Місяць не може затьмарити Сонце

Чи відповідає практика Верховного Суду щодо ст.233 КЗпП Конституції та законам України?

В астрономії Місяць здатен закрити собою Сонце. В праві — акт офіційного тлумачення норм права та роз’яснення, такий як: постанова Верховного Суду, постанова Пленуму ВСУ, і так само позиція ВС тощо не можуть собою «затьмарювати» ні закон, і тим більше — Конституцію. Чи не відбувається це сьогодні при застосуванні ст.233 КЗпП?

Проблема місячного строку на звернення до суду у справах про звільнення давно є предметом дискусій. З одного боку — вимога процесуальної дисципліни. З іншого — конституційна гарантія права на працю та на судовий захист.

Аналіз останньої практики Верховного Суду виявляє три тенденції, які в сукупності ставлять під сумнів доступність правосуддя у трудових спорах.

Факт перший: форма передує над змістом

Існуюча практика органів влади вимагає «мокрого» власноручного підпису на кожному аркуші звернення. При цьому графічне зображення підпису, внесене автором особисто, та підтверджене кваліфікованим електронним підписом на супровідному листі, часто визнається «неналежно оформленим». Це створює ситуацію, за якої власник підпису обмежений у праві розпоряджатися ним на власний розсуд, що не узгоджується зі стст.316, 319 ЦК.

Факт другий: зміст передує над формою

Постановою КЦС від 17.02.2022 у справі №757/53948/16-ц суд визнав прийнятною апеляційну скаргу, подану «представником відповідача» за простроченою довіреністю. Обґрунтування — керівник юридичної особи пізніше «підтримав» доводи скарги. Але, і це важливо! Нового документу під назвою «Апеляційна скарга», підписаного саме керівником зі сторони відповідача, в матеріалах справи немає. Натомість є «Апеляційна скарга», яка подана особою, чиї повноваження на момент подачі закінчилися і він на момент подачі не міг бути представником відповідача.

І ще, він навіть не був працівником на підприємстві відповідача, а працював на юридичну фірму, що вела юридичний супровід діяльності відповідача. Таким чином, недолік повноважень на момент подачі документа був «зцілений» подальшими діями.

Факт третій: процесуальна пастка

Вказану постанову ВС від 17.02.2022 сторони отримали лише наприкінці травня 2022 року. Тобто остаточне судове рішення, яке формує правову позицію, існувало та породжувало наслідки більше трьох місяців до того, як про нього стало відомо учасникам справи.

Крім того Верховний Суд сам собі без винесення жодної вмотивованої ухвали, в матеріалах справи їх немає, продовжив строк розгляду майже на 2,5 роки, вони цю справу «начеб-то» загубили. А лист із власною постановою від 17.02.2022 канцелярія ВС направила майже через 3 місяці, що практично унеможливило оскарження цієї постанови, навіть за нововиявленими обставинами.

Так, на подачу заяви про перегляд за нововиявленими обставинами дається 30 днів, але це був кінець травня — початок червня 2022 року — початок повномасштабної війни, і в той час було якось не до юридичних викрутасів.

І що гірше за все, так це те, що зараз не існує жодного юридичного інструменту для зміни цього рішення, не кажучи про його повне юридично обґрунтоване оскарження!

Отже, з однієї сторони суд вимагає чіткого дотримання місячного строку відповідно до положень ст.233 КЗпП, а з іншої Верховний Суд сам собі дозволяє продовжувати строк розгляду справи на 2,5 роки, і це все тоді коли строк розгляду касації — 60 днів, і потрібно виносити через кожні 60 днів вмотивовану ухвалу про продовження строку розгляду справи в суді касаційної інстанції, але в даному конкретному випадку ВС себе пробачає і продовжує розгляд без винесення жодної додаткової ухвали про продовження строку розгляду справи, а їх мало б бути не менше 14.

Ієрархія норм

Ієрархія нормативно-правових актів в Україні є чіткою і визначена ст.8 Конституції. За своєю юридичною силою Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй.

Якщо вдатися до астрономічної аналогії, то Конституція за своїм правовим об’ємом та юридичною силою — це Сонце, закон за своїм правовим об’ємом та юридичною силою — це Юпітер, а правова позиція, викладена в постанові ВС, — за своїм правовим об’ємом та юридичною силою — це Місяць.

В астрономії Місяць здатен повністю закрити собою видиме з поверхні Землі Сонце під час сонячного затемнення. Але в правовій системі жодна постанова Пленуму чи правова позиція ВС не може за своїм правовим об’ємом та юридичною силою затьмарювати, перекривати чи мати більшу силу, ніж норма Конституції чи закону України.

В іншому випадку ми отримуємо правову аномалію, коли постанова диктує та встановлює власні правила, які не відповідають положенням як Конституції, так і законам України, що прямо суперечить ч.2 ст.8 та ст.19 Конституції.

Колізія та шляхи вирішення

Маємо ситуацію: з одного боку, жорстка вимога до форми підпису громадянина. З іншого — ліберальний підхід до відсутності повноважень представника юрособи. Обидві ситуації об’єднані застосуванням місячного строку ст.233 КЗпП, який у сукупності з несвоєчасним інформуванням сторін про рішення суду може зробити доступ до правосуддя ілюзорним.

Відповідно до ст.101 Конституції, функцію парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений ВР з прав людини. Одним із інструментів такого контролю є конституційне подання щодо офіційного тлумачення норм закону.

Для забезпечення правової визначеності та принципу верховенства права вказана колізія потребує вирішення на рівні Конституційного Суду України.

Народження правової химери та реакція на неї законодавця та КС

6.11.1992 — постанова Пленуму Верховного Суду України №9 називає місячний строк ст.233 строком позовної давності — народження химери.

1.08.2001 — законодавець вводить ч.2 ст.233 КзПП: у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. І тим самим розмежовує спори про звільнення та спори про зарплату, а також розмежовує поняття заява, та позов (позовна заява). Це практично вбиває химеру, бо сам законодавець розмежовує дві різні правові конструкції. Верховний Суд це ігнорує.

1.09.2005 — Набирають чинності нові ЦК і ЦПК. Місячного строку в переліку спеціальних строків позовної давності немає — законодавець закриває це питання. ЦПК запроваджує єдиний стандарт — позов. У редакції ст.15 ЦПК від 1.09.2005 (зараз це ч.1 ст. 19) вказано: суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Верховний Суд і це ігнорує.

Позиція ВС, яку Велика палата офіційно закріпила постановою від 22.09.2020 у справі №345/1116/16-ц:

ЦК і ЦПК — загальні акти. Вони регулюють всі цивільні відносини і всі цивільні справи. Але це штучне розмежування, яке не ґрунтується на законі. І це не зважаючи на те, що це прямо суперечить «Перехідним положенням», де чітко вказано, що норма радянської доби, діє доти, поки вона не суперечить нормам нового Українського законодавства.

КЗпП — спеціальний акт. Він регулює тільки трудові відносини. Стаття 233 КЗпП — це спеціальна норма тільки для трудових спорів. Але це є теж штучною конструкцією, бо законодавець такого спеціального розмежування, на загальні/ спеціальні кодекси саме стосовно Цивільного кодексу, Цивільного процесуального кодексу та Кодексу законів про працю не приймав.

Це спроба штучної реанімації того, що вже не працює.

22.09.2020 — ВП ВС робить штучне розмежування і закріплює позицію: «ст.233 спеціальна норма КЗпП діє».

1. Стаття 233 КЗпП vs рішення КСУ №1-р/2025 від 11.12.2025. Конституційний Суд вже визнав, що тримісячний строк для стягнення зарплати не відповідає ст.55 Конституції, бо є невиправдано коротким. При цьому місячний строк для оскарження звільнення, який є втричі коротшим, досі залишається в кодексі. Якщо 3 місяці — неконституційно, то один місяць — неконституційно a fortiori (тим більше).

2. Внутрішня колізія ст.233 КЗпП після рішення КСУ. Після 11.12.2025 для стягнення зарплати строк не обмежений, бо ч.1 у цій частині неконституційна. А для оскарження незаконного звільнення, наслідком якого є невиплата зарплати, строк — один місяць. Тобто законодавець і КСУ захистили наслідок (зарплату), але залишили без захисту причину (звільнення). Це правовий абсурд.

3. Стаття 233 КЗпП vs ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Практика ЄСПЛ у справі «Stagno v. Belgium»: надмірно короткі строки, що не враховують складність справи, порушують доступ до суду. Місяць на оскарження звільнення в умовах війни — саме такий строк.

Є такий старезний картярський анекдот: чоловік грає в преферанс (один із видів — «пуля») з шахраями і він — при 8 козирях (а це максимальна кількість козирів у грі) на 8-ній (8 козирів гарантовано дають 8 взяток), але бере лише 7! Він питає в решти: «Скажіть, а чому не зіграв мій козирний туз (найстарша козирна карта в грі)»?! А йому шахраї відповідають: «Такий був розклад!».

Так от, практика Верховного Суду з приводу положень про місячний строк ст. 233 КЗпП нагадує цей анекдот. У грі чомусь грає постанова Пленуму ВСУ, а не грає козирний туз – Конституція України. І відповідь та сама: «Такий був (є) розклад».

P.S. Матеріали, що стали предметом цього аналізу, наразі передані на розгляд Уповноваженому Верховної Ради з прав людини.

Закон і Бізнес