За гостайну во время банкротства предприятия отвечает уполномоченное лицо, а не суд
Доступ должника к государственной тайне априори не означает, что дело о банкротстве подсудно столичному учреждению. Хозяйственный суд г.Киева должен рассматривать такие споры в исключительных случаях. Однако в последнее время складывается практика, когда в столицу дела передаются только из-за того, что субъект имеет разрешение на работу с секретными документами.
Грошові вимоги — не таємниця
Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» визначає підсудність справ про банкрутство за місцезнаходженням боржника. Проте останнім часом деякі суб’єкти господарювання, не бажаючи, щоб провадження здійснював місцевий господарський суд, з тієї причини, що вони мають доступ до державної таємниці, клопочуть про передання спору до столиці.
Відповідно до ст.16 Господарського процесуального кодексу справи, матеріали яких містять державну таємницю, має розглядати ГСК. Місцеві суди задовольняють такі клопотання лише на підставі наявності в суб’єкта господарювання дозволу на роботу з таємною інформацією. При цьому не зважають на те, чи така робота ведеться й чи є необхідність під час провадження вивчати відповідні документи.
На таку позицію почав приставати й Київський апеляційний господарський суд. Натомість у ГСК вважають інакше й побоюються, що неправильне застосування норм права згодом призведе до скасування його рішень касаційною інстанцією. Про це розповів заступник голови ГСК Петро Паламар на організованому судом круглому столі «Проблемні питання та шляхи удосконалення практики застосування окремих процедур банкрутства».
За словами володаря мантії, у провадженні про банкрутство вирішується питання про грошові вимоги до боржника. При цьому вкрай рідко виникає необхідність витребування та дослідження документів з обмеженим доступом. «Грошові вимоги можуть ґрунтуватися на безлічі правових підстав і зовсім не стосуватися державної таємниці. І не буде ніякої потреби досліджувати відповідні матеріали», — зазначив суддя.
А якщо така і є, то згідно з практикою, що склалась у ГСК, який компетентний у вирішенні вузького кола питань, до столиці має передаватися тільки відповідна частина документів. Тут вони вивчаються, виноситься рішення, й матеріали повертаються до суду, в якому розглядається справа про банкрутство. Тому в такому випадку недоречно застосовувати формальний підхід — брати до уваги лише наявність «ліцензії» на секретну роботу.
«Верховники» підтримують
Побоювання щодо можливого скасування рішень через хибне визначення підсудності не безпідставні. Суддя Вищого господарського суду Олександр Удовиченко також переконаний, що сама наявність доступу до документів, які містять держтаємницю, не є підставою вважати всю справу секретною.
Він наголосив, що визначитися з тим, потрібен суду доступ до секретних документів у рамках провадження про банкрутство підприємства чи ні, можна або відразу, або в процесі. У першому випадку йдеться про те, що, наприклад, держпідприємство оборонного комплексу потрапило в скрутне фінансове становище. Йому заявляли вимоги кредитори, і справа вже розглядалася ВГС у порядку позовного провадження як секретна, бо там фігурувала якась конструкторська документація.
У другому може виявитися, що вже згодом одна зі сторін подасть до суду клопотання про те, що необхідно вивчити певні документи, які містять державну таємницю. Тоді справа має бути передана на розгляд до Києва. «От і все. Тобто сама формальна ознака наявності допуску до державної таємниці ще не означає, що там є документи, які містять державну таємницю», — зазначив О.Удовиченко.
Якщо є дозвіл, є й документи
Втім, висловлювались і альтернативні думки. За словами партнера юридичної фірми FCLex Олега Маліневського, наявність у суб’єкта дозволу на роботу з документами, які містять державну таємницю, свідчить про високу ймовірність того, що в процесі господарської діяльності він їх створив. Якщо ж це виявляється в ході слухання справи судом якоїсь із областей, виникають процесуальні складності: передання справи до столиці, затягування процесу тощо.
Також тут існують ризики так званого футболу, коли справу відправлятимуть із одного суду до іншого й назад. Крім того, з’ясовуючи питання, містять якісь матеріали державну таємницю чи ні та чи слід передавати справу до столиці, обласний суд «певним чином уже торкається цієї таємниці». Тому, на думку юриста, логіка формального підходу в тому, аби убезпечити розголошення на майбутнє.
У відповідь О.Удовиченко звернув увагу на те, що допуск до держтаємниці видається конкретним посадовим особам, які працюють у відповідному відділі. Такий є й у ВГС. Тому, коли до суду надходить секретна справа, вона передається до цього відділу навіть повз канцелярію. Крім того, суд не повинен з’ясовувати, чи є на підприємстві секретна документація. Натомість, якщо під час розгляду справи суб’єкт, який має секретну документацію, повинен або бажає надати її суду, відповідальна особа відразу скаже, які умови й порядок цього.
Хто крайній
На думку директора ГО «Центр комерційного права» при USAID Валентини Данішевської, слід звернути увагу на те, кого держава вповноважила берегти таємницю. При цьому виключна підсудність справ, матеріали яких містять державну таємницю, ГСК не означає, що саме судді відповідальні за її збереження.
За це перед державою відповідає уповноважена особа підприємства. Така людина й повинна визначитись: якщо заявляє клопотання, то обґрунтує, що певні матеріали секретні, тому суд мусить передати їх до Києва. Якщо ж вона не клопоче про це, суд сам не повинен з’ясовувати дане питання. «Інакше він щодо кожного підприємства має запитати, чи зберігають там таємницю. Ключова думка, що не суд це визначає, а особа, яка призначена відповідальною за державну таємницю», — зазначила експерт.
О.Маліневський погодився, що повинне бути клопотання відповідальної особи. Проте, на його думку, необхідні критерії, за якими господарський суд має задовольнити таке клопотання або відмовити в цьому. «Суб’єкт лише зазначає, що документи є секретними. Треба просто повірити йому на слово?» — пройнявся він запитанням.
У відповідь наводився приклад із практики, коли завод оборонного комплексу зазнав банкрутства. Для провадження в справі було необхідно отримати статут, але підприємство повідомило, що він під грифом «Таємно». Матеріали направили до ВГС, бо на той час саме йому були підсудні такі справи. Суд не міг перевірити всю відповідну документацію. Водночас директор підписався, що статут є таємним документом, а без нього неможливо слухати спір. У разі виявлення, що таке твердження не відповідає дійсності, є особа, яка понесе за це персональну відповідальність.
Жонглювання підсудністю
Виявилося, що безвідповідальне використання положення кодексу про місце розгляду справ про банкрутство набуло поширення. Є випадки, коли певні недоброчесні особи спеціально реєструють свій бізнес в іншому регіоні, щоб справу про банкрутство слухали саме там. «Туризм» стає можливим унаслідок тлумачення законодавства таким чином, що місцезнаходження боржника — це адреса, зазначена в реєстрі.
Насправді це не так, підкреслила В.Данішевська. Місцезнаходження — справа факту, а не запису. За Цивільним кодексом, це місце, де розміщується орган управління або самі виробничі потужності. Реєстр тільки дає орієнтир третім особам, де шукати підприємство. Якщо воно фактично розташоване не за місцем реєстрації, то матиме негативні наслідки через те, що не повідомило належної адреси.
«Якщо в суді постане питання, що підприємство фактично знаходиться в Києві, а не у Львові, то суд має перевірити даний факт і тоді визначати підсудність», — пояснила В.Данішевська.
На круглому столі порушувалися й інші актуальні питання, які стосуються сфери банкрутства, свою позицію щодо яких могли висловити судді різних інстанцій, арбітражні керуючі, адвокати й інші юристи. Тож у ГСК сподіваються, що такі дискусії допоможуть у роботі не тільки володарям мантій, а й усім правникам.
КОМЕНТАР ДЛЯ «ЗіБ»
Петро ПАЛАМАР,
заступник голови Господарського суду м.Києва:
— Під час заходу ви могли переконатись у все ж таки дієвості та необхідності проведення подібних зустрічей.
Це не форум, де ми обов’язково повинні прийняти якесь рішення, а просто місце для полеміки, для дискусій та різних точок зору, які, можливо, суддя в силу свого статусу не може висловлювати в судовому засіданні. Проте як юрист-практик він у змозі донести їх до сторін, до інших учасників процесів, до своїх колег та інших юристів, можливо, до ширшого кола осіб.
Тут судді та інші учасники дискусії можуть формувати та висловлювати думки. Виносячи якусь позицію на обговорення, ми не кажемо, що це істина в останній інстанції та вона незаперечна. Вона обговорюється, і це допомагає її якось підкріпити, можливо, просунути в маси. Тому вважаю, що подібні заходи є дієвими та корисними.
Петро Паламар (у центрі) вважає: справи про банкрутство не можна передавати в ГСК тільки на тій підставі, що боржник має доступ до держтаємниці.
Материалы по теме
Комментарии
К статье не оставили пока что ни одного комментария. Напишите свой — и будете первым!