Правочин на шкоду кредиторам

Нормативна і прецедентна фраудаторність в українському та зарубіжному судочинстві

З 24.11.2021 Верховний Суд проголосив прецедентну можливість визнання фраудаторним правочину тільки на підставі порушення загальних засад цивільного законодавства. Наразі українська судова правотворчість у цьому напрямку стрімко розвивається.

Фраудаторність у законодавстві ЄС

Фраудаторність правочину (певного юридичного акту чи дії) або actio pauliana передбачена цивільним законодавством країн ЄС і відповідно, застосовується судами у певних ситуаціях, коли боржник вчиняє юридичні дії на шкоду кредиторам. Наприклад, ст.527 Ustawa Kodeks cywilny (закону про Цивільний кодекс) унормовує наступні положення:

«(1) Якщо внаслідок юридичної дії боржника, вчиненої на шкоду кредиторам, третя сторона отримала економічну вигоду, будь-який із кредиторів може вимагати визнання такої дії недійсною щодо нього, якщо боржник свідомо діяв на шкоду кредитору, і третя особа знала або, проявляючи належну обачність, могла знати про це.

(2) Правова дія боржника є вчиненою на шкоду кредиторам, якщо внаслідок такої дії боржник став неплатоспроможним або більш неспроможним, ніж він був до вчинення дії.

(3) Якщо внаслідок юридичної дії боржника, вчиненої на шкоду кредиторам, особа, яка перебуває у близьких стосунках з боржником, отримала економічну вигоду, вважається, що така особа знала, що боржник свідомо діяв на шкоду кредиторам.

(4) Якщо в результаті юридичної дії боржника, вчиненої на шкоду кредиторам, підприємство, яке перебуває в постійних комерційних відносинах з боржником, отримало економічну вигоду, вважається, що воно усвідомлювало, що боржник свідомо діяв на шкоду кредиторам».

Стаття 528 цього кодексу передбачає:

«Якщо в результаті юридичної дії боржника, вчиненої на шкоду кредиторам, третя особа отримала безоплатну економічну вигоду, кредитор може вимагати визнання дії недійсною, навіть якщо особа не знала та , навіть здійснюючи належну обачність, не могла знати, що боржник свідомо діяв на шкоду кредиторам».

Стаття 530 зазначає:

«Положення попередніх статей застосовуються mutatis mutandis , якщо боржник діяв з наміром завдати шкоди майбутнім кредиторам. Проте, якщо третя сторона отримала економічну вигоду в обмін на платіж, кредитор може вимагати визнання акта недійсним, лише якщо третя сторона знала про намір боржника».

Стаття 531 цього ж кодексу передбачає:

«(1) Дії боржника, вчинені на шкоду кредиторам, визнаються недійсними через позов або позов проти третьої сторони, яка отримала економічну вигоду в результаті цієї дії.

(2) Якщо третя сторона розпорядилася отриманою вигодою, кредитор може подати позов безпосередньо до особи, якій було зроблено розпорядження, якщо ця особа знала про обставини, що виправдовують визнання дії боржника недійсним, або якщо розпорядження було безоплатним».

Відповідно до ст.532:

«Кредитор, щодо якого правовий акт боржника було визнано таким, що втратив чинність, може з пріоритетом перед третіми кредиторами отримати задоволення за рахунок майна, яке було вилучено внаслідок визнання такого акта таким, що втратив чинність, або не входить до складу активів боржника».

За змістом ст.533:

«Третя особа, яка отримала економічну вигоду в результаті юридичної дії боржника, вчиненої на шкоду кредиторам, може бути звільнена від задоволення позову кредитора, який вимагає визнати дію недійсною, якщо вона задовольнить цього кредитора, або вказує йому на майно боржника, достатнє для його задоволення».

У Германії з 1879 року (кілька разів змінювався) закон Anfechtungsgesetz, в основі якого лежить принцип actio Pauliani, надає кредитору можливість отримати доступ до цінностей свого боржника за допомогою певних заходів примусового виконання і у випадку, коли вони передані третій особі. Передбачається, що юридичний акт боржника ставить кредитора в невигідне становище, наприклад, якщо боржник передає всі свої активи своїй дружині, а потім більше не може сплачувати свої борги. У разі задоволення позову третя сторона повинна надати кредитору доступ до активу. Закон розрізняє помилку і шахрайське введення кредитора в оману.

Законодавством передбачено також право на оскарження акта, наслідком якого може бути його розірвання. Якщо вимоги щодо розірвання дотримано, між кредитором і протилежною стороною (одержувачем майна, переданого боржником) виникає юридичне зобов’язання. Передбачено право надати кредиторові предмет вартості для задоволення його вимоги. Вважається, що цей позов має договірний характер, як правило, повинен бути заявлений у цивільному праві шляхом судового позову про те, щоб наказати протилежній стороні надати примусове стягнення конкретного активу через конкретну вимогу кредитора до боржника. Стаття 826 Цивільного кодексу Німеччини проголошує право на відшкодування аморальної умисної шкоди, яка завдана способом, що суперечить доброчесній моралі.

Законодавство Італії, Нідерландів, Франції, Швейцарії, Бельгії містить положення про фраудаторність, щоправда, деякі — тільки у процедурі банкрутства.

Вітчизняне законодавство про фраудаторність

Відкриття українського законодавства у цій сфері належить Верховному Суду. Це він у постанові від 14.07.2020 у справі №754/2450/18 ВС зазначив, що фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах. Зокрема:

у банкрутстві (ст.20 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»);

у неплатоспроможності банків (ст.38 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

у виконавчому провадженні (ч.4 ст.9 закону «Про виконавче провадження»).

Не будемо детально аналізувати наразі зміст цих норм, достатньо сказати, що у них йдеться про недійсність за певних умов деяких правочинів, які завдають шкоди кредиторам. Ці норми визначені законодавцем як нормативна межа фраудаторності в українському праві.

У більш ранніх редакціях закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (до запровадження ст.20) містилися норми, які надавали право ліквідатору оспорювати правочини, що були укладені за ознаками заінтересованості. Так, ч.10 ст.17 цього закону (у редакції, чинній станом на 2009 рік), регламентувала право керуючого санацією подати заяву про визнання недійсною угоди із ознаками заінтересованості.

Так, угода боржника, у тому числі та, що укладена до винесення господарським судом ухвали про санацію, може бути визнана господарським судом за заявою керуючого санацією відповідно до цивільного законодавства недійсною, якщо: угода укладена боржником із заінтересованими особами і в результаті якої кредиторам завдані чи можуть бути завдані збитки; угода укладена боржником з окремим кредитором чи іншою особою протягом шести місяців, що передували дню винесення ухвали про санацію, і надає перевагу одному кредитору перед іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника.

Все отримане за такою угодою повертається сторонам.

Розгляд заяв керуючого санацією про визнання угод недійсними і повернення всього отриманого за такою угодою здійснюється господарським судом у процедурі провадження у справі про банкрутство.

Стаття 25 цього закону станом на той самий час «Повноваження ліквідатора та членів ліквідаційної комісії» надавала право ліквідатору з тих самих підстав, що і керуючому санацією (з підстав, передбачених ч.10 ст.17 цього закону) подати до господарського суду заяву про визнання недійсними угод боржника.

Доказуванню у такій конструкції фраудаторності підлягали тільки дві обставини:

1) заінтересованість осіб;

2) завдання або можливість завдання цими угодами шкоди кредиторам.

Ситуація нормативної визначеності фраудаторності обумовлює сферу її застосування.

Генеза фраудаторності прецедентної вітчизняної

У постанові Великої палати ВС від 3.07.2019 у справі №369/11268/16-ц зроблено висновок, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст.234 ЦК, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст.228 ЦК України.

Як бачимо, перша задумка суду була такою, щоб кваліфікувати фраудаторність, поєднуюючи загальну норму ЦК про недопустимість зловживання правом зі спеціальною нормою, яка передбачала недійсність правочину (принцип подвійної кваліфікації). Це і є приклад вітчизняної прецедентної фраудаторності, бо на її фундаменті вибудована не одна судова справа. Вона проросла у судовій практиці вітчизняної судової системи, даючи інколи правові результати, що знаходяться далеко від свого кореня, про що поговоримо далі.

У постанові КЦС від 19.05.2021 вводяться критерії кваліфікації фраудаторного правочину: момент вчинення договору, контрагент за договором, ціна купівлі-продажу, що знаходяться поза межами спеціальної правової регламентації ЦК щодо недійсності правочинів і закорінені виключно у прецедентному праві.

В іншій справі необхідно було вирішити питання правомірності відмови судами у задоволенні позовних вимог про визнання оспорюваного правочину недійсним з підстав, передбачених нормами ЦК, зокрема з підстав відсутності у позивача суб’єктивного права як заінтересованої особи (не сторони правочину) та, відповідно, необхідності його відновлення; відсутності заборон (арештів), накладених в межах здійснення виконавчих проваджень, та тверджень упродовж всього розгляду цієї справи у судах попередніх інстанцій, а також у касаційній скарзі, поданій до ВС, стосовно вчинення ПрАТ низки правочинів щодо відчуження нерухомого майна виключно з метою уникнення майнової відповідальності перед кредиторами. (постанова від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).

ВС у складі палати для розгляду справ про банкрутство КГС у цій справі фактично відійшов від основ нормативної фраудаторності і пристав на фундамент фраудаторності «загальної» або прецедентної, що убачається з його позиції:

«Підсумовуючи наведене, слід дійти висновків про те, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до ст.7 КзПБ на підставі п.6 ч.1 ст.3 ЦК як такий, що вчинений усупереч принципу добросовісності, та чч.3, 6 ст.13 ЦК з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину лише на підставі ст.234 ЦК.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника» (пп.124, 125 постанови).

Таким чином, з 24.11.2021 ВС запровадив і проголосив прецедентну можливість визнання фраудаторним правочину тільки на підставі порушення загальних засад цивільного законодавства.

Наразі українська судова правотворчість у цьому напрямку стрімко розвивається. В одній зі справ, де ставилося питання про витребування майна, яке вибуло від боржника на підставі фраудаторного правочину і зазнало декількох продаж, ВС зазначив, що у такій ситуації визнання недійсним фраудаторного першого правочину не буде належним способом захисту, що позивач своє право власності не втратив і що він має право витребувати своє майно у останнього набувача без визнання недійсним першого правочину (постанова ВС від 22.11.2022 у справі №29/5005/6325/2011 (904/7806/21).

Чи означає це констатацію факту, що фраудаторний правочин є нікчемним (таким, що не потребує визнання недійсним)? Чи це значить, що для його недійсності достатньо зазначити про це у мотивувальній частині судового рішення? Чи можна витребовувати майно від останнього набувача, не спростувавши презумпцію дійсності першого правочину , а відтак, не встановивши наявність/відсутність волі самого відчуджувача ?

Наразі виникає ще одне дуже важливе питання, стосовно можливості застосування підстав фраудаторності загальної у разі наявності нормативної фраудаторності, їхнього співвідношення і критеріїв вибору і права.

Зарубіжна прецедентна практика

У п.36 рішення у справі №C-261/90 між Маріо Райхерт, Ганс-Гайнц Райхерт, Інгеборг Коклер і Dresdner Bank AG Суд Европейського Союзу робить висновок, що відповідь національному суду повинна полягати в тому, що позов, передбачений національним законодавством, такий як позов Paulienne у французькому праві, за допомогою якого кредитор прагне отримати відкликання щодо нього передачі прав in rem у нерухомому майні його боржником у спосіб, який кредитор розцінює як обман своїх прав, не підпадає під дію статей 5(3), 16(5) або 24 Конвенції про юрисдикцію. та виконання судових рішень у цивільних та господарських справах від 27.09.1968.

Рішенням Суду ЕС у справі №С-394/18 «IGI» вирішувалося питання, чи дозволено національним законодавцям відповідно до законодавства ЄС про компанії запровадити додаткові заходи, такі як action Pauiliana для кредиторів, компанії яких здійснюють поділ відповідно до директиви 2017/1132/ЄС.

Суд зазначив, що ст.146 директиви захищає кредиторів компанії, які виділяються, оскільки активи цих компаній зменшуються. Кредитори, чиї вимоги існували до поділу, можуть вжити «попередні заходи», вимагаючи відповідних гарантій. Якщо після завершення поділу вимоги кредиторів не задоволені, компанії-одержувачі несуть солідарну відповідальність у повному обсязі.

Стаття 153(1)(в) директиви визначає, що поділ, який набрав чинності, може бути оголошений недійсним лише у таких випадках:

а) не було судового чи адміністративного превентивного нагляду за його законністю;

б) це не було у складі та не засвідчено у належній юридичній формі;

с)доведено, що рішення загальних зборів є недійсним.

Кредитори компанії, що виділяється, матимуть попередні права на активи компанії, що виділяється, порівняно з кредиторами компанії-одержувача. На відміну від кредиторів у цивільних спорах боржник не закриває очі на старих кредиторів, а їх заздалегідь попереджає про передачу[i]  активів шляхом публікації умов поділу у публічному реєстрі.

Можна зробити висновок, що у праві ЄС має місце нормативна фраудаторність, тобто та, яка має чіткий визначений законом механізм застосування. Наразі ж судова практика українського судочинства запровадила фраудаторність прецедентну, яка випливає із загальної заборони недобросовісної поведінки.

Рухаючись послідовно від нормативної моделі фраудаторності, українська прецедентна практика протягом певного періоду ґрунтувалася на подвійній кваліфікації фраудаторності, поєднуючи загальне і спеціальне законодавство, потім відійшла від цієї практики, запровадивши тільки загальну кваліфікацію фраудаторності правочину, а наразі проголосила , що у разі декількох продаж спірного майна визнання недійсним першого як фраудаторного правочину не призведе до ефективного захисту права.

Чи можна вважати неправомірним правочин, презумпція правомірності якого не спростована судом?

Алгоритм спростування цієї презумпції міститься і у судовій практиці. Відповідно до стст.16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

пред’явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

наявність підстав для оспорення правочину;

встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб’єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах КГС від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі №910/3356/20, від 18.03.2021 у справі №916/325/20, від 19.02.2021 у справі №904/2979/20 та багатьох інших.

Відповідь на ці та інші питання має надати подальша судова практика. Можливо, що зусилля суду будуть позитивно сприйняті суспільством і законодавцем, і проблеми механізмів застосування і наслідків actio pauliana будуть врегульовані нормативно або застосовані судами більш послідовно.

Закон і Бізнес