Оманливий прецедент

Посилання ВСУ на рішення ЄСПЛ, які офіційно не перекладені та не оприлюднені, є порушенням Конституції та прав громадян

Досліджуючи питання щодо розмежування юрисдикції та визначення компетенції адміністративних судів, Верховний Суд України раз у раз згадує рішення Європейської комісії з прав людини у справі «Leo Zand v. Austria», прийняте 12 жовтня 1978 року. Крім того, що цей вердикт ухвалено не Європейським судом з прав людини, є й більш принципові недоліки такого правозастосування.

Зручна конструкція

В Єдиному державному реєстрі судових рішень можна знайти 42 постанови ВСУ (37 — у справах адміністративної і 5 — господарської юрисдикції), в яких згадується це рішення комісії.

Так, констатуючи, що адміністративні суди не мають юрисдикції на розгляд конкретного спору, ВСУ, посилаючись на ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та згадане рішенням ЄК, або закрив провадження (28 постанов), або скасував ухвали Вищого адміністративного суду з одночасним направленням справ на новий касаційний розгляд (9). При цьому у двох із цих справ рішення приймались у складі відразу трьох судових палат (в адміністративних, цивільних і господарських справах).

Наприклад, постановою ВСУ від 14.06.2016 (справа №826/4858/15) рішення судів попередніх інстанцій скасовані, а провадження в адміністративній справі закрито. Ця постанова, як і більшість згаданих, має таку конструкцію.

Насамперед Суд наводить норму ст.6 конвенції про те, що «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом». Далі цитує рішення у справі «Leo Zand v. Austria», зазначаючи, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», а й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Після цього висновується: «Не вважається «судом, встановленим законом» орган, який, не маючи юрисдикції, вирішує спір, що підлягає розгляду судом іншої юрисдикції».

Для підсилення своїх аргументів ВСУ додає: «Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі й обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч.1 ст.6 конвенції».

Тобто фактично ВСУ констатує, що в цивільному судочинстві права сторін захищені більше, ніж в адміністративному.

Та чи доречне та правомірне саме застосування ВСУ рішення ЄК у справі «Leo Zand v. Austria»?

Про розмежування — анічичирк

Насамперед привертає увагу те, що рішення ЄК, як і сама ст.6 конвенції, не містять норм права, що регулюють питання розмежування юрисдикції та визначення компетенції адміністративних судів.

Разом з тим зазначена справа стосується спору, в якому роботодавець заявника подав цивільний позов до суду з розгляду трудових спорів м.Зальцбурга про відшкодування збитків. Суд був створений у післявоєнний період на підставі постанови міністра юстиції, який відповідно до закону «Про суди з розгляду трудових спорів» мав на це повноваження. У той же час в Австрії існували суди, створені на підставі закону. Заявник скаржився, що його справа не була розглянута «судом, установленим законом» у розумінні п.1 ст.6 конвенції, оскільки він створений постановою міністра.

При вирішення справи комісія зазначила, що вказаний суд Зальцбурга був «установлений законом» відповідно до вимог п.1 ст.6 конвенції, та при цьому наголосила, що завданням і метою положень п.1 ст.6 є забезпечення того, аби судова влада в демократичному суспільстві не залежала від розсуду органів виконавчої влади, а регулювалася законом, прийнятим парламентом. Проте це не означає, що делеговане законодавство як таке є неприйнятним у справах, які стосуються судової влади. Пункт 1 ст.6 не вимагає від законодавчого органу врегульовувати кожну деталь у цій сфері шляхом прийняття офіційного акта парламенту, якщо законодавчий орган установить хоча б організаційну структуру судової влади (п.69 рішення ЄК).

Заявник узагалі не згадував питання розмежування юрисдикції, а лише стверджував, що юрисдикція суду повинна визначатися законом, а не рішенням виконавчої влади (п.64 рішення ЄК).

Судова палата у господарських справах ВСУ, на відміну від «адміністративників», посилається на справу «Leo Zand v. Austria» литількише одночасно зі справою «Сокуренко і Стригун проти України». У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2006 у зазначеній справі йдеться про земельний спір за участю заявників, розгляд якого завершився тим, що ВСУ залишив у силі постанови суду першої та апеляційної інстанцій, скасувавши постанову Вищого господарського суду. Проте відповідно до вимог ст.111-18 ГПК (в редакції, яка діяла на той час) таких повноважень ВСУ не мав.

ЄСПЛ констатував порушення п.1 ст.6 конвенції, сказавши, що, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені в ГПК, ВСУ не може вважатися «судом, встановленим законом» у значенні п.1 ст.6 конвенції відносно оскаржуваного провадження.

Згадується й таке: «У рішенні у справі «Leo Zand v. Austria» комісія висловила думку, що термін «суд, встановлений законом» у п.1 ст.6 передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з... питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

У рішенні від 20.07.2006 також ні слова не сказано про розмежування юрисдикції. Наголошується лише на тому, що суд при прийнятті рішень не мав права керуватися тільки власною практикою, як і не мав права приймати рішення, що не передбачені законом, а саме — ст.111-18 ГПК.

Із цього можна зробити висновок, що посилання ВСУ на наведену практику ЄСПЛ та ЄК не можуть уважатись доречними, оскільки норми конвенції не регулюють питання розмежування юрисдикції.

Перекреслена остаточність

Продовжуючи аналіз постанов ВСУ, можна згадати й про рішення Євросуду від 21.10.2010 у справі «Дія 97» проти України» (№19164/04).

У вересні 2002 року підприємство зі 100% іноземного капіталу «Дія-97» звернулося до Господарського суду Автономної Республіки Крим зі скаргою на дії відділу державної виконавчої служби у зв’язку з порушенням останнім порядку проведення торгів щодо реалізації майна. Вимоги мотивувалися тим, що відповідач неправомірно призначив проведення торгів на вихідний день, не провів переоцінки арештованого майна та зняв його з реалізації, а також передав нереалізоване майно ТОВ «Мелена».

Ухвалою Господарського суду АРК від 3.12.2002 скаргу ПІК «Дія-97» залишено без задоволення з тих підстав, що вона підлягає розгляду в суді загальної юрисдикції. Крім того, зазначено, що заява подана поза межами строку, встановленого для оскарження дій ДВС.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 22.01.2004, залишеною без змін ВГС, ухвалу суду першої інстанції скасовано, а скаргу підприємства  задоволено.

У жовтні 2004 року особа, яка не є стороною чи третьою особою в цій справі, подала касаційну скаргу до ВСУ. Останній постановою від 21.12.2004 всі рішення у справі скасував, а провадження — припинив. При цьому ВСУ виходив із того, що спір не підвідомчий господарському суду та підлягає розгляду в суді загальної юрисдикції. Адже, розглядаючи скаргу на дії державного виконавця, господарський суд фактично вирішив спір про право власності на майно, яке належить фізичній особі.

Своєю чергою ПІК «Дія-97» поскаржилося  до ЄСПЛ на порушення права підприємства на справедливий суд. Рішенням Суду від 21.10.2010 у справі «ПІК «Дія-97» проти України» встановлено порушення нашою державою п.1 ст.6 конвенції. Зокрема, констатується нехтування принципу юридичної визначеності та права компанії на справедливий суд. Серед іншого також зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст.6, слід тлумачити з урахуванням преамбули конвенції, у відповідній частині якої верховенство права оголошується частиною спільної спадщини договірних сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, що передбачає дотримання принципу res judicata, тобто остаточності судових рішень (п.52 рішення у справі «Рябих проти Росії», заява №52854/99).

Тож у Страсбурзі зробили висновок, що процесуальне порушення (яке стосувалося того, що ВСУ відповідно до ст.111-14 ГПК не міг брати до розгляду касаційні скарги інших осіб, якщо їх не було допущено до провадження раніше, але зробив це) обтяжується тим фактом, що ВСУ взагалі закрив провадження у справі та звів нанівець судові рішення, які на час слухання були остаточними (пп.46, 50 вказаного вердикту ЄСПЛ).

Звужені гарантії

Повертаючись до аргументів ВСУ, які використовуються для визначення юрисдикції справи, наголошу: викликає сумнів твердження, що в цивільному судочинстві права сторін захищені більше, ніж в адміністративному. Вказана позиція не відповідає висновку Конституційного Суду, зробленому в п.3.3 рішення від 9.09.2010 №19-рп/2010.

Так, КС зазначив, що конституційний принцип спеціалізації, відповідно до якого утворено систему адміністративних судів, зумовив упровадження властивого йому порядку судочинства. Цей порядок порівняно із цивільним судочинством має відмінності в процесуальних правах і обов’язках як осіб, котрі беруть участь у справі, так і суду в частині збору та дослідження доказів, що має забезпечити процесуальні можливості захисту прав, свобод та інтересів позивача в спорі із суб’єктом владних повноважень.

Натомість цивільне процесуальне законодавство не встановлює для суду таких повноважень. Тобто порівняно з цивільним судочинством в адміністративному права фізичних та юридичних осіб є більш захищеними.

За таких умов убачається, що у вищезгаданих постановах ВСУ, крім іншого, не дотримано принципу спеціалізації та звужено раніше встановлені законом процесуальні права й гарантії фізичних і юридичних осіб. При цьому механізм судового захисту їхніх прав став менш ефективним і доступним, а в переважній більшості випадків — узагалі неможливим.

І це не лише з огляду на наведені висновки КС, а й через порушення закріпленого конвенцією принципу остаточності судових рішень, про що вже було зазначено.

Невідомі джерела

Певною мірою викликає сумнів коректність посилання ВСУ на рішення ЄК у справі «Leo Zand v. Austria» із огляду на вимоги Конституції. Хоча конвенція є частиною національного права, на законодавчому рівні, у тому числі на рівні Кодексу адміністративного судочинства, діє принцип пріоритету застосування норм міжнародного права в разі, якщо положення національного законодавства їм суперечать.

Як зазначено в аналізі окремих аспектів застосування ст.3 Першого протоколу до конвенції, підготовленого Вищим адміністративним судом, рішення ЄСПЛ повинні слугувати для національних органів публічної влади та їхніх посадовців орієнтирами у сфері забезпечення прав людини, і це є запорукою дотримання положень конвенції.

Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV визначає, що під час розгляду справ суди України повинні використовувати конвенцію та практику ЄСПЛ як джерела права. Джерело права у формальному (юридичному) розумінні — це акти уповноважених суб’єктів права, що є формою вираження й закріплення правових норм і принципів, надання їм юридичного визначення.

Відповідно до п.«b» ч.3 ст.31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23.05.69 під час тлумачення міжнародного договору поряд з контекстом ураховується наступна практика застосування договору, яка встановлює для учасників його тлумачення.

Розкриття змісту термінів і положень конвенції та протоколів до неї міститься в рішеннях Євросуду. Їх використання під час розгляду конкретної справи є необхідним як наступна практика застосування міжнародного договору.

Водночас, вочевидь, національні суди мають застосовувати практику ЄСПЛ тільки з одночасним посиланням на норму конвенції, яку вона тлумачить. При цьому неприйнятним є зловживання цитуваннями недоречного або незрозумілого контексту рішень Суду, які фактично вводять в оману. Крім того, переклад може бути неточним.

Прецеденти не для наслідування

Оскільки Україна визнає юрисдикцію Євросуду в усіх питаннях, які стосуються тлумачення й застосування конвенції, останнє має здійснюватися з обов’язковим урахуванням страсбурзької практики не тільки щодо України, а й щодо інших держав. Проте на рівні нормативно-правових актів не врегульований порядок перекладу, реєстрації та оприлюднення рішень ЄСПЛ.

Більше того, згідно з ст.14 закону «Про міжнародні договори України» набрання міжнародним договором чинності для України безпосередньо не пов’язане з моментом його офіційного оприлюднення або реєстрації. Натомість, Конституція гарантує кожному право знати свої права й обов’язки (ч.1 ст.57). Оскільки прецедентне право Євросуду є тлумаченням норм конвенції та протоколів до неї та одночасно визначає права й обов’язки громадян, можна стверджувати, що застосування рішень, які офіційно не перекладені державною мовою та не доведені до відома населення у встановленому законом порядку, є прямим порушенням конституційних прав громадян.

Отже, судове рішення може ґрунтуватися тільки на нормах конвенції та рішеннях ЄСПЛ, перекладених та оприлюднених у порядку, визначеному ст.6 закону №3477-IV. Проте, за цим законом, офіційному перекладу та оприлюдненню підлягають лише остаточні рішення ЄСПЛ у справах проти України:

якими визнано порушення конвенції;

щодо справедливої сатисфакції;

щодо дружнього врегулювання;

про схвалення умов односторонньої декларації.

Що ж до вердиктів, у яких Суд не знайшов порушень Україною конвенції, але які містять тлумачення її норм, а також щодо вердиктів, які стосуються інших країн, то закон не визначає державного органу, на який покладено обов’язок здійснювати офіційний переклад.

Порядок посилання на конвенцію та практику ЄСПЛ визначений ст.18 закону №3477-IV. Але її положення не узгоджуються з вимогами ст.57 Конституції.

Відповідно до п.7 постанови Пленуму ВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1.11.96 №9, згідно з ч.2 ст.57 акта найвищої юридичної сили є нечинними, а отже, не можуть застосовуватися, ті закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права й обов’язки громадян, які не доведені до відома населення в установленому законом порядку. Це означає, що судове рішення не може ґрунтуватися на неоприлюднених нормативно-правових актах такого змісту.

Крім того, потребує застосування ст.10 Конституції, згідно з якою державною мовою в Україні є українська.

Отже, оскільки конвенція та практика ЄСПЛ визначають права й обов’язки громадян, національні суди можуть посилатися лише на ті вердикти Євросуду, які офіційно перекладені українською та оприлюднені в установленому законом порядку. Рішення у справі «Leo Zand v. Austria» до таких не належить. Відповідно, посилання на нього в постановах ВСУ порушує процесуальні права фізичних та юридичних осіб.