Arbitrium boni viri

Все ж таки АРМА не є власником майна, отриманого в управління

Народна мудрість гласить: «розумний помилку виправить, а мудрий помилок не допускає» [1, с.2], і при цьому додає: «розумна людина може виправити свої помилки, а дурна навіть не хоче їх визнавати» [2]. У ході виконання професійних обов’язків ми намагаємося бути мудрими, проте також водночас треба старатися не бути недолугими внаслідок сліпої переконаності у власній правоті.

Eггог juris

У 2024 році господарськими судами розглядалася досить цікава справа (№ 903/62/23), пов’язана з управлінням корпоративними правами, здійснюваним Національним агентством з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів.

Однією з ключових проблем, піднятих у ході розгляду справи, виступило питання можливості приватного виконавця здійснювати примусове виконання рішень стосовно господарських товариств, частки в статутному капіталі яких перебувають в управлінні АРМА. Тобто чи вважається частка у статутному капіталі господарського товариства, що перебуває в управлінні АРМА, «часткою держави», що, своєю чергою повинно виключати згідно з п.2 ч.2 ст. 5 закону «Про виконавче провадження» можливість приватного виконавця виконувати судове рішення відносно такого господарського товариства [3, ст. 5]. При цьому сама справа пов’язувалася з оскарженням рішень приватного виконавця у тому числі про відкриття виконавчого провадження.

Ухвалою господарського суду першої інстанції скаргу боржника задоволено, визнано протиправними та скасовано постанови приватного виконавця у тому числі про відкриття виконавчого провадження. Ухвала мотивована, зокрема тим, що перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА визначає належність такої частки державі. При цьому одним з ключових аспектів мотивування виступило те, що агентство здійснює управління активами, зокрема посередництвом володіння, користування та розпорядження ними (п.4 ч.1 ст.1 закону «Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів» [4, ст.1]) у той час як зміст права власності розкривається ст.317 Цивільного кодексу якраз через правомочності володіння, користування та розпорядження майном, що належать власнику.

Постановою господарського суду апеляційної інстанції ухвалу господарського суду першої інстанції у відповідній частині скасовано й ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволені скарги боржника.

Постановою Касаційного господарського суду від 19.12.2024 касаційну скаргу задоволено, постанову суду апеляційної інстанції скасовано, ухвалу суду першої інстанції залишено в силі.

КГС, зокрема прийняв до уваги схожість правомочностей АРМА щодо управління майновими активами, які складаються з володіння, користування та розпорядження об’єктам управління, з правомочностями власника, які включають володіння, користування та розпорядження об’єктам права власності [5].

Піднята проблема виходила далеко за межі термінологічного аспекту, адже йшлося не просто про використання однакових термінів для позначення різних за змістом та природою суб’єктивних цивільних прав, якими є право управління та право власності, а про функціонування традиційних цивільно-правових механізмів в умовах нових забезпечувальних конструкцій, детермінованих положеннями законодавства про протидію корупції, які при цьому мають комплексний кримінально-правовий і водночас цивільно-правовий характер.

Окреслена правова ситуація потрапила у тому числі і у фокус нашого наукового розгляду [6].

Насправді піднята проблема має досить глибинний характер, адже з одного боку вона стосується неможливості порушення права власності особи без достатніх правових підстав. На більш глибокому рівні йдеться про правонаступництво щодо доходів, одержаних у ході управління майном, а також збитків понесених при здійсненні відповідної діяльності. Сюди ж також відноситься і проблема розподілу ризику випадкового знищення та пошкодження майна.

З іншого боку постає питання телеології кримінально-правових механізмів забезпечення арешту відповідних активів та їх збереження до моменту вирішення питання щодо їх походження та зв’язку з кримінальними правопорушеннями або відсутністю останнього.

Однак, незважаючи на це, комплексний аналіз піднятої проблеми дозволяв зрозуміти, що навіть у межах кримінального провадження підозрюваний не може бути передчасно позбавлений права власності на майно, тобто до моменту встановлення його вини рішенням суду, яке набрало законної сили. Адже навіть конфіскація застосовується лише за наявності чітких підстав і встановлення протиправності походження відповідних активів або ж в якості покарання за вчинені протиправні діяння. З цього ж закономірно слідувало що підозрюваний не може бути позбавлений права власності шляхом примусової передачі його майна в управління агентству.

Проблема привернула увагу суддів, адвокатів та правоохоронців у зв’язку з чим певною мірою набула так би мовити «прецедентного характеру» (в межах його розуміння, властивого вітчизняному правопорядку). Її актуалізації сприяло і те, що інші суди першої та апеляційної інстанцій були вимушені вирішувати подібні справи в умовах існування відповідної правової позиції КГС, виваженість якої не була безспірною та безапеляційною. У сутності йшлося про певний аспект забезпечення права особи на справедливий суд посередництвом можливості виконання судового рішення приватним виконавцем.

За результатами більш глибокого осмислення окресленої проблеми об’єднана палата КГС у постанові від 16.05.2025 у справі №903/421/24 відійшла від висновків КГС у справі №903/62/23. Судом, зокрема визначено, що управління активами, яке здійснює АРМА, не змінює титулу власності та не перетворює активи на державну власність, а тому саме перебування частки у статутному капіталі товариства в управлінні АРМА не може бути підставою для заборони приватному виконавцеві здійснювати примусове виконання судового рішення [7, п. 8.68].

Право на помилку

Водночас піднята проблема стосується не стільки питання відступу Верховним Судом від власної правової позиції, скільки самих закономірностей формування судової практики, яка, як справедливо відмічає А.Б. Гриняк, не формується на підставі лише одного судового рішення [8, с. 113].

У цілому слід констатувати, що юридичні технології значно вдосконалилися за останні чверть століття, не кажучи вже про те, що відносно нормативних приписів, скажімо, XVII, XVIII чи XX століть сучасні норми права характеризуються як набагато прогресивніші. Однак ця еволюція, як правило, не полегшує значним чином судову практику. Остання завжди залишається діяльністю, спрямованою на визначення змісту норм права й встановлення умов та підстав застосування конкретних приписів, а також наслідків їх застосування.

Інакше кажучи, незалежно від того чи є сучасні норми більш або менш прогресивними в технологічному плані, ніж попередні суд завжди зіштовхується з необхідністю вирішення складних юридичних завдань. Причини цього лежать як у недосконалості нормативного матеріалу відносно характеру питань, що виникають у практиці, так і в колізійності правового регулювання суспільних відносин. В якості ще однієї причини виступає власне складність юридичних конструкцій.

Останнім часом нормативно-правові положення характеризуються ще й комплексністю, тобто набувають інтегративного характеру, оскільки з одного боку регулюють одночасно приватні та публічні відносини, а з іншого — наскрізно пронизують існуючі приватно-правові та публічно-правові механізми, що, своєю чергою, визначає необхідність досить кропіткого і системного аналізу відповідних нормативних приписів під час їх застосування.

В окресленому можна побачити і причину традиційної трьохрівневої інстанційної будови судової системи. Це свого роду «фільтр», проходження якого спрямовується на забезпечення найбільш виваженого, обґрунтованого і такого, що враховує усю складність нормативно-правового матеріалу, судового рішення. Саме тому в цьому процесі можуть мати ситуації коли рішення суду касаційної інстанції буде більш обґрунтованим і виваженим, ніж рішення суду першої чи апеляційної інстанції або ж навпаки коли рішення суду касаційної інстанції може поступатися своєю обґрунтованістю рішенням судів першої чи апеляційної інстанції (що є переважно виключенням з правила). Адже в окремих випадках значний вплив на ситуацію може спричинити людський фактор. Оптимальною ситуацією є однаковий рівень обґрунтованості вирішення справ судами усіх інстанцій у поєднанні з однаковим їх вирішенням, що виступає однією з ознак уніфікованості судової практики.

У межах вітчизняного системи судоустрою відповідні фільтри додатково посилюються можливістю розгляду справи об’єднаної палатою або ж Великою палатою ВС.

Однак важливо відмітити, що йдеться про перманентну складову діяльності суду коли в хитросплетіннях і складностях юридичних конструкцій певна ланка може демонструвати більшу або меншу проникливість усіма аспектами проблеми. У зв’язку із цим, скасування рішень судів першої або апеляційної інстанції судами вищих інстанцій рівно як і відступлення Верховним Судом від раніше сформованих позицій не можна розглядати в якості прямого доказу неправильності або протиправності діяльності конкретних суддів у конкретній справі. В окреслених умовах йдеться про своєрідне «право на добросовісну помилку», яке має суддя кожної інстанції і для виправлення якої існують відповідні юридичні механізми. Хіба що загальний обсяг помилок у масиві ухвалюваних рішень може свідчити про неефективність діяльності конкретного представника суддівського корпусу, проте не сам лише факт допущення помилки в конкретному кейсі, тим більше що і встановити її наявність або відсутність, ураховуючи у тому числі можливість Верховного Суду відступити від своєї позиції, практично неможливо «тут і зараз», тобто без урахування майбутніх обставин, зокрема і відступу вищих судових інстанцій від сформованих ними же висновків.

Melius est in tempore occurrere, quam post causam vel neratum remedium quaerere

Але на рівні окресленого кейсу в дещо нових аспектах «підсвічується» проблема оцінки Вищою радою правосуддя рішень судів першої та апеляційної інстанції з урахуванням позицій, висловлених ВС.

Вітчизняна правова система характеризується у цьому сенсі певними особливостями. Як відомо для правопорядку України не характерний прецедентний порядок формування судової практики у традиційному розумінні судового прецеденту, властивого англо-американському праву. Проте, з іншого боку, судова реформа 2014 року, в ході якої глибокої модифікації зазнала структура судової систем, а також зміни, внесені до процесуальних кодексів, зокрема до Господарського та Цивільного процесуальних кодексів у 2017 році, якими було посилено міжінстанційну взаємодію у межах вітчизняної судової системи, внесли певні елементи «прецеденту» у вітчизняний правопорядок. Проте, знову ж таки, важливо розуміти, що йдеться про окремі ознаки, які лише віддалено нагадують судовий прецедент англо-американської правової системи.

Важливим у цьому сенсі виступає положення ч.4 ст.236 ГПК, якою зокрема встановлюється що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС [9, ст.236]. Подібна норма міститься у положенні ч.4 ст.263 ЦПК [10, ст.263].

Крім того, відповідно до ч.5 ст.13 закону «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права [11, ст.13].

Передусім слід звернути увагу на відносно загальний характер зазначених положень. Тобто це своєрідний орієнтир для правозастосовної практики — необхідність враховувати висновки Верховного Суду при застосуванні певних норм. Однак поза цим положенням залишаються умови застосування відповідних висновків судом, а також вказівка на конкретизуючі обставини у вигляді правовідносин щодо яких застосовуються відповідні норми. Адже складність практики правозастосування полягає у тому, що наявність чи відсутність певних обставин, що стосуються правовідносин, конкретизують конкретну правову ситуацію внаслідок чого одна і та сама норма права може застосовуватися в одній ситуації і не підлягає застосуванню в іншій. Так само норми права можуть застосовуватися по-різному в різних ситуаціях, наприклад, в умовах одночасної дії загального та спеціального законів або ж в умовах існування лише загальних правових приписів.

Водночас ст.302 ГПК, зокрема встановлюється можливість суду, який розглядає справу в касаційному порядку, передати її на розгляд об’єднаної палати або до ВП ВС, якщо відповідний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах [9, ст.302].

Важливо відмітити, що в даному випадку застосовується категорія «подібні правовідносини», тобто йдеться про застосування норми права не у будь-якій ситуації, а саме у подібних правовідносинах — pari ratione eadem in lex. З цього слідує, що окреслені вище норми конкретизують ст.236 ГПК посередництвом двох взаємопов’язаних категорій, якими виступають «норма права» та «подібні правовідносини», що, своєю чергою «висвічує» з усього правозастосованого масиву конкретні правовідносини, яким характерні ознаки, що роблять їх схожими з правовідносинами щодо яких ВС була застосована конкретна норма права («подібні правовідносини»), залишаючи при цьому осторонь ситуації застосування норм права у правовідносинах щодо яких Верховний Суд ще не сформував конкретні позиції.

З цього приводу слід пам’ятати, що не всі справи доходять до Верховного Суду, в зв’язку із чим масив правових позицій останнього, зокрема щодо застосування конкретних норм права у конкретних ситуаціях, тобто таких що характеризуються певним набором ознак і характеристик, збільшується по мірі розгляду ВС спорів, у яких відповідні норми застосовуються в певною мірою унікальних відносно раніше розглянутих правових ситуаціях. У такий спосіб Верховний Суд все більше і більше визначає умови і підстави застосування конкретної правової норми, а також наслідки її застосування.

Більше того, як зазначає з цього приводу А.Б. Гриняк, судове рішення Верховного Суду виступає так званим зразком у ході ухвалення рішень судами першої та апеляційної інстанцій при застосуванні тих чи інших нормативно-правових положень [8, с.113]. Більше того, як стверджує у наукових дослідженнях суддя ВП ВС К.М. Пільков, у ході аналізу рішення ВС важливо чітко встановлювати його формулу, в межах якої розмежовується два компоненти, якими виступає ratio, тобто висновок що має настановний характер а також dictum, що має настановний, проте не обов’язковий характер [12, с.203].

Крім того, у світлі зазначеного, слід враховувати зміст ст.228 ГПК, яка в п.7 наділяє суд правом з власної ініціативи або за заявою учасника у справі зупинити провадження у справі в разі перегляду ВС у касаційному порядку судового рішення у подібних правовідносинах, проте в іншій справі [9, ст.228]. Тобто йдеться про право, яке може бути здійснене в умовах ймовірності відступу ВС від раніше викладеної правової ситуації, а не про обов’язок суду.

Якщо дещо узагальнити викладене, то утворюється такий логічний ряд висновків:

1. В Україні не діє повноцінна прецедентна система судового правозастосування.

2. Висновки Верховного Суду підлягають врахуванню судами першої та апеляційної інстанції у ході застосування норм права у подібних правовідносинах.

3. При визначенні «подібності правовідносин», а тому і умов, підстав й наслідків застосування відповідної конкретної норми права, як вона була застосована у конкретних правовідносинах Верховним Судом, підлягає визначенню формула рішення ВС, в якому викладена аналізована правова позиція щодо застосування норми права, з розмежуванням в її межах dictum як необов’язкової для дотримання настанови та ratio як обов’язкової для дотримання позиції.

Враховуючи зазначене, при застосуванні певної норми права суди першої та апеляційної інстанцій повинні не просто визначити наявність висновку Верховного Суду з цього приводу і застосувати його «механічно» (сліпо та безумовно), а проаналізувати відповідне рішення суду на предмет правової ситуації, в якій була застосована відповідна норма, тобто встановити рівень тотожності відповідної правової ситуації тій, у межах якої розглядається справа судом першої чи апеляційної інстанції, зокрема на предмет умов, підстав та наслідків застосування норми права й визначити dictum та ratio, а тому і виявити в такий спосіб можливість застосування відповідної норми саме так як вона була застосована ВС.

Однак при цьому слід також ураховувати те, що Верховний Суд, основне завдання якого є формування єдиної судової практики [див.: 13], може прямо в момент розгляду справи судом першої чи апеляційної інстанції розглядати питання щодо відступу від раніше сформованого висновку з приводу застосування норми права в подібних правовідносинах. Також не виключається те, що навіть при відносній стійкості судової практики відповідний відступ може бути здійснений у майбутньому після застосування судами першої та апеляційної інстанцій «актуальної» на момент розгляду справи позиції ВС.

Окреслені обставини мають важливе значення для практики оцінки ВРП професійної діяльності суддів, яка повинна ураховувати, по-перше, можливі відступи Верховним Судом від раніше сформованих висновків, що означатиме правильність рішення суду першої або апеляційної інстанції в умовах, коли таке рішення не відповідає актуальному висновку ВС, або його неправильність у майбутньому, коли Верховний Суд відступить від правової позиції, на підставі якої судом першої або апеляційної інстанції застосовувалися відповідні норми права, а, по-друге, те, що підставою для незастосування судом першої або апеляційної інстанції висновку ВС насправді може бути нетотожність правової ситуації, тобто недотримання pari ratione, що може визначати необхідність ігнорування судами рішення, яке в конкретній ситуації може набувати значення dictum. І лише у подальшому ВС може розширити правила застосування відповідних норм, у тому числі на ситуацію, в якій вона була застосована судом першої або апеляційної інстанції, поширивши у такий спосіб ratio на dictum відносного конкретного кейсу.

Зазначене знаходить своє підтвердження і безпосередньо у судовій практиці вищої судової інстанції країни.

Так, за висновками ВП ВС, незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію ВП ВС (постанова від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17). Аналогічно незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступив ВС у складі суддів ОП КГС, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію ОП КГС (схожий висновок викладено в пп.9.27, 9.28 постанови ОП КГС від 19.04.2021 у справі №910/11131/19, від 17.01.2025 у справі №916/4954/23) [14, п.85].

Окреслені обставини вкотре підкреслюють специфіку діяльність судової системи із застосування норм права, функції різних інстанцій у межах такої системи, тобто певний природний та перманентний стан роботи системи, і водночас неможливість оцінки ВРП факту скасування рішення суду першої або апеляційної інстанції як свідчення непрофесіоналізму суддів або грубого порушення ними норм процесуального законодавства, а тому і як обставину, яка свідчить про їх умисел або грубу необережність у ході ухвалення відповідних рішень.

Список використаних джерел

1. Лилак Д. Д. Мудрість прадавніх про право, закон, владу, правосуддя. Київ: Оріяни, 2000. 144 с.

2. Збірник цитат і висловів. № 58. (дата звернення: 1.10.2025).

3. Про виконавче провадження: Закон України від 02.06.2016 №1404-VIII. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 30. Ст. 542 (із змінами).

4. Про Національне агентство України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів: Закон України від 10.11.2015 №772-VIІІ. Відомості Верховної Ради України. 2016. № 1. Ст. 2 (із змінами).

5. Постанова Касаційного господарського суду від 19.12.2024, судова справа №903/62/23. (дата звернення: 20.09.2025).

6. Жигалкін І. Забезпечувальні механізми. Правовий режим заарештованих і переданих в управління АРМА корпоративних прав. Закон і Бізнес (12 лютого 2025 року). (дата звернення: 20.09.2025).

7. Постанова об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.05.2025, судова справа № 903/421/24. (дата звернення: 17.09.2025).

8. Гриняк А. Б. Судова практика як джерело правового регулювання договірних відносин. Приватне право і підприємництво. 2014. Вип. 13. С. 112–116.

9. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 06.11.1991 № 1798-ХІІ (в редакції закону від 03.10.2017 №2147-VIII). Відом. Верхов. Ради України. 1992. №6. Ст. 56 (із змінами).

10. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 18.03.2004 р. № 1618-IV (в редакції закону від 03.10.2017 №2147-VIII). Відом. Верхов. Ради України. 2004. №№ 40–41, 42. Ст. 492 (із змінами).

11. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 02.06.2016 №1402-VIІІ. Відом. Верхов. Ради України. 2016. № 31. Ст. 545 (із змінами).

12. Пільков К. М. Висновки Верховного Суду: формула висновку, його обов’язковість та механізм відступу. Юрид. наук. електрон. журн.: електрон. наук. фахове вид. 2023. №8. С. 201–209 (дата звернення: 20.09.2025).

13. Луспеник Д. Завдання Верховного Суду як суду касаційної інстанції. Судово-юридична газета (18 грудня 2018 року) (дата звернення: 21.09.2025).

14. Ухвала Касаційного господарського суду від 25.09.2025 р., судова справа №910/3268/22 (дата звернення: 19.10.2025).

Закон і Бізнес