Протест требует свободы

Какие ограничения на проведение мирных собраний признаются неприемлемыми в демократическом обществе

Читатель ознакомится с отдельными решениями Европейского суда по правам человека относительно свободы собраний. Так, еще не утихли политические баталии после решения ЕСПЧ по делу «Фрумкин против России» от 5.01.2016, как эта страна получила очередную «красную карточку» в виде решения от 7.02.2017 по делу «Лашманкин и другие против России».

Недозволені публічні заходи

Скарги подали 23 громадяни Росії, які планували провести низку публічних заходів, включаючи мітинги, пікети та гей-паради. У всіх випадках, крім одного, вони подали до компетентних місцевих органів влади повідомлення про проведення публічного заходу. Однак одержали відмови в погодженні місця, часу або форми останнього. У деяких випадках заявникам запропонували інший час, місце або форму.

Дехто поскаржився також на заборону проведення публічних заходів на територіях, безпосередньо прилеглих до будівель судів. Інші — на негнучке застосування встановлених законом строків подання повідомлення, зокрема через те, що публічний захід був спонтанною реакцією на важливу політичну подію. Нарешті, кілька заявників поскаржилися на надто суворі заходи безпеки, у тім числі на обмеження кількості учасників і загородження з автобусів поліції, що повністю закривало огляд.

У кількох випадках заплановані заходи все ж були проведені, але закінчилися розгоном поліцією, арештами учасників і адміністративними покараннями для них.

Отже, урешті-решт, не знайшовши захисту своїх прав у національних судах, люди звернулися в Страсбург. У скаргах акцентувалося на порушеннях стст.10 («Свобода вираження поглядів»), 11 («Свобода зібрань та об’єднання») і 14 («Заборона дискримінації») Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Крім того, зверталася увага на дискримінацію за ознакою політичних переконань або сексуальної орієнтації. Посилаючись на ст.13 («Право на ефективний засіб юридичного захисту») в сукупності з ст.11 конвенції, заявники нарікали, що в них не було реальної можливості оскаржити в суді рішення влади. Зокрема тому, що наявні судові процедури не гарантують отримання остаточного рішення до запланованої дати публічного заходу, а також тому, що судовий розгляд обмежений питаннями законності оспорюваного рішення.

Непропорційне втручання

ЄСПЛ зазначив, що втручання в право на свободу зібрань може набувати різних форм. Ідеться не тільки про повну заборону на проведення публічного заходу, а й про інші обмеження. Оскільки свобода зібрань включає в себе право на вибір часу, місця й форми проведення заходу, то обмеження цього права є втручанням у права, гарантовані ст.11 конвенції.

У цих справах місцева влада відмовила в узгодженні часу, місця або форми проведення публічних заходів, запланованих заявниками, у деяких випадках запропонувавши інші варіанти. Визнавши, що запропоновані варіанти унеможливлювали досягнення поставлених цілей, громадяни вирішили або скасувати заходи, або провести їх, як спочатку планувалося, під страхом розгону, арешту учасників та їх адміністративного покарання. Врахувавши зазначене, ЄСПЛ постановив, що місцева влада втрутилася в право заявників на свободу зібрань.

Це втручання, на думку Суду, основувалося на законодавчих нормах, які не відповідали вимогам «якості закону», передбаченим конвенцією, а також не було «необхідним у демократичному суспільстві». Зокрема, місцева влада не навела достатніх причин на обґрунтування відмов, тобто обмеження прав заявників не було пропорційним заявленим законним цілям.

У Страсбурзі також відзначили, що посилання на абсолютну заборону проведення публічних заходів на територіях, безпосередньо прилеглих до судів, порушує §2 ст.11 конвенції, тому що відсутні переконливі обґрунтування для такої заборони, яка до того ж занадто широко сформульована.

Негнучке застосування встановлених законом строків подання повідомлення про проведення публічного заходу без урахування обставин справи в ситуаціях, коли неможливо дотриматися строку через свята або через те, що публічний захід є спонтанною реакцією на важливу політичну подію, також порушувало вимоги §2 ст.11 конвенції.

Крім того, в одній зі справ місцева влада порушили свій обов’язок забезпечити вручення організаторам рішення, прийнятого у відповідь на повідомлення про проведення публічного заходу, завчасно до дати проведення, щоб право на свободу зібрань було дотримано реально, а не формально.

Розігнавши низку публічних зібрань, в яких брали участь заявники, і заарештувавши трьох із них, місцева влада не виявила належної терпимості стосовно мирних, хоч і незаконних, акцій на порушення §2 ст.11 конвенції. Нарешті, вживши надто суворих заходів безпеки під час проведення одного з публічних заходів, місцева влада діяла довільно та піддала заявників дискримінації.

У зв’язку із цим ЄСПЛ постановив, що в кожній справі було порушено ст.11 конвенції (витлумачену в світлі ст.10) і що немає необхідності розглядати скарги заявників за ст.14 у поєднанні з ст.11 міжнародної угоди.

Неефективне оскарження

Розглядаючи ст.13 у сукупності з ст.11 конвенції, Суд констатував, що в заявників не було реальної можливості оскаржити рішення влади про відмову в погодженні місця, часу або форми публічного заходу. Адже наявні на той час судові процедури не гарантували одержання остаточного рішення до запланованої дати публічного заходу.

Крім того, у Страсбурзі дійшли висновку, що судовий розгляд був обмежений питаннями законності оспорюваного рішення; суди не розглядали, чи було рішення влади пропорційним заявленим законним цілям і «необхідним у демократичному суспільстві». Це означає, що заявники не мали можливості ефективно оскаржити обмеження їх права на свободу зібрань на порушення ст.13 конвенції.

Адміністративне затримання

Поліція розігнала пікет, в якому брав участь один із заявників, і доправила останнього в поліцейський відділок нібито для складання протоколу про адміністративне правопорушення. Проте відповідно до ст.27.2 кодексу РФ про адміністративні правопорушення такий примусовий захід є допустимим лише за умови неможливості складання протоколу на місці виявлення адмінправопорушення.

Оскільки влада не навела жодних причин, чому це було неможливим у випадку з п.Тарасовим, його доправлення до відділку було незаконним у розумінні §1 ст.5 («Право на свободу та особисту недоторканність») конвенції.

Троє заявників були піддані адміністративному затриманню. Відповідно до ст.27.3 КпАП РФ адміністративне затримання може бути застосоване тільки у виняткових випадках, якщо це необхідно для забезпечення правильного та своєчасного розгляду або виконання постанови у справі про адмінправопорушення. Оскільки влада не послалася на такі обставини в жодному з трьох випадків, Суд постановив, що адміністративні затримання були незаконними, вчиненними на порушення §1 ст.5 конвенції.

Принцип правової визначеності

ЄСПЛ наголосив, що скасування в порядку нагляду остаточного судового рішення на користь заявників при тому, що в ньому не було виявлено фундаментальних дефектів, порушило принцип правової визначеності.

Доречно нагадати, що в доповіді «Верховенство права», схваленій Венеціанською комісією (25—26.03.2011) правова (юридична) визначеність (legal certainty) є елементом поняття «верховенство права». У пп.44—51 доповіді зазначається, що цей принцип є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону доступним. Вона також зобов’язана дотримуватися законів, які ввела в дію, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю.

Передбачуваність означає, що закон має бути, скільки є змоги, проголошеним наперед — до його застосування та сформульованим з достатньою мірою чіткості, аби особа могла планувати свою поведінку.

Правова визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими й точними та спрямованими на забезпечення того, аби ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними. На додаток, юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження.

Системи, де існує можливість скасовувати остаточні рішення, не базуючись при цьому на безспірних підставах публічного інтересу, де допускається невизначеність у часі, несумісні з принципом юридичної визначеності.

На додачу до цього, парламентові не може бути дозволено зневажати основоположні права людини внаслідок ухвалення нечітких законів. Цим досягається істотно важливий юридичний захист особи супроти держави та її органів і посадових осіб.

Правова визначеність також означає: держава загалом повинна дотримуватися взятих на себе певних зобов’язань, виконувати покладені на неї функції чи виголошені нею перед людьми обіцянки (що вкладається в поняття «законні очікування»). Існування суперечливих рішень, що їх виніс верховний чи конституційний суд, у будь-якому разі є несумісним із принципом юридичної визначеності. Тому вимагається, щоб суди, особливо вищих інстанцій, запроваджували механізми, які дають можливість уникати суперечливості та забезпечувати узгодженість практики.

Правова визначеність (legal certainty) та вищість закону (supremacy of the law) передбачають, що закон застосовано на практиці. Тому надзвичайно важливо ще до ухвалення акта оцінити його на предмет придатності до застосування на практиці, а також перевірити a posteriori, чи буде його застосовування ефективним. Це означає, що слід зважати на оцінювання законодавства — ex ante та ex post.

Також Венеціанська комісія прийняла Контрольний список питань для оцінки дотримання верховенства права (11—12 березня 2016 р.), в якому, крім іншого, категорія «правова визначеність» розкривається завдяки таким поняттям, як:

• «доступність законодавства»;

• «доступність рішень суду»;

• «передбачуваність законів»;

• «стабільність і послідовність закону»;

• «правомірні очікування»;

• «відсутність зворотної сили»;

• принцип «nullum crimen sine lege и nulla poena sine lege» (громадяни повинні бути заздалегідь попереджені про наслідки своїх дій);

• принцип «res judicata» (коли винесено остаточне рішення за апеляцією, подальші апеляції неможливі).

Зауважимо, що відносно недавно окремі аспекти положень ст.11 конвенції стали предметом доволі ретельного аналізу з боку Конституційного Суду в рішенні від 8.09.2016 №6-рп/2016 у справі про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій.

Дискримінація гомосексуалістів

До речі, ЄСПЛ у рішенні у справі «Алєксєєв проти Росії» від 21.10.2010 встановив порушення ст.11 конвенції у зв’язку з постійним відмовами в проведенні гей-парадів. Заявник був одним з організаторів низки маніфестацій, що планувалися в Москві у 2006—2008 рр. для привернення уваги громадськості до дискримінації гомосексуалістів і лесбіянок у Росії, а також для насадження толерантності й дотримання прав людини. Організатори повідомили мерію про свій намір провести ходу й зобов’язалися співпрацювати з правоохоронними органами задля дотримання громадського порядку, а також обмежень шуму.

Однак заявки були відхилені. На думку влади, існувала загроза реакції, здатної вилитися в хуліганство й масові заворушення. У пресі також публікувалися висловлювання мера та його оточення про те, що за будь-яких обставинах гей-парад у Москві не буде дозволений, «поки мер займає свою посаду».

Організатори згодом повідомили мерію про намір провести замість ходи короткочасні пікети, але їм знову відмовили. Заявник безуспішно оскаржив у національних судах рішення про заборону процесій або пікетів.

Держава-відповідач стверджувала, що заборони були виправданими з погляду як безпеки, так і захисту моралі. Стосовно першої підстави, як зазначив Суд, сама собою загроза того, що демонстрація викличе заворушення, не була достатньою. Якби кожна ймовірність непорозумінь і бурхливих суперечок між різними групами супроводжувала заборони, суспільство було б позбавлене можливості вислуховування точок зору з питань, які зачіпають почуття більшості. Будь-які погрози або підбурювання до насильства могли бути подолані шляхом переслідування винних.

Держава-відповідач також указувала на те, що такі заходи вимагали заборони, оскільки пропаганда гомосексуалізму суперечила релігійним ученням і суспільній моралі, а також могла зашкодити дітям і вразливим дорослим. Однак ЄСПЛ підкреслив, що реалізація меншинами конвенційних прав за умови згоди на це більшості несумісна з основоположними цінностями міжнародної угоди.

Страсбург відхилив твердження про те, що під час відсутності європейського консенсусу в цій сфері держава має право на широкі межі розсуду. Відзначивши, що насправді в Європі існує консенсус із широкого кола питань, пов’язаних із правами гомосексуалістів, Суд підкреслив, що наділення матеріальними правами гомосексуалістів не має нічого спільного з визнанням їх права виступати за наділення їх такими правами. Відкрита дискусія, яку заявник неодноразово, але безуспішно намагався організувати, не може бути замінена висловлюваннями посадовими особами поглядів, які вони вважають популярними. Відповідно, рішення про заборону гей-парадів не були основані на прийнятній оцінці всіх значущих фактів, не відповідали суспільній необхідності, отже, не були необхідними в демократичному суспільстві. Тож ЄСПЛ одноголосно констатував порушення конвенції.