Перманентність змін у хаосі реформ

Чи можна вимагати від судів максимальної віддачі, не забезпечуючи їхніх мінімальних потреб?

Нині пересічний громадянин формує враження про діяльність суддів та працівників апарату найчастіше зі ЗМІ. А основні ситуації, що є привабливими для висвітлення, стосуються резонансних справ та корупційних скандалів. Чи можна припустити, що за таких умов люди, які жодного разу не стикалися зі здійсненням правосуддя, будуть неупередженими? Питання видається більш риторичним, аніж дискусійним. Та чи можна вимагати від судів максимальної віддачі, при цьому не забезпечуючи їхніх мінімальних потреб?

Репутація професії

Професія судді в Україні овіяна уявленнями про некомпетентність суддів та легкість їхньої роботи. Особливою темою для розмов та політичних спекуляцій зазвичай стає розмір заробітної плати та гарантовані державою «привілеї» для людини в мантії. Розвінчувати кожен міф про професію складно — не важливо, скільки суддів відповідально ставляться до своєї роботи, правосуддя та своєї репутації. Адже достатньо однієї похибки, одного негідного вчинку однієї особи, аби всі зусилля зійшли нанівець.

Важко припустити, що люди, які раз по раз проходять через «процедури очищення», перевірки профпридатності, по кілька років очікують призначення на посади, працюють в умовах перевантаженості, йдуть на це лише заради «місця під сонцем». Скоріше навпаки: праця судді не є легкою, а гарантії суддівської винагороди — це лише загальновизнана у цивілізованому світі практика незалежності судової влади.

Судова влада в Україні — поле для експериментів ось уже майже 30 років. Безсистемність та хаотичність змін у законах та їхній вплив на статус і діяльність суддів повсякчас стають приводами для дискусій, а погіршення умов праці спонукає служителів Феміди до звільнення.

Як для сфери з тотальним дефіцитом працівників, можна було б припустити, що причина браку суддівських кадрів за наявності безлічі вакансій криється у відсутності в молоді потягу до вищої юридичної освіти. Втім, щороку тисячі нових магістрів отримують дипломи за спеціальністю «правознавство».

Може, справа у відсутності юристів з достатнім досвідом та навичками у резерві? Але ж у списках Вищої кваліфікаційної комісії суддів у резерві на заміщення вакантних посад перебуває 656 осіб; а список осіб, які подають документи для участі у доборі кандидатів на посаду судді, щорічно перевищує 5000.

Кадровий голод існує, кандидати на посади є, та щорічні зміни в законодавстві, реформування органів контролю та самоуправління, зміна політичного курсу в державі — усе впливає на те, що ситуація не змінюється роками. Суди на місцях напівпорожні.

Наприклад, у Добровеличківському районному суді Кіровоградської області за штатним розписом мало б бути 4 судді, а працює один. При цьому загальна кількість процесуальних рішень, винесених тут за І півріччя цього року, становить 1745, а остаточних рішень — 647.

Катастрофічною ситуацією для держави, яка прагне досягти європейського рівня життя, є наявність місцевих судів, де взагалі немає жодного повноважного судді. Доступність правосуддя та розумність процесуальних строків за таких обставин стають лише мрією. Не дивно, що більшість скарг до Європейського суду з прав людини стосується саме нехтування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Судова влада в Україні не працює на повну потужність, але вимоги, що висуваються громадськістю, залишаються максимальними.

Безупинна діяльність

Посада судді вимагає від громадянина високої професійної кваліфікації та неухильного підтримання репутації добропорядної особи. Присяга судді передбачає коло обов’язків, що будуть існувати навіть поза межами будівлі суду. При цьому не важлива інстанція чи спеціалізація — суддя завжди має залишатися суддею.

На жаль, нині існує прірва у забезпеченні діяльності суддів: інновації та покращення умов праці мали б запроваджуватися від місцевих судів — саме там судді стикаються з більшістю і справ, і матеріально-технічних проблем.

Величезне навантаження не змінюється роками, укрупнення і створення округів видається помилковим. При неукомплектованості нових укрупнених судів навантаження на кожного суддю стає дедалі більшим. Понаднормова робота давно стала реальністю — цим нікого не здивувати. Лавина нерозглянутих справ, порушень процесуальних строків — ось що наявне, а ефективного розв’язання проблеми у державному механізмі поки що не передбачено.

Звичайно, за таких умов громадяни, які звертаються до суду, будуть невдоволені державними послугами. А своє невдоволення вони найчастіше висловлюють тим, хто їх оточує. Адже неможливо грюкнути дверима на кризу, спричинену черговою судовою реформою, а дверима канцелярії суду — чому ж ні?!

Та за всіх обставин, навіть з огляду на карантинні заходи, робота Добровеличківського районного суду не припинялася. Адже це частина обов’язків судді — продовжувати працювати, керуватися законами та присягою. Тому що здійснення правосуддя актуальне завжди, незважаючи на будь-які обставини, що можуть виникати в Україні.

Чи буде краще?

Ідеї стосовно реалізації принципів незалежності та недоторканності суддів не нові, їх уже не раз обговорювали. Зокрема, це:

• зменшення тиску на суддів через зовнішнє втручання з боку влади;

• запровадження електронних процедур у судочинстві;

• удосконалення системи розподілу справ;

• запровадження відкритих рейтингових систем доброчесності суддів;

• наявність охорони;

• гарантування безпеки судді та членів його родини.

Українським реформаторам навіть не потрібно нічого придумувати — механізми забезпечення судової незалежності давно напрацьовані та викладені Радою Європи у рекомендаціях та хартіях:

• Європейській хартії щодо закону про статус суддів (1998);

• рекомендації CM/Rec(2010)12 КМРЄ стосовно суддів — незалежність, ефективність та відповідальність;

• висновку Консультативної ради європейських судів №1(2001) стосовно стандартів незалежності та незмінюваності суддів;

• висновку КРЄС №3(2002) стосовно принципів та правил щодо суддівського професійного поводження (етика, несумісна поведінка та неупередженість);

• висновку КРЄС №10(2007) стосовно рад правосуддя на службі суспільства;

• висновку КРЄС №17(2014) щодо оцінки суддівської роботи, якості правосуддя та поваги до суддівської незалежності;

• висновку КРЄС №18(2015) стосовно місця правосуддя та його відносин з іншими органами влади у сучасній демократії.

Залишається впровадити механізми принципових гарантій, спираючись на європейський досвід, з тією ж прискіпливістю, з якою суспільство нині вимагає вивчення суддями України практики ЄСПЛ при розгляді справ.

Що ж до інших перешкод у здійсненні правосуддя, то поганий матеріально-технічний стан судів (що далі від Києва, то гірший) — це найменша із системних проблем. Її можна вирішити за умови вдалого розподілу бюджетних коштів. І тут можна сподіватися на швидкі зміни. Особливо з огляду на розміри судових зборів, які мали б наповнювати бюджетні фонди саме для здійснення правосуддя та забезпечення судової системи.

То що ми маємо?

Створення системи сталих правових позицій Верховним Судом є значним позитивним кроком. Прогалини у праві, з якими стикаються судді на місцях, все рідше стають невирішуваними проблемами правосуддя.

Суддя в Україні — громадянин, який здійснює свої трудові обов’язки в умовах політичного тиску, неналежного забезпечення, реформування діяльності та неусталеності майбутнього. Втім, проблеми окреслені, вдалі приклади їх подолання наявні, довіру громад на місцях судді щодня намагаються підтримувати своєю поведінкою та працею.

Справа за тим, аби законодавець запровадив зміни за прикладом європейських держав, а в судах були заповнені вакантні посади.