Куплю борг з дисконтом

У схемі зарахування кредиту з депозитом справедливість межує із незаконністю

В останні дні правові ЗМІ обговорюють новину про те, що суд узаконив схему обміну кредитів на депозити в проблемних банках. Багато юристів виступили на підтримку цієї позиції та вже прогнозують поголовне звернення боржників проблемних фінустанов з позовами про припинення боргових зобов’язань на підставі викупу депозитів у вкладників цих же банків. Проте при уважному прочитанні таких судових рішень виникає низка запитань, що змушують засумніватися якщо не в їх справедливості, то хоча б в їх законності.

Привабливість обміну

Суть схеми зводиться до того, що боржник проблемного банку викупляв з дисконтом у вкладників цієї ж фінустанови депозити на суму своєї заборгованості, після чого просив суд уважати свої кредитні зобов’язання перед банком припиненими, так само як і забезпечувальні договори. Привабливість такого обміну полягає в тому, що він дозволяє боржникові розраховувати на дострокове погашення позики з гарною знижкою (як правило, дисконт становив близько 50%, іноді більше), а вкладникам удавалося отримати хоч і не весь депозит, проте значно більше, ніж обіцяна Фондом гарантування вкладів фізичних осіб сума.

Втім, ухвала Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.09.2014 у справі №6-17645св14, яка стала інформаційним приводом для обговорення цієї проблеми, не є першою. Подібні рішення у 2012 році приймав Вищий господарський суд (наприклад ухвали від 20.02.2012 у справах №№33/206 і 33/207). З тих же підстав господарські й загальні суди всіх інстанцій прийняли чимало подібних рішень з тією лише різницею, що такі вердикти навряд чи можна знайти в Єдиному реєстрі судових рішень.

На перший погляд, схема видається цілком законною і, що найголовніше,  справедливою. Дійсно, чому ви повинні щось віддавати банку, якщо він сам віддавати вам нічого не збирається?

Екскурс в обмеження

Звернімося до історії цього питання. До 22 вересня 2012 року наслідки визнання фінустанови неплатоспроможною регулювалися законом «Про банки і банківську діяльність». У ньому не було прямих обмежень, що забороняли особі погашати свою заборгованість шляхом викупу прав вимоги до банку в його кредиторів (у тому числі вкладників). Таке погашення відбувалося, як правило, шляхом зарахування однорідних зустрічних вимог згідно з ст.601 Цивільного кодексу.

Проте на той момент уже існувала практика Верховного Суду, викладена в ухвалах від 3.10.2011 і 10.10.2011, яка забороняє здійснювати зарахування однорідних зустрічних вимог у процедурі ліквідації банку, оскільки це могло б призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, установленого на той момент згаданим законом.

Така правова позиція повністю відповідала практиці ВС і ВГС у справах про банкрутство підприємств. Необхідно враховувати, що ліквідація фінустанов — це конкурсна процедура, яка, за своєю суттю, дуже схожа на процедуру банкрутства підприємств, передбачену законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Обидві процедури починаються в разі неплатоспроможності банку/підприємства. І так само, як і в банківському законодавстві, в законі про банкрутство довгий час не було прямої заборони на зарахування однорідних зустрічних вимог. Попри це, судова практика пішла шляхом заборони на здійснення зарахувань, у зв’язку з тим що припинення зобов’язань підставі зарахування порушує встановлену законом черговість задоволення вимог кредиторів, що згодом було закріплено й на законодавчому рівні.

19.01.2013 почала діяти нова редакція закону про банкрутство, згідно з якою зарахування дозволяється тільки в тому випадку, якщо це не порушує прав інших кредиторів, тобто не порушується черговість погашення вимог кредиторів.

У банківському законодавстві такі зміни з’явилися ще раніше.

З 22.09.2012 правовідносини, пов’язані з неплатоспроможністю банків потрапили під дію закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», який по-новому врегулював процедуру припинення діяльності банку. Зокрема, п.4 ч.5 ст.36 цього акта була передбачена заборона на здійснення зарахування з моменту введення тимчасової адміністрації фінустанови, якщо таке зарахування могло призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів.

Такі нововведення відображали послідовну політику держави у відстоюванні інтересів кредиторів, що було однією з основних вимог міжнародних кредиторів України. Проте в результаті вкладники й боржники проблемних банків фактично були позбавлені можливості допомогти один одному в біді. Вкладник міг поступитися своїми правами щодо депозиту, а ось кредитору закон забороняв проводити зарахування однорідних зустрічних вимог.

Одна буква — два зобов’язання

І хоча законодавство з таким нововведенням стало більш «пробанківським», життя самих фінустанов від цього значно не покращилося. Згідно з даними регулятора нині 30 банків перебувають у стадії ліквідації, 16 уже ліквідовані, а в 40 уведена тимчасова адміністрація. У свою чергу суттєво зросла кількість вкладників, охочих повернути хоча б частину своїх грошей, і кількість кредиторів, які прагнуть позбутися боргів та іпотек.

Таке бажання спричинило подання безлічі позовів від кредиторів до банків з вимогами про визнання кредитних і забезпечувальних зобов’язань припиненими не у зв’язку зі взаємним зарахуванням депозиту та кредиту відповідно до ст.601 ЦК, а внаслідок поєднання боржника та кредитора в одній особі. Такий спосіб припинення зобов’язань передбачений ст.606 ЦК. В оригіналі ця стаття звучить так: «Зобов’язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі».

Класичним прикладом застосування ст.606 ЦК є припинення прав і обов’язків за договором оренди після придбання орендарем права власності на об’єкт оренди. Орендодавець і орендар поєднуються в такому разі в одній особі, у зв’язку із чим дія зобов’язань, як і прав за цим договором, припиняється.

У згаданих судових рішеннях, якими такі позови задовольнялися, обгрунтування можливості припинення кредитних зобов’язань боржника в порядку ст.606 ЦК обгрунтовувалося так:

• спосіб припинення зобов’язань, передбачений ст.606 ЦК, є самостійним і окремим від зарахування однорідних зустрічних вимог, передбаченого ст.601 ЦК й забороненого п.4 ч.5 ст.36 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»;

• у зв’язку з тим що позичальник банку за кредитним договором після придбання прав на вклад став кредитором у розмірі суми вкладу, він фактично сумістив у своїй особі боржника та кредитора, тому зобов’язання за депозитним і кредитним договорами вважаються припиненими згідно з ст.606 ЦК.

У такій логіці все було б добре, коли б не буква «є» в дієслові «припиняється» (ст.601 ЦК), яка вказує, що припинитися може тільки одне зобов’язання (а не кілька), в якому і боржник, і кредитор поєдналися в одній особі.

У аналізованому ж випадку з кредитами й депозитами зобов’язань завжди два:

1). зобов’язання боржника повернути кредит банку, що виникло з кредитного договору (кредитне зобов’язання);

2). зобов’язання банку повернути депозит вкладникові, що виникло з договору банківського вкладу (депозитне зобов’язання).

І скільки не передавай права вкладника боржникові за кредитним договором, зобов’язань все одно залишиться два. І сторони в цих зобов’язаннях у кожному випадку залишатимуться різними й ніколи не зможуть поєднатися: в кредитному зобов’язанні банк буде кредитором, а позичальник — боржником, так само як і в депозитному зобов’язанні кредитором буде вкладник, а боржником — банк.

Сам собі боржник

Спроби судів застосувати до таких правовідносин ст.606 ЦК свідчать, з одного боку, про винахідливість юристів, а з другого — про підміну поняття «зарахування» (однорідних зустрічних вимог) на «поєднання» (боржника та кредитора в одній особі). І якою справедливою й затребуваною така підміна не була б, вона від цього не стане законною.

Можливо, крапки над «і» в таких спорах поставить ВС, якщо касаційний суд, звичайно, допустить справу до перегляду. Підстави для такого перегляду є: касаційні суди неодноразово застосовували ст.606 ЦК правильно — припиняли зобов’язання (а не відразу кілька зобов’язань, як в аналізованому випадку) у зв’язку з поєднанням боржника та кредитора в одній особі. Проблематичним, мабуть, буде хіба що доведення подібності правовідносин у різних рішеннях касаційних судів, що є необхідним для допуску до перегляду справ Верховним Судом.

Можливо, в такому разі ця категорія справ стане черговим витком у війні між банками та їх клієнтами, як раніше це було з «ліцензійними» спорами за валютними договорами. Інакше в боржників банків залишиться гарний привід не звертати уваги на законодавчі обмеження та припиняти свої зобов’язання перед банком шляхом здійснення зарахування, посилаючись при цьому на ст.606 ЦК або на будь-яку з 9 інших статей, що передбачають підстави для припинення зобов’язань. Вкладники у свою чергу зможуть і далі користуватися можливістю повернути собі дещо більше, ніж обіцяні державою 200 тис. грн.

Як би не склалася судова практика із цього питання, закінчу аналіз словами про велике — про Справедливість. У кожного із цього приводу свої думки. Цицерон уважав, що справедливість полягає в тому, щоб кожен одержав своє, тобто виправдовував зарахування депозитів і кредитів. Хтось був переконаний, що справедливість прямує за законом — у нашому випадку такий підхід виключає можливість зарахування. Проте є думка, що врівноважує протилежні підходи, — проблема справедливості така ж стара, як проблема розподілу. Головне питання — хто ділитиме: судді, котрі ухвалюють такі рішення, чи народні депутати, які приймають такі закони.