Позіхання на €50000

У Страсбурзі допускають необхідність захисту репутації суддів, але без надмірних санкцій

Якось на засіданні головуючий позіхнув. Певно, його просто не цікавив процес. Та й за лаштунками судової зали представник опонента начебто запевнив, що вже знає результат розгляду справи, бо узгодив його з арбітром. Обурений таким поворотом подій адвокат заявив, що суддя — корупціонер, далі заплатив за свої слова €50 тис., а потім спробував повернути їх через Страсбург.

Недисциплінована «дисциплінарка»

Заявник у справі «Pais Pires de Lima v. Portugal», будучи адвокатом із 50-річним стажем, припустився маленької процесуальної помилки — поскаржився на суддю до Вищої ради судової влади, а його самого про це не попередив, хоча того вимагав закон.

Таких висновків стосовно законника заявник дійшов, коли адвокат протилежної сторони хвалився, що має гарантії винесення рішення саме на користь його клієнта. Щоб підтвердити корумповану складову діяльності судді, скаржник клопотав про дослідження його статків. Якщо в Україні такі форми скарг на служителя Феміди — буденна справа, то європейські правила не терплять голослівного звинувачення.

Рада доказів у скарзі не виявила, бачачи в ній лише констатацію сумнівних фактів. Адже плітки не можуть руйнувати репутацію такої поважної особи, як суддя. Проте, на думку останнього, заявник досяг саме цієї мети. Тому володар мантії звернувся до суду по захист репутації, зганьблену честь оцінив у €150 тис., указуючи, що його звинуватили в упередженості ще до res judicata.

Заявникові довелося змінити напад на оборону. До виправдувальних обставин він відніс свій слабкий стан здоров’я, адже проходив лікування від онкологічного захворювання. Та й власні дії спрямовував не на те, аби зганьбити суддю, а щоб відстояти інтереси клієнта. Ці аргументи не відбілили репутації заявника, проте зменшили суму штрафу до €50 тис. Після проходження інстанційними сходинками сума залишилася незмінною. Крім цього, до заявника ще й бумерангом повернулася скарга.

Посягання на честь людини в мантії спонукало раду адвокатів відкрити дисциплінарне провадження стосовно заявника. У його випадку процедура завершилась обвинувальним висновком. Ситуація змусила адвоката шукати обґрунтування своїх дій у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Гіпотези без санкцій

Х.А.Паїс Пірес де Ліма вважав, що йшлося про порушення права на свободу вираження поглядів. Тому що кожен не тільки може, а й повинен сигналізувати про подібні випадки, навіть якщо є лише тінь сумніву. А якщо ініціатором підозри є юрист, до нього не повинно виникати питань з огляду на його роль у правосудді. Адже саме адвокати мають виконувати місію забезпечення суспільної впевненості у справедливості. Це підтверджується рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Kyprianou v. Cyprus».

До того ж, як повідомив правник, у його багаторічній біографії можна знайти тільки прояви поваги до професійних суддів. Та й покарання, яке він дістав, призначено зовсім не за порушення процедури.

Отже, балансу між вираженням поглядів і правом поставити під сумнів реноме законника не було. А скарга до ради судової влади — єдиний можливий спосіб поскаржитися. Разом з тим про свою підозру в упередженості він не оголошував громадськості. Можна навіть припустити, що позов про захист підмоченої репутації наробив більше галасу, ніж відхилена скарга.

Між іншим, своє звернення заявник також не вважав голослівним. Адже звинувачення стосовно упередженості судді, на думку адвоката, мали достатню фактичну основу. Причому про надмірний інтерес вершителя правосуддя до протилежної сторони мимохідь згадав у своєму рішенні лісабонський суд, який розглядав позов про зганьблену честь. Там навіть визнали той факт, що суддя позіхнув під час подання клопотання заявником. А всі підстави для своїх сумнів він ретельно описав у скарзі. Чи мав він їх перевіряти та чи були для цього законні інструменти? Урешті-решт ні рада, ні суди не збиралися встановлювати фактичних обставин, аби спростувати звинувачення. Натомість у випадку «Lesnik v. Slovakia» такі заходи вживались.

І найголовніше: сума, яка стала фінансовим покаранням і компенсацією для ображеного судді, була надмірною та била рекорди в практиці відповідальності за посягання на честь і репутацію. Такий прецедент, на думку адвоката, у подальшому стримуватиме його колег від скарг на суддів.

ЄСПЛ погодився з позицією уряду, що Феміда керувалася Цивільним кодексом, утім, вирішив установити, чи було втручання необхідним.

У Страсбурзі закріпили позицію, що все залежить від існування підстави для оскарження, оскільки навіть оціночне судження без будь-якої фактичної основи може ображати. Разом з тим адвокати нарівні з іншими особами мають право на свободу вираження поглядів. Але, якщо вони беруться публічно коментувати функціонування судової системи, критика не повинна виходити за певні межі.

Зазначене право у зв’язці з незалежністю адвокатури має вирішальне значення для ефективного здійснення правосуддя. Тому тільки у виняткових випадках обмеження на свободу вираження поглядів представника сторони може мати наслідком невеликий штраф. Як даність такі санкції Суд ще може розцінити як необхідні в демократичній державі. Адже свобода вираження думок юристів може стосуватися порушення прав клієнтів на справедливий суд і обов’язку «завзято захищати їхні інтереси».

Отже, юристи мають право на подібні коментарі, навіть якщо ті не мають за собою твердої доказової бази. Є лише одне табу — вони не можуть містити образ. У випадку заявника присудження компенсації за наклеп мало би зіставлятися зі шкодою для репутації. Тому ЄСПЛ таки визнав суму надмірною, але зауважив, що заявник сам мав обґрунтовувати свої звинувачення в упередженості судді.

Таким чином, інцидент визнали виправданим, але незрозуміло дорогим. Хоча сам заявник відшкодувань у страсбурзькому процесі не отримав.