Мати право — тонка справа

Аби пришвидшити правосуддя, законники змушені балансувати на межі професійності та упередженості

Юристи вимагають від суддів притягати до відповідальності осіб, які зловживають своїми процесуальними правами та надмірно затягують розгляд справи. Законники вважають вимогу цілком обгрунтованою, однак, аби уникнути звинувачень в упередженості, очікують гарантій від законодавця. Фахівці ж упевнені, що професійність судді визначається його вмінням реагувати на порушення без подібних гарантій.

Процесуальні шахраювання

Вступаючи в судовий процес, особа наділяється низкою специфічних прав, які вона може реалізовувати для захисту своїх інтересів. Разом з тим маніпулювання правами може затягти вирішення спору, вимотати противника та набриднути володарю мантії. І хоча формально маніпулятор не порушує законодавчих приписів, таку поведінку в юридичних колах прийнято називати зловживанням процесуальними правами. Стратегію боротьби із цим негативним явищем намагалися розробити судді та юристи під час тематичного круглого столу, ініційованого Асоціацією правників України та Незалежною асоціацією банків України.

З одного боку, зацікавленість банкірів процесуальними питаннями дещо здивувала. Однак згодом стало зрозуміло, що мова йтиме про повернення проблемних кредитів. Ухиляння боржників від виплат шляхом подання штучних позовів, ініціювання непотрібних експертиз з їх подальшою неоплатою, витребування всіх матеріалів кредитної справи без указівки на конкретний документ тощо змусили фінансистів звернутися по допомогу до служителів Феміди в неофіційній обстановці.

Озвучену проблему останні визнали надзвичайно актуальною й поза межею кредитних спорів. Адже завзятість «зловживальників» не тільки втомлює працівників суду, а й розбазарює бюджетні кошти. Законники відзначили, що залюбки штрафували б порушників або притягали їх до іншої відповідальності, однак запровадити такі методи реагування в судову практику надзвичайно складно.

В пошуках вирішення

Основна проблема полягає у тому, що зловживання процесуальними правами як феномен не має однозначного трактування правничої спільноти. Когорта вчених, очолювана свого часу науковцем Михайлом Агаровим, уважає, що процесуальні зловживання є фантомом. Вони обгрунтовують свою позицію тим, що наявність суб’єктивного права за визначенням унеможливлює зловживання ним, оскільки особі дозволені будь-які дії, що не заборонені законом.

Їхні опоненти визнають наявність зловживань з огляду на об’єктивні причини. Адже законодавець неспроможний передбачити ідеальний порядок вирішення спорів, який позбавив би учасників «можливостей» оминути закон. Ці ж науковці дотримуються позиції щодо необхідності притягнення недобросовісних учасників процесу до відповідальності. Критерієм, що визначатиме наявність чи відсутність зловживань, вони пропонують установити процесуальні наслідки, які стали б результатом реалізації тих чи інших прав.

Однак тут, зазначили фахівці з третьої групи, які в цілому також підтримують ідею запровадження відповідальності, постає запитання: а чи розумітиме особа перспективу саме таких наслідків і чи бажатиме вона їх настання? Відповідь на нього, як пояснили фахівці в коментарях кореспондентові «ЗіБ», має поставити остаточну крапку в багаторічному спорі. Ось тільки, швидше за все, станеться це нескоро, адже умисел, тим більше якщо йдеться не про кримінальний, а про інші види процесу, є категорією оціночною, тому судді не квапляться обмежувати особу в захисті її інтересів, указуючи на неможливість вчинення дій, гарантованих законом.

Якщо ж умисел якимось чином і буде виявленим, тоді, говорять спеціалісти, доцільніше вести мову не про процесуальне зловживання, а про так звану процесуальну диверсію. Однак це поняття, введене в юридичний обіг цивілістом Андрієм Смітюхом, не відображене в жодному нормативному акті і, відповідно, не є правовим.

Утім, підкреслили фахівці, це не означає, що проблема має залишатись без розв’язання.

Останнє слово — за суддею?

Шукати можливі варіанти подолання проблеми спеціалісти порадили серед доробок Комітету міністрів Ради Європи. Наприклад, у рекомендації №R (95) 5, 
розробленій цим органом, містяться положення про заходи запобігання зловживанням системою оскарження.

На думку європейців, цей механізм передусім направлений на пришвидшення розгляду справи. Так, не гребує правом на відмову у відкритті провадження Європейський суд з прав людини, якщо вважає, що особа зловживає правом на подання індивідуальної скарги (як свіжий приклад такого підходу — скарга «Мартінс Алвес проти Португалії», яку 21 січня 2014 року ЄСПЛ не прийняв). На жаль, в Україні, зауважили фахівці, посилання на цю рекомендацію може бути розцінене як некоректне.

Зокрема, про це свідчить нещодавній спір між Міністерством юстиції та НААУ з приводу зловживань правника в процесі. В одній з резонансних справ за участю Мін’юсту захисник «дозволив собі» оскаржувати рішення першої інстанції тільки тому, що підсудність була визначена неправильно. Очевидно, вважаючи цю підставу нікчемною, міністерство розцінило дії юриста як зловживання правом на оскарження та звернулося до НААУ з вимогою притягти «порушницю» до дисциплінарної відповідальності. У відповідь асоціація адвокатів нагадала колегам про ст.55 Основного Закону, яка гарантує кожному необмежене право на оскарження.

Альтернативним інформаційним джерелом можуть стати інші рекомендації, в яких ідеться про необхідність активної позиції суду в процесі, вираженої в можливості накладати на «зловживальників» санкції у вигляді позбавлення права вчинення тієї чи іншої процесуальної дії, зобов’язання відшкодувати збитки, штрафу тощо (№R (81) 7), або вирішувати питання про недопуск свідків, показання яких, на переконання володаря мантії, не є важливими для розгляду справи (№R (84) 5).

Схожі поради є і в документах «віт­чизняного виробництва». Зокрема, надзвичайно абстрактне положення про те, що сторони мають сумлінно дотримуватись своїх обов’язків, міститься в окремих статтях процесуальних кодексів. А більш конкретизовано це питання досліджене, наприклад, в інформаційному листі Вищого господарського суду «Про деякі питання запобігання зловживанню процесуальними правами у господарському судочинстві» від 15.03.2010 №01-08/140 або у постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» від 17.10.2014 №11.

Так, автори документів рекомендують законникам оцінювати поведінку учасників процесу, ігнорувати відводи, якщо їх кількість не відповідає здоровому глузду, розглядати справу за відсутності сторони, якщо вона була повідомлена належним чином, зобов’язувати порушника сплачувати державне мито незалежно від результату розгляду спору.

Із зазначеного, вважають експерти, випливає, що останнє слово в процесі має залишатися за служителем Феміди, який не повинен боятися відправляти правосуддя «активно». Володарі мантії в цілому погоджуються із такою позицією, однак у неформальному спілкуванні із «ЗіБ» зазначають, що краще б вона була оформлена у вигляді законодавчого акта. В іншому випадку, обмежуючи особу в захисті, вони ризикують бути звинуваченими в упередженості.

На рівні закону

Зокрема, на необхідність закріплення інституту «зловживання правом учасником процесу» ще в минулому році говорили суддя ВГС Олена Яценко та суддя Конституційного Суду у відставці В’ячеслав Джунь (див. «ЗіБ» №45—46/2014). Вони переконані: аби уникнути зауважень з приводу того, що дозволено все, що не заборонене законом, необхідно чітко прописати варіанти небажаної поведінки сторін у спеціальному акті під назвою, скажімо, «Про норми навантаження суддів». На думку володарів мантій, такий документ міг би вирішити низку питань відправлення судочинства, зокрема і в частині дотримання процесуальних строків.

Не так масштабно — виключно в рамках цивільного процесу — цю ідею ладні підтримати й народні обранці. Так, у березні цього року на розгляд парламенту був поданий законопроект «Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо обмеження можливостей зловживання процесуальними правами» (№2459). Автори документа пропонують унести зміни до ст.293 ЦПК, які дозволять оскаржувати ухвалу про відкриття провадження у справі без переривання її розгляду.

Водночас, якби автори акта уважніше прочитали норму, яку пропонують змінити, йдеться у висновку головного науково-експертного управління ВР, вони побачили б, що ч.4 цієї статті передбачено, що подання апеляційної скарги на ухвалу суду першої інстанції не перешкоджає продовженню розгляду справи.

Інших цікавих ідей, здатних якимось чином розв’язати проблему, «ЗіБ» виявити не вдалося. Хоча експерти згодні, що, враховуючи специфіку національного розуміння відправлення правосуддя, механізм боротьби із «зловживальниками» все ж потребує встановлення чітких критеріїв та законодавчого закріплення. Однак визначити ці критерії неможливо доти, доки судді не наважаться проявляти активність при провадженні професійної діяльності. Саме це, підкреслили фахівці, буде виявом суддівського професіоналізму.

Допомогти ж їм у цьому все ж мають юристи, які, вступаючи в процес, повинні розуміти, що юриспруденція вимагає відповідального та сумлінного ставлення до себе.

коментар «ЗіБ»

«Як саме суд припинить зловживання процесуальним правом — вирішується ним самим»

Володимир КРАВЧУК, суддя Львівського окружного адміністративного суду, доктор юридичних наук, професор:

— У своїй практиці я виробив алгоритм реагування на поведінку, яка містить ознаки зловживання процесуальними правами. Перше: чітка оцінка з боку суду певних дій як таких, що містять ознаки зловживання. Друге: роз’яснення неприпустимості дій, що свідчать про зловживання. Третє: встановлення чітких строків для реалізації процесуальних прав (якщо відкладаємо чи оголошуємо перерву, то на найкоротший строк). Четверте: кваліфікація повторних дій як зловживання правом і обмеження права. Процесуальний закон не передбачає наслідки зловживання, тому, на мою думку, потрібно користуватися ч.6 ст.13 Цивільного кодексу, яка передбачає, що суд може зобов’язати особу припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом. Як саме суд припинить зловживання процесуальним правом —вирішується ним самим. Ці повноваження випливають з обов’язків головуючого керувати перебігом судового засідання, забезпечувати виконання учасниками процесу їхніх обов’язків, усувати із судового розгляду все, що не має значення для вирішення справи, а також уживати необхідних заходів стосовно забезпечення в судовому засіданні належного порядку. На практиці є певний ризик, що судові рішення можуть оскаржуватися з мотивів порушення процесуальних прав учасників процесу. Тут треба мати на увазі, що не може бути скасоване правильне по суті рішення суду з одних лише формальних міркувань (ч.2 ст.202 Кодексу адміністративного судочинства). Формальні — ті, що стосуються форми, тобто процесу. Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення (ст.104 Господарського процесуального кодексу). Таким чином, слід ураховувати принцип пропорційності: вид та обсяг обмеження процесуальних прав повинен відповідати інтересам забезпечення справедливого та неупередженого правосуддя в розумний строк.

«Суд повинен рішуче реагувати, щоб уникнути порушення прав інших учасників процесу»

Софія МАТІЯШ, адвокат АФ «Династія»:

— У справі головуючий суддя виступає як ведучий, а тому може попередити деякі дії сторін і побудувати процес послідовно, відповідно до закону. Такі дії, як надання сторонам пам’ятки про процесуальні права сторін, роз’яснення їхніх прав та обов’язків, надання доказів, повідомлення про наявні судові процеси, термін розгляду справи в суді, а також детальне роз’яснення та попередження про недопустимість зловживань правами тощо дисциплінує сторони, стане своєрідною основою для законності дій суду в разі необхідності накладення штрафу або ж винесення окремої ухвали.

Від суду ми очікуємо професіоналізму, здійснення правосуддя відповідно до вимог процесуального та матеріального закону, забезпечення рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; дотримання гласності судового процесу. І якщо опонент зловживає своїми процесуальними правами, то суд повинен рішуче реагувати, щоб уникнути порушення прав інших учасників судового процесу і розглянути справу судом упродовж розумного строку.

«У разі наявності зловживань можна розраховувати на вжиття судом заходів»

Ніна КУЧЕРУК, адвокат, керівник судової практики ЮК Jurimex:

— Чинне законодавство прямо не визначає дій судді у разі «зловживання учасниками судового процесу своїми процесуальними правами», що обумовлене насамперед відсутністю такого поняття у процесуальному законі. Аналіз Господарського процесуального, Цивільного процесуального кодексів, Кодексу адміністративного судочинства, постанови Пленуму ВГС від 26.12.2011 №18, інформаційного листа ВГС від 15.03.2010 №01-08/140 дає підстави дійти висновку, що у разі наявності зловживань, залежно від їх виду, опонент «зловживальника» може розраховувати на вжиття судом таких заходів, як стягнення штрафу; винесення окремих ухвал; залишення позову без розгляду; покладення на сторону судового збору незалежно від результатів вирішення спору. У разі якщо зловживання допускаються з боку учасників процесу, представленими адвокатами, то суддя вправі надіслати окремі ухвали до кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури для вирішення питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності. При цьому для накладення штрафу на підставі ст.83 ГПК необхідним є «попереднє» покладення судом на особу обов’язку вчинити певні дії, а для застосування ч.2 ст.49 цього кодексу — виникнення спору щодо неправильних дій особи, що свідчать про зложивання.

«Проблема полягає у критеріях оцінки тих або інших дій учасників процесу»

Сергій ПУШКО, адвокат АО «Спенсер і Кауфманн»:

— Під зловживанням ми розуміємо використання права з іншою метою, ніж таке право надається учаснику процесу. Але це теорія. У процесуальному законодавстві, на жаль, немає ані ознак, ані критеріїв для того, щоб учасники процесу мали змогу оцінювати власну поведінку як таку, що направлена на зловживання правом. А це фактично порушення принципу правової визначеності, який є одним з ключових елементів верховенства права.

Тож насправді проблема зловживання процесуальними правами полягає не стільки в посиленні відповідальності, скільки в критеріях оцінки тих або інших дій учасників процесу.

У кодексах існують лише поодинокі норми, в яких йдеться про зловживання правом та встановлюються певні запобіжники. Наприклад, у ст.153 ЦПК передбачено внесення застави з метою запобігання зловживанню правом на забезпечення позову. Суддя ж повинен діяти на підставі та в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, а тому в переважній більшості випадків, коли, на думку одного з учасників процесу, має місце зловживання правом іншою стороною, з позиції закону підстави для визнання дій такими, що направлені на зловживання правом, відсутні.