Хованки під ніками

Чому Україні потрібен закон, який визначатиме статус інтернет-журналістів і блогерів

Отримати в Інтернеті гнівний коментар від хейтера, який навряд чи наважився б те саме зробити в реальному житті, — буденна справа. Та чи вдасться із цього розвинути реальну судову справу? І чого не вистачає Україні, аби ті, хто ховається під ніками, несли відповідальність за свої слова?

Презумпція добропорядності

Секретар Пленуму Верховного Суду, секретар першої судової палати Касаційного цивільного суду, к.ю.н., доцент Дмитро Луспеник прочитав відкриту лекцію «Свобода вираження поглядів онлайн. Інтернет-свобода в Україні: практичні аспекти від ВС».

Д.Луспеник визначив етапи розвитку судової практики з розгляду справ про захист гідності, честі та ділової репутації та зауважив, що до 2009 року майже всі позови в таких спорах задовольнялися, зі ЗМІ стягувалася дуже велика компенсація за моральну шкоду, що призводило до їх закриття. На такий стан речей вплинуло те, що старий Цивільний кодекс не розмежовував дифамаційні позови, оціночні судження не відрізняв від тверджень про факти, не враховував статусу публічності особи тощо. Фактично це призводило до утисків свободи слова.

Та 27.02.2009 Пленум Верховного Суду України прийняв постанову «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» №1. Після цього практика судів значно змінилася.

А у 2014 році, після рішення Європейського суду з прав людини, законодавець виключив із ЦК презумпцію добропорядності, що також вплинуло на подальшу судову практику в дифамаційних спорах. Адже суди почали більш критично ставитися до інформації, яку просить спростувати позивач.

Також Д.Луспеник зауважив, що забезпечення єдності та сталості судової практики в цій категорії справ ускладнюють не зовсім зрозумілі касаційні фільтри, передбачені в ст.389 Цивільного процесуального кодексу. До того ж законодавець пропонував такі справи взагалі віднести до категорії малозначних у силу закону. Однак Пленум ВС висловився категорично проти такої ініціативи, і відповідний законопроект не прийняли.

Лектор відзначив важливість Інтернету в сучасному житті кожної людини, але зауважив, що в мережі часто порушуються фундаментальні права та свободи людини, які стосуються її особистості, приватного життя, гідності, честі та ділової репутації, тому потрібен ефективний захист від таких порушень.

Спікер пояснив, що в законодавстві немає визначення понять «гідність», «честь» і «ділова репутація», оскільки це могло б обмежити їх тлумачення й застосування. Натомість узагальнена їх характеристика визначена в згаданій постанові Пленуму ВСУ.

Брутально, але суб’єктивно

Доповідач розповів про загальні способи захисту, але детальніше зупинився на спеціальних. Найдієвішим з них є спростування недостовірної інформації. Якщо власник сайту й дописувач не відомі, можна подати позов про спростування недостовірної інформації в окремому провадженні, але такий спосіб захисту застосовується дуже рідко. Причиною цього може бути мета позивачів не так спростувати інформацію, як винести спір у публічну площину та змусити відповідача попросити вибачення. Хоча це також не спосіб захисту порушених прав.

Незаслужено дуже рідко використовують і такий спосіб захисту, як право на відповідь, хоча в багатьох випадках він є ефективним. Наприклад, коли йдеться про оціночні судження, на що нерідко у своїх рішеннях указує ВС.

З приводу способу захисту в разі висловлювань у брутальній, принизливій формі, що принижує гідність, честь і ділову репутацію, у постанові Пленуму ВСУ зазначено, що така інформація не може бути спростована. Адже це не твердження про факт, а особиста думка певної особи. Однак, якщо вона є образливою для особи, стосовно якої висловлена, остання може вимагати відшкодування моральної шкоди.

Лектор зазначив, що через відсутність в Україні спеціального закону, який би регулював діяльність інтернет-ЗМІ, суди застосовують за аналогією інші закони, дотичні до регулювання певних правовідносин. Крім того, суди правильно застосовують міжнародні стандарти поширення інформації в Інтернеті, зокрема Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, практику ЄСПЛ тощо.

Утім, на думку Д.Луспеника, з огляду на сучасні загрози дезінформації, поширення фейків у Інтернеті необхідний спеціальний закон, в якому визначався б статус інтернет-платформ, журналістів і блогерів, які працюють на інтернет-ресурсах тощо. Крім того, таке державне регулювання повинне бути мінімальним та обов’язково підлягати судовому контролю відповідно до відомої системи стримувань і противаг органів влади. «Без судового контролю державне регулювання інтернет-простору може призвести до невиправданого обмеження інтернет-свободи», — сказав Д.Луспеник.

Усе вирішує контекст

Важливим питанням у спорах щодо інформації в Інтернеті є визначення відповідача, особливо власника веб-сайту. Лектор з посиланням на практику ЄСПЛ, ВСУ та ВС наголосив, що належними відповідачами в таких справах є як власник веб-сайту, так і дописувач (постанови ВП ВС від 12.11.2019 у справі №904/4494/18; КЦС від 2.09.2020 у справі №757/62881/16). Проте така співучасть не є обов’язковою, якщо без одного з них справу можна розглянути.

Якщо особу жодного з них установити неможливо, справу може бути розглянуто в порядку окремого провадження. Однак у такому разі позивач обов’язково повинен обґрунтувати, що він ужив достатніх заходів щодо встановлення особи належного відповідача.

Правники ставили запитання про можливість позовів проти таких компаній, як Facebook, Twitter, Google тощо з огляду на те, що вони не мають представництв в Україні. Д.Луспеник розповів, що ВС поки не розглядав таких справ, однак до українських судів уже подавали позови щодо блокування акаунтів, видалення облікових записів, публікацій та ін.

Також лектор навів практику ЄСПЛ щодо розмежування оціночних суджень і тверджень про факти. Зокрема, суддя звернув увагу на те, що у висловлюванні треба аналізувати кожне слово, речення, яке позивач просить спростувати, і давати оцінку загальному контексту всієї публікації. У такому разі недостатньо для кваліфікації висловлювання як оціночного судження лише зазначення на початку речення слів, наприклад: «я вважаю», «на мою думку» тощо. Адже суд повинен оцінити, що написано далі, чи є в публікації фактичні твердження, які можна перевірити.

У контексті відповідальності власників акаунтів у соцмережах за коментарі третіх осіб лектор звернув увагу на рішення ЄСПЛ від 2.09.2021 у справі «Sanchez v. France». У ньому суд не визнав порушенням ст.10 конвенції «Свобода вираження поглядів» притягнення до відповідальності заявника за коментарі під його дописом у «Фейсбуку», які підбурюють до ненависті або до насильства.

Крім того, від слухачів було питання про можливість поширення фото, взятого зі сторінки особи у «Фейсбуку», без згоди автора. Д.Луспеник відповів, що це, по-перше, залежить від статусу особи та контексту, в якому поширюється фото. Якщо йдеться про звичайну особу, то це є порушенням її прав, а якщо про публічну в контексті публічної дискусії, що має суспільне значення, — порушення прав не буде.

По-друге, якщо особа розмістила публікацію з фото в мережі, що допускає репост, то поширення фото не буде порушенням прав цієї особи. Адже остання знає про правила цієї платформи та погоджується з ними. Тож варто бути готовими до того, що наслідком власної відкритості в мережі стануть не лише вподобання та запити на дружбу.