Что скрывается за нормой

Что судебная практика «подсказывает» проекту нового Гражданского кодекса

Суды не просто применяют право — они его творят. Учли ли разработчики проекта обновленного Гражданского кодекса то, что уже было артикулировано судебной практикой?

Сучасне обличчя приватного права

На XV Міжнародному цивілістичному форумі «Оновлений Цивільний кодекс України: перспективи та проблеми правозастосування» виступив суддя Касаційного цивільного суду Василь Крат.

Розпочинаючи виступ, спікер звернувся до нещодавно виданого збірника статей видавництва «Монмуан», присвяченого 125-річчю Германського цивільного кодексу — БГБ. У збірнику професор Ян Тісен розмірковує над тим, що ж зробили судді для приватного права, як вони осмислили БГБ.

«В суді виявляється, чого варті закони права. Суди застосовують закони і говорять, що є правом. Судді або формулюють те, що, на їхню думку, ховається за нормою, або ж саме з приводу застосування вперше формулюють норми», — процитував спікер.

Цей висновок він екстраполював на українські реалії, згадавши харківського вченого: у 1906 році, 120 років тому, Микола Гредескул писав про творчі завдання приватного права. Він зазначав, що «римляни були класні, все придумали», — але перед науковцями його часу постають творчі завдання, щоб виконати соціальну функцію приватного права. Цей меседж залишається актуальним і сьогодні.

Що таке сучасне обличчя приватного права, зокрема зобов’язального? За словами спікера, значною мірою це те, що сформулював Касаційний цивільний суд. До 2018 року українська приватно-правова спільнота не знала доктрини contra factum proprium, не знала contra proferentem, не знала тлумачення на користь дійсності favor contractus. Усе це було сформовано судовою практикою.

«Що любить приватне право? Приватне право любить тишу», — зауважив він. Цей суд послідовно підтримує стабільність цивільного обороту як одну з основних засад приватного права. Ще в березні 2026 року об’єднана палата Касаційного цивільного суду підкреслила: саме Цивільний кодекс є основним регулятором цивільних відносин. Договір розуміється в кількох значеннях — як правовідношення, як документ, як юридичний факт і як регулятор. І суд послідовно дотримується цього підходу.

Де проєкт не встигає

Переходячи до аналізу проєкту оновленого Цивільного кодексу, спікер зупинився на кількох концептуальних проблемах у сфері зобов’язального права.

Перша з них — норма про тлумачення умов зобов’язання на користь дійсності. У проєкті вона фігурує у ст.710, що відповідає contra proferentem. Однак, як зауважив спікер, йдеться не про тлумачення договору як регулятора, а про тлумачення прав і обов’язків — тобто самого зобов’язання. Це принципово різні речі. Так само норма ст.525 ЦК про неможливість односторонньої відмови від зобов’язання на практиці не застосовується, а ст.709 проєкту відтворює ту саму конструкцію.

Окрему увагу спікер приділив загальним та особистим запереченням співборжників — класичній темі для європейської правової доктрини. Об’єднана палата вже міркувала над цим питанням, і дискусія була доволі палкою. Загальні заперечення стосуються, зокрема, нікчемності; особисті — наприклад, припинення поруки. Натомість ст.716 проєкту по суті відтворює чинну редакцію ст.541 ЦК, не вирішуючи питань, які судова практика вже чітко артикулювала.

Значна кількість питань виникає і щодо ст.724 проєкту про натуральне зобов’язання. У 2019 році об’єднана палата вперше застосувала цю конструкцію в цивільних відносинах, пов’язавши її зі спливом позовної давності. У 2022 році вона розмежувала натуральне зобов’язання — за яким позовна давність сплила та застосована судом — і задавнене зобов’язання. Однак, проєкт цього розмежування не відтворює.

«Та яка ж це тоді позовна давність, якщо ми про неї говоримо при вчиненні одностороннього правочину щодо зарахування?» — поставив риторичне питання спікер, звернувши увагу на ч.2 ст.861 проєкту, яка, на його переконання, є зовсім іншою конфігурацією, аналогів якій зарубіжні правопорядки не знають. Питань щодо кваліфікації зобов’язання — і як натурального, і як задавненого — виникає чимало.

Є в проекті і норми, що відповідають усталеній судовій практиці. Зокрема, ч.8 ст.761 закріплює: якщо право вимоги відступлено кількаразово, пріоритет має той, хто перший. Касаційний цивільний суд саме таким чином міркував роки три з половиною тому, вирішуючи питання подвійного відступлення. У цьому сенсі проєкт узгоджується з тим, що вже було сформовано практикою.

Не оминув суддя і статтю 814 проєкту про призначення платежу. Класично — і це відповідає DCFR та принципам договірного права — призначення платежу має значення лише при кількох зобов’язаннях. Коли зобов’язання одне — воно нерелевантне. Запропонована ж редакція ст.814, на переконання спікера, фактично запроваджує ще один «суперпроцес» із розбором того, що не так із призначенням платежу, — чого краще уникати.

Зберігається у проєкті і давня проблема із торгами. Норма, відтворена в новій редакції, по суті є тією самою, що існує в чинному ЦК. Вона не вирішує питань, артикульованих судовою практикою. Вимога про визнання торгів недійсними свого часу існувала в Цивільно-процесуальному кодексі, але не в матеріальному законі — і проєкт цю прогалину не заповнює. Так само повернення до ідеї, що момент укладення договору визначається державною реєстрацією, є кроком назад: з 2010 року чимало часу минуло, і підпорядковувати два юридичних факти державній реєстрації — очевидна надлишковість.

Щодо питання нікчемності — в проекті зберігається та сама позиція: недійсності правовідношення бути не може, лише правочину. Водночас запровадження конструкції оспорювання правочину за заявою сторін у ст.231 проєкту викликає сумніви. Стаття 230 традиційно визначає: оспорюваний правочин визнається судом. Стаття 231 ж допускає оспорення за домовленістю сторін, проте вона, на думку спікера, не узгоджена зі ст.230.

«Якщо сторони погодились, то ніби все ОК. А якщо сторони не погодились, то це той самий процес оспорення. Думаю, нам ще

Закон і Бізнес