У конституції Австралії немає жодної згадки про корінне населення країни
Парламент Зеленого континенту проголосував за визнання аборигенів корінним населенням. Проте це, швидше за все, символічний жест. Десятиліття боротьби аборигенів за свої права не принесли їм нічого доброго, хіба що їх культурна спадщина отримала світове визнання.
«Нічия земля»
Як не парадоксально, але відсутність положення про корінне населення в основному законі Австралії — це прояв не дискримінації, а, навпаки, боротьби з нею. Спочатку про аборигенів в конституції згадувалося двічі. По-перше, мовилося, що їх заборонено враховувати при проведенні перепису населення. По-друге, основний закон стверджував, що місцеві темношкірі негідні жити за законами білих людей і для них потрібні особливі правила, які б застосовувались тільки до них.
На момент прийняття конституції в 1901-му становище корінного населення було далеко не найкращим. У 1788 р., коли британці прибули на континент, чисельність аборигенів становила близько мільйона чоловік. До початку XX ст. — ледве 100 тис.
У середині XIX ст. колоніальна влада вирішила захистити співгромадян від «дикунів»: з 1860 р. почали один за іншим приймати закони, спрямовані на створення резервацій. Останні з них з’явилися на початку XX в. На словах це робилося на благо корінних жителів, але фактично їх позбавляли всіх прав.
Колонізатори, бажаючи убезпечити себе від аборигенів, довгий час не могли вирішити, що їм робити з метисами — дітьми, народженими місцевими жінками від білих чоловіків. Особливо расове питання турбувало їх у зв’язку з тим, що серед метисів зустрічалися не тільки напівкровки, а й такі, котрі були аборигенами лише на чверть і навіть на одну восьму. У результаті вихід було знайдено: всіх дітей, що відрізняються від батьків за кольором шкіри (хоча під гарячу руку потрапляли і «звичайні» діти), з резервацій стали забирати й віддавати в білі прийомні сім’ї або відправляти в притулки та інтернати.
Розпочалося це приблизно в кінці XIX — на початку XX ст. і тривало майже до 1970-х. Через багато років влада Австралії організувала дослідження, за результатами якого з’ясувалося, що за весь час дії програми батьків позбулися близько 100 тис. дітей. Їх так і назвали «вкраденими поколіннями».
Переломний момент настав після проведення в 1967 р. референдуму про внесення поправок до конституції. Ставлення до корінного населення на той час суттєво змінилося: більшістю голосів (майже 91%) виборці підтримали вилучення з основного закону положень, що дискримінують аборигенів. Вже тоді велика частина корінних жителів вже мали право голосу: його вони отримали ще в 1949 р. разом з австралійським громадянством, яке було надано всьому населенню замість британського підданства.
Новий статус, що лише на папері зрівнював корінних австралійців з іншими австралійцями, додав аборигенам упевненості в собі. З цього часу вони почали активно відстоювати свої права. Колишні «дикуни» зверталися по допомогу в суди, хоча спочатку це в них виходило не дуже добре. Першу справу за позовом, поданим у 1971 р. плем’ям йолнгу проти добувної компанії Nabalco, що претендувала на їх землі на Північній території, було програно. Проте на боці аборигенів був федеральний уряд, який 5 років потому постановив: резервації належать їх жителям (правда, це стосувалося тільки зазначеного регіону).
На всю територію континенту (і довколишні острови) відповідний принцип був поширений тільки в 1993 р. після ухвалення нового закону. За рік до цього плем’я меріам з острова Мюррей виграло у Високому суді (вищій судовій інстанції країни) позов до уряду штату Квінсленд. Судді тоді скасували рішення свого колеги, який у 1971 р. постановив, що до прибуття на континент європейців землі були нічиїми. Господарями резервацій було визнано аборигенів. Втім, у 1998 р. їх права суттєво урізали: до закону внесли поправки, що обмежували можливості корінних австралійців перешкоджати використанню їхніх земель компаніями в комерційних цілях.
«Вкрадені покоління»
У 1997 р. вийшла урядова доповідь, присвячена «вкраденим поколінням». Інформація шокувала як населення, так і керівництво країни. У документі також містилася рекомендація уряду офіційно вибачитись перед аборигенами. Влада окремих штатів згодом так і вчинили, проте в столиці просити вибачення не захотіли. Мотивування було простим: «Дітей викрадали не ми, не нам і вибачатися».
Втім, в Канберрі все ж таки зробили кілька незграбних спроб загладити провину перед колишніми «дикунами». У 1998 р. влада запровадила день жалю, який відзначають 26 травня. Наступного року федеральний парламент прийняв Пропозицію про примирення, автори якого, однак, використали всю свою майстерність, щоб уникнути вибачень. Крім того, в 1999 р. в країні провели референдум про проголошення Австралії президентською республікою. Другим питанням, винесеним на голосування, стало додавання до конституції преамбули, в якій, зокрема, згадувалися б аборигени, — їх планувалося назвати корінними жителями Австралії. Проте австралійці відкинули обидва пункти.
Знову про референдум заговорили тільки у 2007 р. — напередодні чергових парламентських виборів. Провести плебісцит пообіцяв тодішній прем’єр Джон Говард, але тільки в тому випадку, якщо до влади знову прийде його Ліберальна партія. Проте перемогу на виборах отримали лейбористи. Вони виникли з точністю до навпаки — відмовилися від референдуму, зате зважилися на довгождані вибачення. Промову, визнану історичною, у 2008 р. виголосив новий прем’єр Кевін Радд, акцентувавши увагу на стражданнях «вкрадених поколінь».
Більшість аборигенів, втім, дещо прохолодно поставилися до вибачень. Одні заявляли про те, що вони дуже запізнилися, інші вимагали, щоб замість порожніх, на їхню думку, слів їм заплатили гроші. Владі навіть виставили рахунок — він дорівнював 1 млрд австралійських доларів ($870 млн за тодішнім курсом). Проте прем’єр був непохитний: за його словами, значно більше користі матимуть інвестиції в поліпшення освіти й охорони здоров’я в резерваціях.
Тим часом уряд лейбористів вирішив виправити помилку, допущену, на їхню думку, попередниками. Йдеться про відмову підписати Декларацію ООН про права корінних народів, прийняту за два роки до цього. Австралія тоді була однією з чотирьох держав, що проголосували проти (разом з Новою Зеландією, Канадою й США), тоді як за висловилися 143 країни. Причиною відмови ратифікувати документ у Канберрі вказали принцип єдності закону для всього населення. У уряді визнали, що підписання декларації змусить аборигенів відчувати себе «нарівні» з рештою громадян, а цього допускати не можна. Лейбористи з аргументом не погодилися і в 2009 р. ратифікували декларацію. А вже в 2010-му партія оголосила про плани виправити помилку, пообіцявши провести референдум про визнання аборигенів корінним населенням. Дане рішення в листопаді оповістила Джулія Гіллард, котра 5 місяців до цього зайняла крісло прем’єра. Спочатку голосування планувалося провести до 2013 р., проте «через складнощі й пертурбації», як сказала Д.Гіллард, його довелося відкласти. Згідно з нинішніми планами, викладеним в прийнятому депутатами проекті, референдум повинен відбутися в 2014 р. — після чергових виборів.
Експерти рішення парламенту назвали важливим, але символічним — жодних матеріальних вигод корінному населення не отримає. Більш того, не факт, що його життя зміниться на краще й у разі вдалого голосування на плебісциті.
А змінювати явно треба: аборигени багато десятиліть залишаються найрозбірливішою групою населення країни. Згідно з даними уряду тривалість життя аборигенів 1996—2001 рр. народження становила 59,4 року серед чоловіків і 64,8 — серед жінок, що на 16—17 років менше, ніж у їх умовно білих співгромадян. Рівень безробіття в резерваціях у середньому в 3 рази вищий, ніж у країні. Що стосується шансів опинитися за гратами, то в аборигенів вони в 13 разів вищі, ніж у решти австралійців. У таких умовах тільки символічних жестів не достатньо. Так уважають і самі корінні жителі, яких налічується лише 470 тис. (населення країни 23 млн). За словами борця за права аборигенів Пета Додсона, «рішення парламенту — це горб, на який вдалося залізти, але підкорення гори ще попереду».
Коментарі
До статті поки що не залишили жодного коментаря. Напишіть свій — і будьте першим!