Подмоченная репутация

Даже снятая судимость может воспрепятствовать возвращению в адвокатскую профессию

Європейський суд з прав людини підтвердив правомірність відмови Асоціації адвокатів Литви поновити в професії адвоката після притягнення до кримінальної відповідальності за шахрайство з виплатами державної програми юридичної допомоги. Хоча й не заперечив, що за певних умов таке може статись у майбутньому.

Шахрайство з БПД

У 1996 році Владиславу Рамуні Лекавічієне (заявницю) прийняли в Асоціацію адвокатів Литви. Вона підписала присягу «бути вірною Литовській Республіці, дотримуватись її конституції та законів, сприяти захисту прав, свобод і законних інтересів людини, сумлінно й чесно виконувати обов’язки адвоката, зберігати професійні таємниці та своєю поведінкою не заплямувати ім’я адвоката». Через кілька місяців жінка зареєструвала адвокатську контору на своє ім’я та почала практикувати.

У грудні 2003 року її ім’я вилучили з переліку адвокатів-практиків у зв’язку з розглядом судом кримінальної справи проти неї. У серпні 2004-го заявниця була визнана винною в підробленні документів та шахрайстві. Суд установив, що під час її професійної діяльності мали місце більше ніж 30 випадків неправдивих письмових звітів про нібито надання правової допомоги в рамках  відповідної державної програми.

Крім того, суд визнав, що адвокат підробила підписи досудових слідчих на зазначених документах, подала їх посадовим особам та отримала відповідну оплату. Злочини, які вона скоїла, підпадали під категорію нетяжких умисних, за який жінці загрожувало до трьох років позбавлення волі. Проте покарання для В.Лекавічієне звелося до штрафу, і через 3 роки її судимість була погашена.

Тож у вересні 2007-го вона звернулася до Асоціації адвокатів Литви з проханням повторно прийняти її в члени професійної організації. Проте клопотання було відхилено, зокрема на підставі того, що заявниця не мала високої (бездоганної) моральної репутації (nepriekaištinga reputacija), вимога якої значиться в §4 ст.7 та §4 ст.8 закону про адвокатуру Литви. З огляду на те що після засудження заявниці минуло тільки 3 роки та 24 дні, а також на характер учиненого кримінального правопорушення та специфіку професійної практики адвоката в асоціації вирішили, що цього строку замало для відновлення репутації.

Хоча суд першої ланки вказав на помилковість таких висновків ААЛ, посилаючись на закінчення судимості, вищі інстанції були іншої думки. Так, апеляційний суд наголосив на тому, що «для адвокатів застосовувалися більш високі стандарти, оскільки лише особи з незаплямованою репутацією мали право на участь у системі правосуддя, не дискредитуючи її». Він поклав на заявницю обов’язок довести, що «вона відновила високу моральну репутацію, надавши чіткі та переконливі докази того, що він або вона дотримувалася етичних та дисциплінарних правил».

У Верховному суді Литви із цим погодилися, додавши, що «адвокат ніколи не повинен дискредитувати професію, присягу, яку він або вона давали, а також ідеал справедливості».

Ідеали моралі

Вичерпавши національні засоби захисту, В.Лекавічієне звернулася в Страсбург. У заяві стверджувалося: рішення національних органів влади стосовно того, що вона не мала високої моральної репутації, а це не дозволяло їй бути поновленою в колегії, порушили її право на повагу до приватного життя та були дискримінаційними. Тобто відбулося порушення стст.8 та 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Однак ЄСПЛ дійшов висновку, що в цій справі («Лекавічієне проти Литви») ст.8 конвенції порушена не була. Серед іншого в рішенні від 27.06.2017 Суд нагадав, що під час прийняття до адвокатської спільноти заявниця присягнула дотримуватися законів і чесно виконувати свої обов’язки, але пізніше грубо порушила їх.

Дійсно, злочини, за які жінка була засуджена, не віднесені до категорії тяжких. Утім, не є безпідставним уважати, що її поведінка (систематичне введення в оману держави та привласнення коштів) указувала на неповагу до партнерів, що підривало ідеал справедливості. Таким чином, ЄСПЛ схилився до думки, що підстави, наведені литовськими апеляційним та Верховним судами, аби не вважати заявницю особою, яка має високу моральну репутацію, можуть розглядатись як доречні в значенні законної мети. Зокрема, «поведінка заявниці, яка систематично вводила в оману судову систему і державу на певні суми коштів, також вказувала на її неповагу до її колег і партнерів, що підривало весь ідеал справедливості».

Крім того, у Страсбурзі зазначили, що відповідно до практики судів Литви відсутність або закінчення строку засудження (судимості) не означає ipso facto, що особа має або відновила високу моральну репутацію. У цій справі апеляційний та Верховний суди визнали, що минуло недостатньо часу після засудження за підроблення документів і шахрайство.

Принагідно в рішенні зауважено: суд не повинен змінювати думку стосовно того, яким має бути відповідний проміжок часу, аби заявниця могла стверджувати, що відновила своє добре ім’я. Проте, як наголосив апеляційний суд, це жодним чином не заважало повторно подати заяву про прийняття в асоціацію або звернутися до суду для перегляду питання стосовно того, чи відновила вона високу моральну репутацію. Одне слово, ЄСПЛ висловив задоволення тим, що в цій справі національні суди провели ретельний аналіз і намагалися встановити баланс між захистом приватного життя заявниці та необхідністю захисту прав інших осіб і системи правосуддя в цілому.

У відповідь на довід В.Лекавічієне стосовно того, що вимоги мати добре ім’я були занадто високими порівняно з представниками інших професій у сфері права, Суд зазначив: обмеження, пов’язані з репутацією, які діють у Литві відносно суддів і прокурорів, є навіть суворішими, ніж ті, що застосовуються до адвокатів. Зокрема, особа, засуджена за будь-який злочин (незалежно від його тяжкості та того, чи був він умисним), не може стати суддею або прокурором. Натомість для прийняття в ААЛ попередні засудження не завжди ставлять хрест на відповідності критерію високої (бездоганної) моральної репутації.

За цих обставин ЄСПЛ дійшов висновку, що втручання в право заявниці на повагу до її професійної діяльності як частини приватного життя не перевищувало меж, «необхідних у демократичному суспільстві» для законної мети захисту прав інших осіб шляхом забезпечення належного функціонування системи правосуддя.