив в силі рішення ГС Херсонської області про притягнення до субсидіарної відповідальності осіб, що винні в доведенні боржника до банкрутства.

Становлення практики

Пошук ефективних способів захисту прав кредиторів від умисних банкрутств нами розпочато, щонайменше, з 2003 року. Було обрано алгоритм дій такий: у разі виявлення ознак доведення до банкрутства – звертатися до правоохоронного органу з повідомленням про злочин; реагувати на порушення окремими ухвалами. Однак цей шлях виявився не вірним.

Про причини, як об’єктивні, так і суб’єктивні, ми неодноразово повідомляли в своїх публічних виступах та публікаціях, зокрема в роботах:

«Підстави кримінальної відповідальності за банкрутство та кваліфікація злочинів». Вісник прокуратури. – 2007. – № 8. – С. 99-108.; 2);

«Проблеми розмежування цивільного і кримінального делікту «доведення до банкрутства» (Збірка наукових статей..., за заг.ред. С.В. Жукова. Київ: Алерта, 2021).    

Правильним шляхом, який нами був проторений в науці та судовій практиці, виявився шлях позбавлення права «корпоративного щита» тих осіб, які використовують інститут юридичної особи як ширму (вуаль, фіговий листок) для вчинення правопорушень у сферу господарювання: умисного доведення до банкрутства з метою завдати шкоди кредиторам.

Його практичні і теоретичні аспекти ми виклали в таких основних роботах як:

«Субсидіарна відповідальність за доведення до банкрутства: становлення інституту права» (Збірка наукових статей, за заг.ред. С.В. Жукова. Київ: Алерта, 2019);

«Умисне банкрутство: теорія і практика субсидіарної відповідальності», Науково-практичний посібник, Херсон: ТОВ «Борисфен-про», 2020).

Саме доктрина зняття корпоративної вуалі як метод боротьби з шахрайськими банкрутствами застосовується в усьому цивілізованому світі. Суть її полягає в тому, що замість юридичної особи-банкрута перед судом постають інші особи, які відповідають за зобов’язаннями банкрута як за свої особисті. Корпоративний захист, що встановлений ст.96 ЦК, не діє, юридична особа та її «особистість» відкидається, оскільки вона виявилася фікцією в руках шахраїв, що її використали.

Сьогодні в нашому законодавстві і практиці це два інститути права, що можуть ефективно захистити кредиторів: покладання субсидіарної відповідальності за умисне доведення до банкрутства; покладання солідарної відповідальності за приховування банкрутства.

В сучасній судовій практиці алгоритм дій такий: при виявленні ознак умисного доведення до банкрутства ліквідатор має право заявити (позов) про покладання субсидіарної відповідальності на винних осіб.

Практика протидії «вживанню права на зло»

У судовій практиці накопичуються проблеми із застосуванням права субсидіарної відповідальності, які пов’язані з питанням початку строків на звернення до суду із заявою про покладання такої відповідальності на винних осіб.

У своїй практиці ми маємо виходити з таких міркувань та позицій, що застосування субсидіарної відповідальності як конкретного способу захисту цивільного права кредитора залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Захист права відбувається в правовому режимі справи про банкрутство. Боржник — банкрут. Є усі ознаки, що це банкрутство — умисне. Відомим для ліквідатора є коло осіб (особа) які умисного довели боржника до банкрутства.

Суть (зміст) порушення полягає у нечесному використанні цими фізособами підконтрольної їм юрособи як прикриття (вуалі) для заволодіння чужим майном, вчинення фраудаторних (шахрайських) матеріальних дій і фінансових маніпуляцій для виведення активів з метою не платити борги. У ліквідатора є розуміння, що такі дії завдали шкоди кредиторам, оскільки унеможливлюють сформувати ліквідаційну масу, яка є джерелом сплати боргів кредиторам при банкрутстві.

Отже, зважаючи, що фраудатор вивів активи (майно, гроші), то він буде намагатися такі активи переховати, аби зробити їх недосяжними для кредитора. Позов до фраудатора, таким чином, має бути звернутий на його особисте майно, вартість якого слід стягнути до ліквідаційної маси. Тут, і це зрозуміло, виникає необхідність у забезпеченні позову до фраудатора. Якщо він заволодів активами боржника, право задоволення вимог з якого належить кредиторові, то ці активи потрібно виявити та повернути. Ефективним способом для цього є саме арештом належного фраудатору майна, з перспективою, в разі задоволення позову, включення до складу ліквідаційної маси стягнених грошових сум.  

Особиста практика показала, що ліквідатору слід застосовувати увесь арсенал юридичних засобів, які передбачені ЦК, процесуальним законом (ГПК) та КзПБ для захисту кредиторів і господарського правопорядку. Мається на увазі, що ліквідатор паралельно (одночасно) має подати для розгляду у межах справи про банкрутство усі можливі заяви та позови, право на подачу яких вбачається із усіх виявлених справ та правовідносин боржника: визнання недійсними правочинів (договорів) боржника; про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; заяви про покладання субсидіарної відповідальності.

Щодо ефективності розгляду справи та задоволення вимог кредиторів при наведеному активному і комплексному використанню ліквідатором правових інструментів наведу дві свої справи, які закінчилися тим, що фраудатори, вбачаючи безперспективність своїх шахрайських намірів у справі про банкрутство, визнали правомірність їх звинувачень у «діях на зло», задовольнили усі вимоги у справі, в т.ч. й витрати процедури, та з відповідними поступками кредиторів і ліквідатора – завершили справу.

Так, у справі №923/1278/13 ухвалою від 29.02.2016 було визнано недійсним договір купівлі-продажу майнового комплексу будівель і споруд фермерського господарства, який учасники (члени) фермерського господарства «продали» самі собі, по суті з фраудаторною метою змінили власника, аби не сплачувати борги кредитору. Доведено, що це банкрутство — умисне. Постановами апеляційного та Вищого господарського судів ця ухвала залишена в силі.

У подальшому постало питання про субсидіарну відповідальність за доведення до банкрутства. Однак справа завершилася мировою угодою, яку затвердив суд.

Інша справа, хід якої описаний у наведеному науково-практичному посібнику «Умисне банкрутство...» у розділі ХV під назвою «Класична схема банкрутства «на зло» та її подолання ліквідатором», — №923/333/16. У цій справі, з метою невиконання рішення суду, керівник та учасники за участю пов’язаних фізичних і юридичних осіб вивели активи боржника, уклавши фраудаторні правочини та вчинивши такі ж дії, в результаті яких майно та «живий» бізнес опинився у власності інших юридичних осіб, але, по суті. – у тих самих фізичних осіб.

Ліквідатор подав позови про визнання правочинів недійсними. Одночасно подав заяву (позов) про покладання субсидіарної відповідальності на усіх фігурантів фроду: кілька  фізичних та кілька юридичних осіб – заява про арешт належного їм майна задоволена. Судовими рішеннями були визнані недійсними договори про виведення активів, які залишені в силі постановами ВС від 29.03.2018 та 09.04.2018.

Фраудатори, не чекаючи розгляду заяви по субсидіарну відповідальність, уклали з кредиторами мирову угоду, яка затверджена судом, а справу закрито у зв’язку із достатністю майна боржника для продовження господарської діяльності. Тобто, банкрут повернувся до своїх власників чистим від боргів, а кредитори, з певними розумними поступками, отримали задоволення своїх вимог, у т.ч. й витрат процедури. Справедливість відновлена. Мета правового регулювання та судового провадження — досягнута.

Наведені приклади, вважаю дійсно класичними та хрестоматійними. За ними потрібно навчати арбітражних керуючих методам боротьби з умисними банкрутствами та алгоритмам процесуальної поведінки з протидії застосування матеріального та процесуального права «на зло».     

Правова основа ефективного застосування права

З наведеної практики, на мою особисту думку, яка, знаю, підтримується численними колегами (суддями, арбітражними керуючими, адвокатами, науковцями), перебіг строків позовної давності для подачі заяви (позову) про покладання субсидіарної відповідальності на винних осіб слід відліковувати з дня, наступного після винесення господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і призначення ліквідатора. Саме з дня призначення арбітражний керуючий отримує статус ліквідатора, якому належать повноваження щодо захисту прав кредиторів у справі про банкрутство, зокрема, - подавати цей спеціальний позов.

Цей день відповідає приписам ст.253 ЦК, якою встановлено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Нормами стст.58—60 КзПБ встановлено, що визнавши боржника банкрутом, господарський суд відкриває ліквідаційну процедуру та призначає ліквідатора, який цього ж дня набуває і виконує свої повноваження (ч.1 ст.61 КзПБ).

Право ліквідатора заявити вимоги до третіх осіб щодо субсидіарної відповідальності, згідно з ч.2 ст.61 КзПБ, може бути ним реалізовано саме під час здійснення своїх повноважень, тобто, з дня призначення.

Проблему, як вбачається з численних судових рішень в конкретних справах про банкрутство, викликає питання про те, коли саме, при яких юридичних фактах у ліквідатора виникає право на позов.

Ми робимо висновок з норми права, яка регулює це питання. Згідно з гіпотезою та диспозицією ч.2 ст.61 КзПБ, якщо майна боржника не достатньо для задоволення вимог кредиторів, то ліквідатор (так само і кредитор) має право заявити вимоги (позиватися) до третіх осіб у зв’язку з доведенням боржника до банкрутства, з метою покладення на них субсидіарної (додаткової) відповідальність за зобов’язаннями боржника.

Ця норма встановлює, що розмір зазначених вимог визначається з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

Ми виходимо з того, що законодавець не випадково вказав, що «зазначені вимоги» — це саме розмір вимог, які можуть бути заявлені до винних осіб. Законодавець встановив в імперативній формі, що розмір заявлених вимог визначається простим математичним шляхом, як різниця між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.

Сума вимог на практиці не викликає питань. Це грошові вимоги кредиторів, що визнані та включені до реєстру вимог кредиторів.

Проблеми, що існують, пов’язані з питанням, що таке ліквідаційна маса та як встановлюється вартість ліквідаційної маси з метою визначення розміру вимоги, що заявляється до стягнення з винних осіб.

Але відповідь на це питання міститься в самому КзПБ. Так, згідно з ч.1 ст.61 КзПБ до повноважень ліквідатора віднесено питання проводити інвентаризацію та визначати початкову вартість майна банкрута. Так само, згідно з ч.1 ст.63 КзПБ, початковою вартістю продажу майна банкрута є його вартість, визначена ліквідатором. Далі в КзПБ (стст.75, 77 та ін.) при визначенні умов продажу обов’язковою умовою продажу майна є його початкова ціна (вартість).

Початкова ціна майна, майнових прав державних підприємств або господарських товариств, у статутному капіталі яких більше 50% акцій (часток) належать державі, визначається відповідно до закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».

Початкова ціна майна може зменшуватися за певних умов, що визначені законом (КзПБ).

Отже, виходимо з того, що розмір вимог для покладання субсидіарної відповідальності визначається за правилами ст.61 КзПБ як різниця між сумою грошових вимог кредиторів, які включені до реєстру вимог кредиторів і початковою ціною майна, яке включене до ліквідаційної маси ліквідатором за результатами інвентаризації майна боржника.

Ще одне проблемне питання, як вбачаємо, виникає з приводу кола осіб, що мають бути відповідачами за позовом (заявою) ліквідатора, — суб’єктів субсидіарної відповідальності.

Тут слід звернути увагу колег та учасників справи, зокрема кредиторів та арбітражних керуючих, що питання про наявність ознак доведення до банкрутства має вирішуватися ще на стадії розпорядження майном. Так, згідно з ч.3 ст.44 КзПБ розпорядник майна зобов’язаний вживати заходи до захисту майна боржника, проводити аналіз фінансово-господарського стану та встановлювати наявність або відсутність ознак фіктивного банкрутства, доведення до банкрутства, приховування стійкої фінансової неспроможності, вчинення незаконних дій у разі банкрутства.

Саме на підставі такого аналізу збори кредиторів та суд приймають рішення про введення наступної процедури у справі, зокрема про визнання боржника банкрутом і уведення ліквідаційної процедури. Отже, гіпотетично, щонайменше арбітражному керуючому за результатами аналізу об’єктивно мають бути відомі причини неплатоспроможності, якими подіями та діями вона обумовлена, хто відповідальний за такі дії й чи ці дії були цілеспрямованими на досягнення саме такого результату, як банкрутство.

Тобто, особи фраудаторів на час визнання боржника банкрутом відомі.

Але на практиці буває, що керівник (учасники) боржника не надають документи фінансової і господарської діяльності боржника, а тому інформацію про неї арбітражний керуючий добуває за сприяння суду, витребовуючи її від осіб, які нею володіють. Хоча і тут фраудатори також відомі. В першу чергу — це керівник та інші, хто перешкоджає здійсненню правосуддя, знищують або переховують документи та майно боржника тощо.

В той же час, за будь-яких умов, у разі визнання судом боржника банкрутом, розпорядником майна  вказаний Аналіз передається ліквідатору, який має продовжити роботу розпорядника майна. Ця робота полягає у завершенні господарської діяльності банкрута, проведення інвентаризації наявних активів банкрута для формування ліквідаційної маси та їх оцінки. З обов’язковим визначенням початкової вартості майна. Для цього ліквідатору може знадобитися різний час, в залежності від наявності активів, їх кількості та складності в описі і оцінці.

Наш висновок, що ґрунтується на законодавстві та особисто напрацьованій, перевіреній і вивіреній в усіх судових інстанціях практиці, - заява про покладання субсидіарної відповідальності може (повинна) бути подана ліквідатором негайно після інвентаризації та оцінки (визначення початкової вартості) майна банкрута, включеного до ліквідаційної маси.

Щодо неефективності стримування субсидіарної відповідальності

Слід звернути увагу на постанову ВС від 30.10.2019 у справі №906/904/16, в якій чи не вперше зазначається, що ліквідатор подає таку заяву не раніше, ніж після завершення реалізації об’єктів ліквідаційної маси та розрахунків з кредиторами, за недостатності майна для повного погашення кредиторської заборгованості банкрута.

Така позиція ВС містить суперечливі висновки, зроблені при скасуванні судових рішень у справі про покладання субсидіарної відповідальності на кількох винних осіб. Тут ВС скасував рішення в частині відповідальності лише однієї винної особи, вважаючи, що до неї відповідальність застосована передчасно. А щодо інших відповідачів судові рішення залишилися в силі. Це може означати, на відміну від першого, що вимоги до одних осіб заявлено передчасно, а щодо інших — заявлено вчасно. Така правова невизначеність.

Ця правова позиція в наукових роботах С.Жуковим обґрунтовується тим, що притягнення до субсидіарної відповідальності осіб до завершення продажу наявного майна може порушити їх інтереси як відповідачів, оскільки є загроза стягнення з винних осіб суми коштів, більшої ніж різниця між вимогами кредиторів та вартістю ліквідаційної маси.

Припускаючи, що гіпотетично подібні ризики не виключені, маємо заперечити таку позицію і практику її застосування, навівши такі контраргументи.

По-перше, така ситуація можлива лише у разі, коли наявне майно ліквідаційної маси, яке оці­нено нижче ніж сумарна вартість усіх вимог кредиторів, продається дорожче його початкової вартості. Але такі випадки якщо є, то вони одиничні. Зазвичай, як свідчить судова практика, майно продається в рази дешевше, ніж його оцін­ка, тому ці ризики мінімальні.

По-друге, процес розгляду спору у справі про субсидіарну відповідальність здійснюється за правилами позовного провадження у межах справи про банкрутство, а тому його розгляд лише в суді першої інстанції триває щонайменше три-чотири місяці та довше. Це зменшує ризики «помилитися» в сумі стягнення коштів додаткової відповідальності.

По-третє, отримання судового рішення про стягнення N-ної суми, не означає, що ця сума може бути стягнута з винної особи одночасно і швидко. Є апеляційне оскарження, на час якого судове рішення про стягнення не виконується. Є касаційне оскарження, виконання судового рішення в якому можна зупинити. Окрім того, Суд може зупинити субсидіарне провадження з підстав передбачених стст.227, 228 ГПК, наприклад, для проведення експертизи, об’єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи тощо.

За цей час ліквідатор може встигнути продати майно і визначитися з точною сумою позовних вимог та у процесуальний спосіб їх зменшити. А якщо справа вже знаходиться на стадії розгляду по суті, то за заявою сторони суд може закрити провадження щодо частини вимог, щодо якої відсутній предмет спору, тощо.

Навіть на стадії виконання судового рішення може бути застосовано норми ст.328 ГПК: за заявою стягувача або боржника визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо обов’язок боржника відсутній повністю чи частково у зв’язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Отже, суд може знайти процесуальні інструменти для забезпечення прав учасників справи і дотримання їх інтересів, що вказує на користь негайного відкриття справи про субсидіарну відповідальність.

По-четверте, на нашу думку, такий алгоритм дій ліквідатора — заява до суду подається не раніше, ніж після завершення реалізації об’єктів ліквідаційної маси та розрахунків з кредиторами, — не відповідає диспозиції ст.61 КзПБ, за якою розмір вимог до третіх осіб як різницю між реально визначеними величинами: сумою вимог кредиторів за реєстром і початковою вартістю ліквідаційної маси за оцінкою ліквідатора. Це означає, що чекати і затягувати час «до розпродажу усього майна» у ліквідатора немає ні юридичного обов’язку, ані практичної потреби.

Негайне відкриття справи про субсидіарну відповідальність

Негайне після визначення активів і пасивів боржника відкриття справи щодо субсидіарної відповідальності надає можливість відповідальним за банкрутство особам (іншим заінтересова­ним особам) на початкових етапах справи стати учасником справи, отримати процесуальні права та виконувати обов’язки. На цьому етапі справа вирішується «по гарячих слідах».

Відповідачам слід надати можливість подати заперечення щодо умисного банкрутства та підготувати свої висновки щодо наявності/відсутності ознак доведення до банкрутства, довести відсутність своєї вини. На «свіжих» доказах, що використані в процедурі розпорядження майном.

Відкриття провадження щодо субсидіарної відповідальності одразу після проведення інвентаризації і оцінки майна банкрута та в період підготовки майна ліквідаційної маси до продажу тощо надає можливість відповідачу приймати участь або ж впливати на формування початкової ціни продажу, брати участь у визначенні умов продажу активів за найвищими цінами та кращими умовами, що в результаті відобразиться на розмірі вимог, які в майбутньому можуть бути пред’явлені їм як додаткова відповідальність.

Наведені аргументи покращать правове положення відповідачів. Також це вплине і на хід самої справи, вона може бути розглянута набагато швидше та ефективніше як для боржника так і для кредиторів.

Застосування заходів забезпечення позову ліквідатора шляхом накладення арешту на майно відповідачів, винних у доведенні до банкрутства, безумовно спонукає їх до активної процесуальної діяльності, оцінки своїх матеріально-правових «здобутків» у банкрутстві, своєї правової позиції щодо захисту, а також перспектив провадження у справі. Відповідачі отримують реальний інтерес до вирішення (розв’язання) питань заборгованості, зокрема через укладання мирової угоди з кредиторами для закриття справи (див. ухвалу ГСХО 21.07.2020 у справі №923/333/16.

Застосування концепції відповідальності «після продажу наявного майна»

Вище наведені приклади застосування в судовій практиці як правової доктрини, так і чинних норм матеріального і процесуального права, які приводять до відновлення (повного або часткового) прав кредиторів.

Ефективність способу захисту слід оцінювати по результатам, наскільки сторони змогли отримати задоволення своїх вимог, отримавши судове рішення у справі, або ж досягнувши такого задоволення в результаті комплексного застосування правових засобів захисту через мирову угоду і закриття справи. 

Слід зазначити, що у наведеній справі №923/333/16, як ви бачите, судом розглядалися одночасно заяви про визнання недійсними правочинів, повернення майна до ліквідаційної маси, а також про субсидіарну відповідальність тощо. При цьому в учасників справи і не виникало сумнівів у правильності такого розгляду.

Сторони і суд виходили з того, що ліквідаційна маса — це лише наявне майно, яке виявлено ліквідатором при інвентаризації та визначена його вартість (оцінка). Активи, що за даними обліку боржника належали йому, але не виявлені при інвентаризації, оскільки вони виведені з володіння боржника, викрадені, втрачені, - до ліквідаційної маси не включаються. Заявлення ліквідатором позовів в порядку ст.7 або ст.42 КзПБ не впливають на вартість наявного майна ліквідаційної маси. Їх немає і не відомо чи вдасться їх вартість повернути та включити до ліквідаційної маси. Тут ліквідаційна маса лише «думкою багатіє».

Згідно з ч.2 ст.213 ГК, ч.2 ст.61 та чч.1, 2 ст.62 КзПБ визначено склад майнових активів боржника, які використовуються для виконання його грошових зобов’язань. До складу ліквідаційної маси включаються усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або господарського відання, а також майно, визначене родовими ознаками, що належить банкруту на праві володіння або користування, суми, що стягнені з осіб, що несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями банкрута, а також майнові активи осіб, які відповідають за зобов’язаннями боржника відповідно до закону або установчих документів боржника.

З приписів ст.63 КзПБ та Інструкції з інвентаризації можна стверджувати, що включенню до ліквідаційної маси підлягає лише те майно, яке виявлене ліквідатором в процесі інвентаризації та є наявним. Так, згідно з ч.1 ст. 63 КзПБ після проведення інвентаризації та визначення початкової вартості ліквідатор має отримати згоду на продаж майна. Якщо майна немає в наявності, то цілком логічно, що таке майно не може бути включене до ліквідаційної маси, оцінено та продане.

Необхідність зміни парадигми

Тут маємо звернути увагу на іншу судову практику, яка потребує від ВС зміни парадигми, переосмислення умов і порядку застосування норм права, відмови від попередніх позицій.

Ця судова практика може бути висвітлена з декількох ухвал ВС, в яких описана історія питання про субсидіарну відповідальність, яка відкладається «на потім» — «до остаточного формування ліквідаційної маси», або до «після завершення реалізації об’єктів ліквідаційної маси та проведення розрахунків з кредиторами».

Так, з ухвали ВС від 13.12.2023 у справі №912/2007/18 бачимо, що у цій справі ГС Кіровоградської області розглядалася заява (позов) ліквідатора про покладання субсидіарної відповідальності на винних осіб від 16.12.2019. Рішенням ГСКО від 19.11.2020 відмовлено у позові. Мотиви відмови — передчасність позову: ліквідатором не продане майно, яке включене до ліквідаційної маси, а також на розгляді в суді в межах справи про банкрутство є наявні не завершені спори про визнання недійсними договорів, результати розгляду яких, на думку суду, можуть суттєво вплинути на формування ліквідаційної маси банкрута. Це рішення місцевого суду було залишено в силі постановами ЦАГС та ВС від 26.05.2021.

При повторному розгляді цієї заяви місцевим ГСКО у справі №912/2007/18 ухвалою від 29.12.2021 ліквідатору відмовлено в задоволенні заяви з тих же самих підстав — передчасності позову. Постановою ЦАГС від 09.10.2023 залишено в силі, повторно підтримано позицію місцевого суду, що заява подана передчасно.

Як видно з наведених судових рішень у цій справі, заява ліквідатора до цього часу протягом 4 років не вирішена по суті. Справа наразі знаходиться на розгляді палати КГС.

Розглянувши справу ЦАГС сформульовано нові правові позиції і розширено попередні:

1. ЦАГС вважає, що заява ліквідатора про покладення субсидіарної у справі про банкрутство подається до суду «не раніше ніж після завершення реалізації об`єктів ліквідаційної маси та розрахунків з кредиторами на підставі вчинення такої реалізації у ліквідаційній процедурі при наявності обставин недостатності повного погашення кредиторської заборгованості банкрута, та наявності ознак, передбачених ч.2 ст.61 КзПБ».

2. ЦАГС вважає, що на момент звернення до суду із заявою про покладення субсидіарної відповідальності на винних осіб ліквідаційна процедура має бути фактично завершеною, що на його твердження, слугує досягненню ліквідатором завдань процедури - «повноти дій в ліквідаційній процедурі».

Після досягнення повноти дій ліквідатор зможе повторно, а насправді у цій справі — втретє, звернутися з заявою про покладення субсидіарної відповідальності.

Верховний Суд, вирішуючи питання про розгляд касаційної скарги ліквідатора на вказані рішення ГСКО та ЦАГС у справі №906/1155/20 (906/1113/21) дійшов висновку про те, що є необхідність вирішити питання щодо наявності/ відсутності підстав для відступу від правової позиції про право вимоги щодо субсидіарної відповідальності у справі про банкрутство, викладеної ВС 26.05.2021 у справі №912/2007/18. Ухвалою від 22.08.2023 справу призначено до касаційного розгляду на 20.03.2024.

За змістом розглянутих ВС у цій справі судових рішень йдеться  про відмову в задоволенні заяв ліквідатора про субсидіарну відповідальність з мотивів «передчасності» заявлення такого позову через не завершення формування ліквідаційної маси та відповідну неможливість визначити розмір субсидіарної відповідальності. Отже, ВС вбачає необхідність через банкрутну палату КГС уточнити правову позицію щодо виникнення (моменту виникнення) права вимоги про субсидіарну відповідальності у справі про банкрутство.

Зокрема, за змістом цієї ухвали ВС ставить на вирішення актуальні для практики питання:

1. Чи можливе виникнення права на позов щодо субсидіарної відповідальності до завершення формування ліквідаційної маси та продажу майна боржника, що увійшло до складу ліквідаційної маси.

2. Чи можливе виникнення права на позов до завершення розгляду у межах справи про банкрутство майнових спорів, стороною в яких є боржник за правилами ст.7 КзПБ.

Р.S.  Під час підготовки цієї роботи стало відомо, що 25 та 30.01.2024 у межах справи про банкрутство № 912/2007/18 завершено розгляд тих пов’язаних справ, що нібито були перешкодою для своєчасного розгляду по суті заяви ліквідатора про субсидіарну відповідальність та створювали «режим передчасності захисту права». Рішенням від 25.01.2024 у справі 912/2007/18 та від 30.01.2024 у справі № 912/2007/18 (912/1956/23) у задоволенні позовів відмовлено.

Це означає, що ліквідатору, як це вказав ЦАГС, відкривається можливість у цій справі подати втретє заяву про притягнення до субсидіарної відповідальності винних у банкрутстві осіб.

Час настав?  

Ми вбачаємо, що від категорії «передчасність» позову слід відмовитися. До цього висновку схиляють як наш досвід і практика, так і показана практика розгляду заяви  ліквідатора у справі № 912/2007/18.

Закон і Бізнес