Здоров’я без гарантій

Чому право на безоплатну медичну допомогу часто залишається декларативним

Стаття 49 Конституції обіцяє безоплатну медицину в державних закладах. Але чому пацієнтка судиться за 276 гривень, лікарня не може скоротити мережу, а ФОП-лікар роками доводить податковій право на пільгу?

Допомога чи послуга?

У Національній асоціації адвокатів України відбувся круглий стіл «Конституційне право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування: особливості здійснення, легітимні очікування та обмеження», присвячений 30-річчю Конституції.

Відкриваючи захід, голова НААУ Лідія Ізовітова наголосила, що право на охорону здоров’я перевіряє «незрілість усієї правової системи»: чи може людина з невеликим доходом дозволити собі лікування, чи передбачувана для пацієнта допомога, чи захищений лікар законом у складних рішеннях.

Модерувала дискусію голова Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ, д.ю.н., професор Ірина Сенюта. Вона одразу запропонувала зануритися в історію: чому в українському законодавстві одночасно існують «медична допомога», «медична послуга», «медичне обслуговування» і «медичне забезпечення» — і чи потрібна взагалі така кількість термінів.

Відповідь на це запитання частково дав заслужений юрист України, к.ю.н. Ігор Усенко, який особисто брав участь у мовно-термінологічному редагуванні тексту Конституції 1996 року. За його спогадами, серед редакторів виникала дискусія, чи писати «право на здоров’я», чи «право на охорону здоров’я». «Всі одностайно вирішили, що здоров’я гарантувати важко, а от охорона здоров’я — це справа держави», — розповів І.Усенко.

Тоді ж він особисто наполягав, щоб у тексті залишився лише термін «медична допомога», оскільки «медики сприймають як образу, коли їх зводять до обслуговування», але переконати колег повністю не вдалося — поряд із медичною допомогою в законодавстві закріпилися й інші конструкції.

На думку І.Усенка, проблема не в кількості термінів самій по собі, а в тому, що законодавець іде шляхом «сервісного погляду на медицину», хоча юридично гарантувати можна швидше право на охорону здоров’я, ніж саме здоров’я людини, яке залежить від тисячі чинників поза контролем держави.

Професор Ужгородського національного університету, д.ю.н. Михайло Савчин був категоричнішим. На його думку, законодавець сам собі ускладнив роботу: «Медичний працівник надає медичну допомогу. Навіщо ускладнювати нові сутності? Тут бритва Оккама елементарно порушена». Водночас М.Савчин визнав, що розрізнення доречне там, де йдеться про різні функції: лікар надає медичну допомогу, а директор лікарні, який «взагалі не здійснює медичні функції», — адміністративні послуги.

І.Сенюта, своєю чергою, звернула увагу на практичний вимір дискусії: вона веде кримінальну справу за ст.368⁴ КК, де сторони сперечаються, чи є медичний працівник «надавачем послуги», а голову Національної служби здоров’я України довелося викликати на допит як свідка саме для з’ясування термінологічних нюансів. «Ми інколи думаємо, що термінологія — це участь виключно для теоретиків. Але насправді на практиці це питання притягнення до кримінальної відповідальності», — підсумувала вона.

Безоплатність на папері

Центральною темою доповіді І.Сенюти стало те, наскільки конституційна безоплатність медичної допомоги в державних і комунальних закладах відповідає практиці. Юристка нагадала рішення Конституційного Суду від 29.05.2002 №10-рп/2002 про те, що медична допомога в таких закладах надається безоплатно в повному обсязі, і порівняла цей стандарт із сьогоднішньою програмою медичних гарантій.

«Сутність безоплатності для мене збережена, бо держава в законі про державні фінансові гарантії вказала, що безоплатно вона надає те, що є в програмі медичних гарантій. Але нам суттєво звузили гарантії до того, що ми маємо тільки певні пакети послуг», — зазначила І.Сенюта. На її думку, зміст права формально не порушено, але обсяг права звужено, а реалізація на практиці — «тернистий шлях».

Як приклад вона навела справу, де матір дитини, яка мала право на безоплатні ліки, не отримала належного забезпечення в закладі охорони здоров’я і відсудила 276 грн. матеріальної шкоди. У задоволенні моральної шкоди в розмірі 27,6 тис. грн. суд відмовив. «Ми розуміємо, наскільки це надмірно завантажує судову систему. На сьогодні ефективного механізму протидіяти таким фактам немає», — наголосила доповідач. У власній практиці вона тепер уникає судового шляху для подібних спорів і натомість звертається зі скаргою безпосередньо до Національної служби здоров’я, яка має важелі впливу на заклад охорони здоров’я через договір.

Окремо І.Сенюта звернула увагу на проблему незатвердження програми медичних гарантій Верховною Радою: попри вимогу закону про щорічне затвердження програми додатком до держбюджету, на практиці на неї щороку накладається мораторій. «Це величезна глобальна проблема, що в нас дотепер іншого законодавчого механізму немає», — сказала вона, додавши, що Велика палата Конституційного Суду вже шостий рік розглядає подання щодо конституційності закону «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» і відповіді поки немає.

Суддя КС, д.ю.н., професор Оксана Грищук присвятила доповідь людській гідності як джерелу права на здоров’я. Вона нагадала, що Суд вивів людську гідність з преамбули та ст.3 Конституції і ще у 2018 році вказав: навіть погіршення фінансово-економічної ситуації чи запровадження воєнного або надзвичайного стану не можуть виправдовувати обмежень, які порушують саму сутність конституційних прав і людську гідність.

Коли держава не платить

Суддя Касаційного адміністративного суду, д.ю.н. Наталія Блажівська розповіла про недавню постанову, якою Верховний Суд визнав право фізичних осіб-підприємців на звільнення медичних послуг від ПДВ нарівні із закладами охорони здоров’я. Раніше контролюючі органи відмовляли ФОП у цій пільзі, попри наявність такої ж ліцензії на медичну практику, що й в юридичних осіб.

«Маємо парадоксальну ситуацію: два суб’єкти, які мають ліцензію на медичну практику, надають однакові медичні послуги, але користуються пільгою по-різному. Єдиною підставою такого підходу була організаційно-правова форма суб’єкта», — пояснила Н.Блажівська.

Верховний Суд визнав це порушенням принципу рівності платників податків і застосував практику ЄСПЛ у справах «Копецький проти Словаччини», «Сєрков проти України» та «Щокін проти України».

Гострою була і доповідь головного наукового співробітника Лабораторії прав людини ім. академіка Петра Рабіновича, д.ю.н. Сергія Рабіновича. Він проаналізував межі дискреції органів влади при ухваленні рішень про реорганізацію мережі закладів охорони здоров’я крізь призму стст.3 і ст.49 Конституції.

На прикладі справи Шепетівської вузлової лікарні С.Рабінович навів позицію ВС: якщо на місці ліквідованого закладу утворюється відокремлений структурний підрозділ, формально мережа закладів не скорочується. А постанову КАС від 19.08.2025, де суд відмовився застосовувати ст.16 Основ законодавства про охорону здоров’я через незатвердження плану розвитку госпітального округу, науковець назвав «вельми спірним тлумаченням».

М.Савчин додав і відверто гостру оцінку фінансової складової реформи: держава самостійно не здатна забезпечити фінансування медицини без повноцінного загальнообов’язкового страхування, а перешкодою цьому є, без перебільшення, «фармацевтична мафія», яка «на рівні законодавства не допускає прийняття відповідного закону». Лише страхування, наголосив професор, дозволяє акумулювати кошти для пацієнтів із важкими хронічними захворюваннями.

Підсумовуючи дискусію, І.Сенюта зазначила, що медична реформа, попри збереження формальної сутності конституційного права, на практиці залишається «тернистим шляхом» і для пацієнта, і для медичного закладу. А Велика палата КС, за її словами, уже готується ухвалити рішення, яке може поставити крапку в багаторічній суперечці про відповідність закону про державні фінансові гарантії Конституції.

Закон і Бізнес