Державний пріоритет

Чи гарантують Рішення Конституційного Суду України національну безпеку?

Закон «Про основи національної безпеки України» однією з основних загроз національній безпеці визнає порушення з боку органів державної влади Конституції, законів, прав і свобод людини і громадянина. Разом з тим Конституційний Суд не згадується в переліку суб’єктів, що дбають про нацбезпеку. Тому варто розібратися, чи є КС елементом єдиного державно-правового механізму гарантування національної безпеки держави.

Хто і що захищає

Згідно з ст.1 закону «Про основи національної безпеки України» національна безпека — це «захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам» у різних сферах суспільного життя і державного управління.

Відповідно до ст.3 закону «об’єктами національної безпеки є:

людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

суспільство — його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність».

Стаття 4 цього закону визначає суб’єктів гарантування національної безпеки, але КС серед них немає.

Конституційне правосуддя

Згідно з ст.6 закону одним із пріоритетів національних інтересів є «гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина», що, поза всяким сумнівом, є безпосереднім завданням КС.

Так, єдиний орган конституційної юрисдикції давав відповідні роз’яснення стосовно гарантій прав і свобод людини та громадянина у низці рішень. Зокрема, у рішенні від 25.12.97 №9-зп Суд захистив одну з найважливіших гарантій людини та громадянина — право на судовий захист, а в рішеннях від 29.05.2002 №10-рп/2002 та від 4.03.2004 №5-рп/2004 — відповідно, право на без­оплатну медичну допомогу та безоплатну освіту. Крім цього, у рішенні від 16.11.2000 №13-рп/2000 КС роз’яснив, у чому полягає право на вільний вибір захисника а у рішенні від 19.04.2000 №6-рп/2000 — суть зворотної дії нормативно-правових актів у часі.

Ще одним пріоритетом національних інтересів згідно з ст.6 закону є «забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської та інших мов національних меншин».

КС неодноразово ставав на захист української мови як мови офіційного спілкування та забезпечив її конституційний статус. Так, варто пригадати рішення від 14.12.99 №10-рп/1999 (справа про застосування української мови), від 20.12.2007 №13-рп/2007 (справа про розповсюдження іноземних фільмів), від 22.04.2008 №8-рп/2008 (справа про мову судочинства). Питання використання в судах, поряд з державною, регіональних мов або мов меншин порушувалося й у справі від 13.12.2011 №17-рп/2011.

Захист найголовнішого

Одним з об’єктів національної безпеки України відповідно до ст.3 закону є держава, зокрема її конституційний лад. Забезпечити стабільність конституційного ладу можна лише за умови однакового розуміння змісту Основного Закону держави, що вирішальною мірою забезпечується тлумаченням його норм та положень законодавчих актів КС. Як зазначає суддя КС у відставці Віктор Скомороха, єдиний орган конституційної юрисдикції є стабілізуючим фактором у функціонуванні вітчизняних владних інститутів, одним з найважливіших правових механізмів додержання балансу в системі здійснення державної влади, надійним засобом упровадження в практику норм Конституції.

Поняття «конституційний лад» є широкою та багатоплановою політико-правовою категорією конституційного характеру, яку можна розкрити тільки з позицій комплексного бачення тексту Основного Закону як логічно побудованого та єдиного у своїй сутності документа.

Охороняючи конституційні положення та правовідносини, що складаються на їх базі, КС забезпечує належний рівень життя людини, суспільства й держави, а також реалізацію національних інтересів і пріоритетних цілей народу. Наприклад, у рішенні від 5.10.2005 №6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом) Суд роз’яснив суть влади народу та його права визначати конституційний лад. Зокрема, йдеться про те, що влада народу є первинною, єдиною та невідчужуваною, тобто органи державної влади й місцевого самоврядування здійснюють владу, що походить від народу. Крім цього, КС наголосив, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад шляхом прийняття Конституції на всеукраїнському референдумі. Також відповідно до позиції Суду держава, її органи, посадові особи не мають права самостійно визначати конституційний лад, оскільки це право належить виключно народові.

Провадження у справах, предметом розгляду яких є норми Основного Закону, що безпосередньо визначають конституційний лад, покладає на Суд велику відповідальність. Як зазначає суддя КС у відставці Микола Савенко, вирішення спорів щодо конституційності правових актів, якими визначаються повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування, потребує від КС повного та всебічного дослідження спірного питання, прийняття обгрунтованого та справедливого рішення. Адже неправильне вирішення таких спорів може призвести до розбалансування встановленої Конституцією системи стримувань і противаг у діяльності різних гілок державної влади, порушення принципу поділу влади та до її узурпації.

Арбітрування конфліктів

Найбільш деструктивно впливає на нацбезпеку країни прийняття владними органами норм, що не відповідають Конституції та законам. Поява таких норм пов’язана з перевищенням органами, що їх видають, меж своєї компетенції, визначеної в Основному Законі. Як наслідок, порушується встановлений правовий порядок у державі, виникають конфлікти між суб’єктами публічного права, спори про компетенцію.

Родоначальник нормативістської теорії права Ганс Кельзен зазначав, що правовий порядок являє собою ступінчасту будову вище й нижче поставлених норм і будь-яка норма належить тільки до котрогось одного правового порядку, оскільки й поки вона відповідає тій вищій нормі, котра визначає її створення. Конфлікт між двома нормами вищого й нижчого ступенів виникає, коли одна норма не відповідає іншій, котра визначає її створення, та коли перша не відповідає змісту другої, що заздалегідь визначає її зміст. Такий конфлікт норм нерідко спостерігається між Конституцією та законами, підзаконними нормативно-правовими актами.

Дослідник Юрій Тодика вважав, що наявність державно-правових конфліктів зумовлена рядом загальносоціальних і юридичних чинників, зокрема перехідним етапом розвитку суспільства й держави, відходом від однієї домінуючої ідеології (від керівництва суспільством однією політичною партією) до політичного плюралізму, відсутністю у владних структур на загальнодержавному, місцевому рівнях достатнього досвіду вирішення складних питань державного будівництва в режимі консенсусу. Так само, на думку науковця, ускладнюють ситуацію відставання конституційних правових норм від матеріальних, низький рівень політико-правової культури різних прошарків населення та державного апарату, бажання законодавчої та виконавчої гілок влади, глави держави отримати для себе якнайбільше повноважень.

Заслуговує на увагу дослідження Олега Брежнєва, який розглядав механізм виникнення публічно-правових спорів про компетенцію (державно-правових конфліктів) через призму теорії державного управління. На його думку, всі державні органи як структурні інституції здійснення влади мають самостійність. Це зумовлено й закономірно випливає з принципу поділу влади. Проте самостійність органів публічної влади означає, що в рамках їх правового статусу, встановленого Конституцією, законами та нормативно-правовими актами, вони наділені «свободою бачення», свого роду дискреційними повноваженнями. Їхні дії та рішення в рамках окресленої нормою права компетенції розглядаються як легальні та доцільні. Але при цьому всі державні органи діють не ізольовано один від одного.

Всі органи влади об’єднує спільність вирішуваних завдань державного чи суспільного значення, внаслідок чого повноваження перетинаються. Реалізація останніх не можлива без взаємодії на основі компетенції, встановленої Конституцією та/або законами. У такому випадку виникає й найважливіше для цієї категорії справ питання щодо балансу, обсягу самостійних і узгоджених дій органів публічної влади та щодо правової зумовленості таких дій.

Оскільки повноваження найвищих органів державної влади встановлені Конституцією, то спори про компетенцію, які виникають у процесі реалізації управлінської діяльності, належать до юрисдикції КС. Прикладом розв’язання публічно-правового спору про компетенцію може бути рішення КС від 15.01.2009 №2-рп/2009 у справі щодо конституційності указу Президента «Про деякі питання керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави». У цій справі розглядалося питання повноважень глави держави щодо здійснення керівництва зовнішньоекономічною діяльністю держави, втручання внаслідок видання Президентом цього указу в передбачені ст.116 акта найвищої юридичної сили повноваження Кабміну та ВР. Причиною конфлікту стало те, що повноваження гаранта, ВР і Уряду у сфері зовнішньоекономічної діяльності держави є взаємодоповнюючими і функціонально взаємопов’язаними, що ускладнює визначення їх меж.

Конституціоналістам добре відомо, що формально Основний Закон не передбачає спеціального повноваження КС, а закон «Про Конституційний Суд України» не прописує порядку та процедури розв’язання публічно-правових спорів про компетенцію. Тому розгляд останніх Суд здійснює в межах загальної процедури вирішення питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції та офіційного тлумачення.

З огляду на викладені міркування можна зробити достатньо обгрунтований висновок, що КС, здійснюючи конституційне судочинство, є одним з гарантів національної безпеки держави.