Чи є формула?

Як обґрунтовувати пропорційність застави: інструкція для захисту

Останніми роками в суспільстві вкорінюється думка, що рівень резонансності справи прямо пропорційний сумі (розміру) застави. Та чи існує якась математична формула, в якій виключно спроможність особи заплатити шалені гроші визначає її шанс не опинитися в камері?

Застава та її розмір згідно з нормами КПК

Так, якщо фігурантом справи виступає публічна особа або ж справа має значний суспільний резонанс — варто чекати «н-адцятимільйонну» заставу. На жаль, такі величезні суми застав громадськість сприймає позитивно, нібито як вже реалізоване покарання, а не як запобіжний захід на етапі досудового розслідування, в тривалих і складних процесах.

Натомість, відповідно до положень КПК, застава є одним із різновидів запобіжних заходів, метою застосування якого є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також унеможливлення спроб перешкоджати досудовому розслідуванню.

Згідно з ч.4 ст.182 КПК: «Розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених ст.177 цього кодексу. Розмір застави повинен достатньою мірою гарантувати виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків та не може бути завідомо непомірним для нього».

Тобто, призначення запобіжного заходу у вигляді застави — це жодним чином не спосіб покарання особи (підозрюваного, обвинуваченого), а лише гарантія забезпечення виконання покладених судом на цю особу обов’язків.

Передумовою для призначення судом будь-якого запобіжного заходу (в тому числі застави) є клопотання сторони обвинувачення про застосування запобіжного заходу.

Досить часто слідство обґрунтовує розмір застави сумою отриманої неправомірної вигоди, розміром завданих збитків чи вартістю наявного у особи майна. Проте наскільки правомірним є така позиція?

Варто зазначити, що запобіжні заходи, в тому числі і застава, здебільшого застосовуються під час досудового розслідування. Однак на цьому етапі вина особи у вчиненні кримінального правопорушення не доведена.

Факт того, що кримінальне правопорушення вчинено може бути підтверджено лише обвинувальним вироком суду. Цей висновок однозначно та безумовно випливає з положень ст.17 КПК та ст.62 Конституції.

В той же час, зазвичай, одночасно із клопотанням про застосування запобіжного заходу, органи досудового розслідування подають до суду клопотання і про арешт майна підозрюваного чи обвинуваченого.

Таким чином, така особа не може навіть теоретично сплатити будь-який розмір застави, оскільки на її майно та грошові кошти накладено арешт.

Такі ситуації фактично створюють безальтернативність тримання під вартою через неможливість внесення особою застави, а мільйонні застави виглядають не як запобіжний захід, а фактично є мірою покарання до особи.

«Виключні випадки» призначення застави

Суди здебільшого призначають заставу як альтернативу запобіжному заходу у вигляді тримання під вартою та такий розмір застави перевищує межі, які зазначені в кримінальному законодавстві.

Так, відповідно до п.3 ч.5 ст.182 КПК, у виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, що підозрюється, обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї обов’язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує 80 чи 300 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб відповідно».

Разом з тим, КПК не міститься тлумачення терміну «виключних випадків», що надає можливість як правоохоронним органам, так і слідчим суддям приймати рішення, які жодним чином не мотивовані, і базуються виключно на їх власному світосприйнятті.

На жаль, таке бачення, як правило, трактується ними не на користь підозрюваних чи обвинувачених…

Практика ЄСПЛ

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях звертав увагу щодо розміру застави.

Зокрема, в рішенні у справі «Хрістова проти Болгарії», ЄСПЛ зазначив: «Національні суди повинні приводити достатні аргументи, щоб виправдати суму встановленої застави. Так, серйозність обвинувачення не тільки не може бути єдиним фактором, що обґрунтовує розмір застави, вона не може бути вирішальним фактором. Так само небезпека переховування від правосуддя не може бути оціненою виключно на основі міркувань, що стосуються тяжкості покарання, яке, ймовірно, буде накладено».

Також заслуговує уваги рішення ЄСПЛ у справі «Істоміна проти України», в якому суд зазначив: «зосереджуючись на розмірі шкоди, як стверджувалося, завданої заявницею, не здійснивши ретельної оцінки всіх відповідних факторів, у тому числі її спроможність сплатити визначений розмір застави, і відсутність задовільного пояснення, чому застава була визначена у такому надзвичайно великому розмірі, національні суди не дотрималися зобов’язання навести відповідне та достатнє обґрунтування для своїх рішень про визначення розміру застави, як вимагає §3 ст.5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, було порушено це положення».

Окремо потрібно звернути увагу на рішення у справі «Мангурас проти Іспанії», в якому ЄСПЛ погодився, що національні суди обґрунтовано брали до уваги ризик того, що заявник, будучи іноземним громадянином, капітаном іноземного судна та лише періодично перебуваючи на території держави, у водах якої скоєно злочин (екологічна катастрофа внаслідок витоку нафтопродуктів), може ухилитися від покарання.

Таким чином, беручи до уваги особливий характер справи, ЄСПЛ визнав, що у національних судів справді могло не бути впевненості, що розмір застави, визначений лише за принципом пропорційності майновому становищу заявника, зможе забезпечити його присутність під час судового розгляду.

Більше того, у вказаній справі ЄСПЛ констатував, що заявника було звільнено після надання ним банківської гарантії (а не сплати повного розміру застави).

Тобто, вказані рішення ЄСПЛ вказують чіткий перелік критеріїв та вимог, якими повинні керуватися суди національних інстанцій при визначенні розміру застави та встановлювати такий розмір застави, щоб підозрюваний/обвинувачений мав можливість його сплатити.

Реалії українських судів

Статтею 17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зобов’язано суди застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерела права.

Нині національні суди, обираючи підозрюваній особі запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (з можливістю внесення застави) чи у вигляді застави, зобов’язані використовувати практику ЄСПЛ з цього питання.

Чи дотримуються таких вимог національні суди України – питання навіть не риторичне.

На практиці, слідчі судді тільки зазначають про необхідність визначення застави в більшому розмірі, описуючи таку «необхідність» формальними (часто абстрактними) поясненнями, не розкриваючи жодним чином «виключність» конкретного випадку.

Такі «обґрунтування», в 99% випадків, це механічне та немотивоване переписування положень КПК, а також стандартні формулювання «враховуючи фінансовий стан особи».

Одним з яскравих прикладів такого «довільно-визначеного» розміру застави є справа екс-голови Верховного Суду, якому було призначено заставу у розмірі 107 млн грн., та яку він сплатити не міг.

Протягом певного часу, розміри застави періодично змінювався, і лише коли розмір застави зменшили до 18 млн грн., вона була сплачена, а особа звільнена із СІЗО.

Таким чином, хоча фактичні обставини справи і залишалися незмінними, розмір застави «подолав шлях» від 107 млн грн до 18 млн грн., що вчергове підтверджує необґрунтованість і довільність визначення розміру застави.

Як вже неодноразово зазначав автор, ЄСПЛ встановив можливість надання в якості застави банківської гарантії (а не сплати повного розміру застави) як засобу забезпечення виконання підозрюваним своїх процесуальних обов’язків.

Утім, наразі ані чинне українське законодавство, ані судова практика такий варіант не розглядають…

Закон і Бізнес