Що посадиш, те й збереш

Три основні напрями, здатні зрушити з місця земельну реформу

Останнім часом знову набирає обертів дискусія щодо земельної реформи. Адже в Україні досі не існує ринку земель (Верховна Рада вкотре продовжила мораторій на продаж сільськогосподарських угідь), а ринок оренди землі частково перебуває в тіні. Чи варто очікувати зрушень у цьому питанні найближчим часом?

Скасування мораторію

Доцільно нагадати, що відповідно до меморандуму про економічну й фінансову політику між Україною та Міжнародним валютним фондом від 1.09.2016 наша країна зобов’язалась ухвалити закон про обіг земель сільськогосподарського призначення до кінця травня 2017 р. При цьому мораторій на продаж землі повинен утратити силу з кінця цього ж року.

Питання відміни заборони видається одним із ключових та найбільш спірних. Основні аргументи опонентів полягають у тому, що скасування мораторію начебто призведе до «розкрадання» земель за низькою стартовою ціною, їхньої скупівлі іноземцями, зубожіння селян, які не зможуть конкурувати з великими агрохолдингами тощо. Разом з тим чомусь «забувають» про доцільність створення конкурентного середовища аграріїв та, відповідно, про можливість для власників паїв отримувати більше коштів за оренду чи продаж, доступ до кредитування, зростання обсягів інвестицій та подолання низки корупційних схем, пов’язаних зі зміною цільового призначення ділянок та операцій з державною землею.

Ці, а також інші питання, пов’язані з продажем сільськогосподарських угідь, покликаний врегулювати закон «Про обіг земель сільськогосподарського призначення», який поки що існує у вигляді проекту №5535. Він передбачає поетапне формування ринку земель і надання іноземцям подальшого доступу до їх придбання в Україні. Також установлюються певні обмеження на володіння — 500 га для фізичних осіб і до 33% сільськогосподарських полів об’єднаної територіальної громади та/або району — для юридичних.

Звісно, проект має певні недоліки та потребує додаткового обговорення й доопрацювання.

На окрему увагу заслуговують положення, згідно з якими особи, котрі набули сільськогосподарські землі у власність, однак не можуть мати їх у власності відповідно до вимог закону, зобов’язані відчужити таке майно протягом року з дати набуття права власності. При цьому не зовсім зрозуміло, хто та як перевірятиме правомірність заволодіння такими угіддями.

Cпірним також видається положення щодо можливості держави здати ділянку в оренду попри бажання власника в разі, якщо вона не використовується за цільовим призначенням.

Водночас доцільно було б також урегулювати питання інфраструктури при продажі земель державної та комунальної власності. Якщо відповідна інфраструктура після продажу залишається у власності громади, то треба вирішувати питаня щодо її утримання в належному стані та порядку використання.

Загалом зняття мораторію та, відповідно, створення ринку земель не є надто популярним рішенням з політичної точки зору. Проте законодавці навряд чи зможуть довго відкладати це питання з огляду на вимоги МВФ, а тому очікуємо, що закон буде прийнято вже цієї весни.

Аграрна логістика

Крім відміни мораторію та формування ринку земель, іншою складовою аграрної реформи повинне бути створення необхідної інфраструктури для роботи сільгосппідприємств.

Ні для кого не є таємницею, що Україна входить до першого десятка найбільших світових виробників зерна та є одним з лідерів експорту сільськогосподарської продукції. При цьому порівняно з іншими країнами аграрна логістика в нас є дорогою та не надто ефективною.

Наразі більшість вітчизняного зерна експортується морським шляхом через термінали. Нагадаємо, що у 2015/2016 маркетинговому році Україна вивезла його на майже 39,5 млн т. При цьому максимальні можливості прийняття та обробки плодів злачних культур портовими операторами України — понад 50 млн т на рік. Але з огляду на прогнози щодо врожаю вже за кілька років обсяги експорту зернових можуть перевищити пропускну спроможність морських портів.

Окрім наявних потужностей, існують певні труднощі й з доставкою таких вантажів у порти. Це перш за все стосується залізничних перевезень. Стан залізничної системи в Україні щороку погіршується, а рухомий склад практично не оновлюється. Варто лише згадати один з останніх прикладів — дефіцит вагонів восени 2016 р., що завдало трудівникам полів значних збитків, причому як матеріальних, так і репутаційних. І навіть за таких умов Укрзалізниця знову підвищує тарифи на вантажні перевезення.

З урахуванням наведеного одним із пріоритетних напрямів розвитку аграрної логістики повинне стати залучення інвестицій у залізничну галузь (не тільки у виробництво вагонів, а й в інфраструктуру). Це, між іншим, стосується й розвитку мережі доріг (їх стан, як завжди, залишає бажати кращого), оскільки значна частина перевезень зерна припадає на автомобільний транспорт.

Також не варто забувати про зберігання врожаю. Формально Україна має достатньо потужностей для цього, але багато об’єктів морально та фізично застарілі, а зернові склади окремих підприємств не забезпечують належної якості зберігання. При цьому побудова нових зерносховищ є витратною справою, яка додатково ускладнюється проблематичністю та високою вартістю підключення до тепло- та електромереж. Уже навіть не кажемо про необхідність прокладення під’їзних шляхів та подальших відносин з Укрзалізницею.

Отже, як бачимо, аграрна логістика та інфраструктура в Україні потребують інвестицій та модернізації. Запровадження інновацій дозволить збільшити обсяги експорту зерна та підвищити конкурентоспроможність на зовнішньому ринку.

Приватизація підприємств АПК

І наостанок про ще один аспект земельної реформи — роздержавлення підприємств АПК. За минулий рік тільки 47 підприємств (із понад 500), що перебувають в управлінні Міністерства аграрної політики та продовольства, вийшли в плюс. За інформацією першого заступника міністра агрополітики, ці сільгосппідприємства мають близько 0,5 млн га угідь, з яких оформлено менше від третини, що загалом не заважає передавати такі землі в користування в обхід держави.

За таких обставин приватизація зазначених підприємств видається слушною. Проте при цьому не варто забувати, що більшість із них уже застаріли, у багатьох відсутні правовстановчі документи на нерухомість.

Крім того, слід ураховувати не надто сприятливий бізнес-клімат, а також складну процедуру приватизації (яка до того ж передбачає право працівників на пільгове придбання акцій свого підприємства). Все це загалом призводить до ситуації, коли іноземному інвестору простіше придбати аграрні активи на вторинному ринку, ніж «гратись» у роздержавлення.

У підсумку для того, щоб приватизація і справді працювала, не обійтися без значних змін у законодавстві, які дозволять спростити процедуру та зробити її прозорішою. Також обов’язково необхідно надати інвесторам можливість об’єктивно оцінити стан і вартість підприємства, що пропонується до приватизації. Не кажучи вже про загальне поліпшення інвестиційного клімату (що стосується як дерегуляції/дебюрократизації, так і боротьби з корупцією).

Отже, земельна реформа в Україні має бути обов’язково комплексною та не обмежуватися питанням скасування мораторію на продаж сільськогосподарських угідь. Однак з урахуванням того, що депутати за стільки років ледь спромоглися на підготовку проекту №5535 (і то, схоже, лише під значним тиском МВФ), навряд чи доводиться найближчим часом очікувати активних дій в напрямку реформування законодавства для розвитку аграрної інфраструктури, логістики та залучення інвестицій.