Реформа руйнацією

«Перезавантаження» вищих судових інстанцій стало показовою люстрацією, аби іншим не кортіло

4 роки тому з тексту Конституції зникло чітке визначення судової системи України, що уможливило довільне перелицювання судоустрою. Суддів почали просіювати крізь сито кваліфікаційного оцінювання, а представників вищих інстанцій узагалі викинули на узбіччя реформи. Утім, і новий парламент не квапиться виправити ситуацію.

Наслідки невизначеності

Чинна редакція ст.125 Основного Закону, на відміну від попередньої, визначаючи Верховний Суд найвищим судом у системі судоустрою України, не розкриває її інстанційності. Через це громадяни не знають, які саме судові органи забезпечують реалізацію їхнього права на судовий захист. Такий підхід суперечить самій природі Конституції як фундаментальному закону держави, покликаному встановлювати основи конституційного ладу, у тому числі основоположні засади судоустрою. До того ж така невизначеність створила на конституційному рівні передумови для перетворень у сфері судоустрою, які спричинили додаткові складнощі в доступі до правосуддя й погіршили забезпечення судового захисту прав і свобод людини та громадянина.

Зокрема, наділення до 31.12.2017 Президента повноваженнями щодо утворення, реорганізації та ліквідації судів не тільки дало йому можливість упродовж майже 2-х років на власний розсуд визначати конкретні елементи судоустрою, а й створило передумови для посилення залежності від нього судів і суддів. Останні через нечіткість і неоднозначність положень ст.125 Конституції опинились у невизначеному стані.

Відстрочення повноважень Вищої ради правосуддя щодо переведення суддів дало можливість Президенту до жовтня 2018 року впливати на формування складу будь-якого суду, у тому числі Верховного. Так, згадаємо укази Президента від 29.12.2017 про ліквідацію та одночасне утворення нових апеляційних та місцевих судів, якими (за поодинокими винятками) фактично були лише змінені назви судів.

Поряд із кваліфоцінюванням це стало дієвим засобом усунення «непотрібних» суддів від здійснення правосуддя на невизначений строк. Адже за відсутності чіткої законодавчої процедури переводу це дало змогу Вищій кваліфікаційній комісії суддів на «власний» розсуд визначати достойних для переведення у перейменовані суди.

До речі, на минулому тижні парламент підтримав запит народного депутата Сергія Демченка до глави держави про скасування указів Президента про ліквідацію місцевих судів та утворення окружних (які, на щастя, так і не були реалізовані). Тож є надія, що доля апеляційних судів, які були «реформовані» у згадуваний спосіб, омине суди першої інстанції.

Ліквідаційний бліцкриг

Сьогодні внаслідок судової реформи 2016 року маємо катастрофічне зниження рівня незалежності суддів, політизацію судової влади, ускладнення доступу до правосуддя, що загрожує конституційно-правовому статусу людини і громадянина в Україні.

Наслідком руйнівного реформування системи судоустрою стало позбавлення вищих спеціалізованих судів конституційної захищеності. Так, суб’єкт законодавчої ініціативи у пояснювальній записці до проекту майбутнього закону №1401-VIII стверджував лише про наміри «змінити назву з «Верховний Суд України» на «Верховний Суд» та передбачити можливості (ураховуючи рекомендації Венеціанської комісії) поступового переходу до триланкової судової системи. Причому — у перспективі, коли з᾽являться достатні підстави для цього. Натомість вирішили швидко покінчити як з вищими спеціалізованими, так і з найвищим судовим органом, передбачивши їхню ліквідацію у розд. XII «Прикінцеві та перехідні положення» закону «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII.

Нагадаємо, що прийняття закону №1402-VIII передувало внесенню змін до розділу «Правосуддя» Конституції. Отже, на момент схвалення Верховною Радою ліквідації вищих спецсудів ст.125 Основного Закону діяла у своїй первісній редакції. А вона визначала їхній правовий статус як вищих судів, які на підставах і в межах, установлених законами про судочинство, здійснюють повноваження судів касаційної інстанції.

Дотриманий у певному сенсі у законі №1401-VIII інституціональний континуїтет найвищого суду України, відсутність підстав для його реорганізації або ліквідації й утворення нового найвищого суду не стали перешкодою появі абсолютно «нового» Верховного Суду.

Не завадив знищенню вищих судів і припис п.7 «Прикінцевих і перехідних положень». Хоча він чітко вказує, що стосовно наведених у переліку судів мало бути застосовано процедуру ліквідації не за законом №1402-VIII, а відповідно до «встановленого законом порядку», тобто у порядку, що насамперед визначався Конституцією. До 31.12.2017 Основний Закон визначав підставою ліквідації суду лише відповідний указ Президента (якому, як зазначалося, належала вся повнота влади у питанні утворення, реорганізації та ліквідації усіх судів у країні), а з 1.01.2018 — закон України.

Практика «самоліквідації»

Сучасна історія українського судоустрою, мабуть, не знає інших прикладів «самоліквідації» суду за наказом в.о. голови суду. Тим більше якщо йдеться про суди, які відповідно до ст.125 Конституції у редакції 1996 року були вищими судовими органами у державі та здійснювали повноваження касаційної інстанції. Утім, якщо навіть у п.7 «Прикінцевих і перехідних положень» закону №1402-VIII вказувалось на «ліквідацію відповідно до закону», особа, що підписувала наказ, яким запроваджувалася ліквідаційна процедура, мала б зважити на відсутність юридичних підстав для цього.

Мало кого цікавить, що жоден орган, який відповідно до Конституції був повноважний ліквідовувати суди, не приймав відповідного рішення про ліквідацію як вищих спеціалізованих судів, так і ВСУ.

Більше того, як пам’ятає суддівська спільнота, на початку липня 2018 року Голова вже «нового» ВС закликала до активізації процесу ліквідації ВСУ, говорячи про наявність для цього «всієї законодавчої бази». Як на той час прокоментувала Валентина Данішевська, «від початку роботи нового ВС ліквідуються вищі спеціалізовані суди, а також має ліквідуватися ВСУ. Про це прямо сказано в законі «Про судоустрій і статус суддів». Також є розпорядження Кабінету Міністрів... в якому майно вищих судів і ВСУ закріплено за новим Верховним Судом».

Через рік Голова ВС підписала спільний наказ (від 7.06.2019 №560/90-ОД). Ним «з метою забезпечення виконання рішення щодо припинення (ліквідації)» Верховного та вищих спеціалізованих судів було затверджено склад ліквідаційних комісій із посиланням на ст.147 закону №1402-VIII. Хоча у цій статті немає жодного слова про належність очільнику ВС будь-яких повноважень щодо ліквідації судів.

Цікаво, що у питанні наслідків ухвалення Конституційним Судом рішення від 18.02.2020 №2-р/2020 В.Данішевська наполягає на відсутності у будь-кого повноважень щодо автоматичного переведення суддів ВСУ. Вона вважає, що КС проблеми двох юридичних осіб не вирішив, а лише вказав, що це мусить зробити законодавець...

Дискримінаційні «преференції»

Що стосується долі самих суддів, то можна згадати вимогу на початку 2018 року звільнити робочі місця та «ненав’язлива» рекомендація ВККС продовжити кар’єру в установах, які ліквідовуються указом Президента, що розташовані будь-де, але не в Києві. Наприкінці того ж року ВРП повернула ці рекомендації без розгляду, пославшись на запровадження у таких судах ліквідаційної процедури. З квітня до вересня 2019 року питання про нові рекомендації щодо переведення близько 10 разів знімалися з порядку денного ВККС і… майже рік суцільної тиші.

Хоча упродовж останнього року судді спецсудів майже 20 разів зверталися до найвищих державних інституцій (Президента, ВРП, Верховної Ради), жодної відповіді з приводу озвученої проблеми не було. Єдиним суб’єктом, що спромігся стати на захист, був з’їзд суддів. Він ухвалив рішення про необхідність звернення до глави держави та парламенту щодо законодавчого врегулювання їхнього статусу.

Втім, його рішення від 30.10.2019 так само не виконується, а неспроможність держави відновити діяльність конституційного органу — ВСУ — уже після рішення КС №2-р/2020 є чи не найганебнішим явищем у правовому безладі, що відбувається довкола.

Крім того, з 1.01.2020 винагорода суддів вищих спецсудів, які свого часу виконували повноваження касаційної інстанції, становить половину від отримуваної суддями у першій інстанції. Комітет Верховної Ради з питань правової політики (який на той час очолювала Ірина Венедіктова) спрямував звернення із цього питання «за належністю» — до ВРП та Уряду.

Сьогодні жоден суддя, незалежно від проходження кваліфікаційного оцінювання та від того, чи здійснює він правосуддя, не отримує винагороди за законом «Про судоустрій і статус суддів» в редакції 2010 року. Такі дискримінаційні «преференції» мають лише судді вищих спецсудів, які були обрані безстроково, але за обставин, які від них не залежать, з 15.12.2017 позбавлені можливості займатися професійною діяльністю. Фактично так зване перезавантаження вищих судових інстанцій стало показовою люстрацією суддів, аби іншим не кортіло.

Попри те що незмінюваність як складова суддівської незалежності мала б бути однаковою для усіх суддів, складається враження, що цей принцип поширюється лише на суддів «нового» ВС.

***

Останні збори суддів вищих спецсудів усіх юрисдикцій вкотре нагадали Президенту, парламенту та ВРП про необхідність урегулювання їхнього правового статусу. Сподіватимемося, що органи влади, які в Україні відповідають за організацію та функціонування судової системи, знайдуть законодавчі шляхи для створення  суддям вищих спецсудів умов для виконання своєї місії — забезпечувати захист прав та основоположних свобод людини і громадина.